Коли ми дізнаємося про їхню історію, то зрозуміємо чому.
Андре вбив одну жінку-рантьє, а його брат Еміль сховав її калитку. Пізніше Еміль упіймався на крадіжці й отримав три роки в'язниці. Якогось дня, сидячи в камері з іншими покараними, він уголос почав ремствувати на свого брата за те, що той не прислав йому грошей на сигарети: мовляв, він іще покаже йому свої роги. Андре, пояснив Еміль, уколошкав стару, а він, Еміль, сховав її гроші. Тож коли він вийде на волю, то нічогісінько з цих грошей братові не дасть. Один із в'язнів побіг розповісти про те, що він почув, директорові в'язниці. Покарання не забарилося. Андре теж заарештували, й обох братів засудили до страти. Тепер вони сиділи в сусідніх камерах у відділенні смертників в'язниці Санте. Кожен з них подав на помилування. Через сорок три дні Емілеві скасували смертну кару, а Андре відмовили в помилуванні. Одначе з гуманістичних щодо Андре міркувань Еміля й далі тримали у відділенні засуджених до страти, і брати щодня разом ходили з ланцюгами на ногах на прогулянки.
Сорок шостого дня о пів на п'яту ранку двері камери Андре відчинилися. Сюди прийшли директор в'язниці, секретар суду й прокурор. Настав час страти. Але саме тієї миті, коли директор в'язниці ступив крок уперед, аби заговорити до засудженого, прибіг адвокат з якимсь чоловіком, який вручив прокуророві папір. Усі знову вийшли до коридора. Андре до горла підкотився клубок, він не міг навіть проковтнути слину. Сталося щось неймовірне, ніхто ніколи не зупиняє страту на півдорозі. Одначе цього разу так воно й було. Тільки наступного дня, після довгих годин душевних мук і розпитувань, він дізнався від свого адвоката, що напередодні його страти якийсь Горгюлоф убив президента Франції Думера, Але Думер сконав не одразу. Цілу ніч простояв перед лікарнею адвокату перед цим попередивши охоронців в'язниці міста Со: коли президент помре до часу страти (з пів на п'яту до п'ятої), то він зажадає відкласти страту через відсутність, у країні голови виконавчої влади. Думер помер о четвертій годині дві хвилини. Попередивши міністерство юстиції і сівши в таксі разом з чоловіком, який віз наказ про відкладення страти, він приїхав до в'язниці за три хвилини, по тому, як було відімкнуто двері камери Андре. Смертна кара обом братам була замінена довічною каторгою. Сталося це завдяки тому, що в день виборів нового президента країни адвокат поїхав до Версаля і, тільки-но було обрано на цю посаду Альбера Лебрена, подав йому прохання на помилування. Ніколи жоден президент ще не. відмовив у першому помилуванні, якого в нього просили.
– Тож Лебрен підписав документ і про моє помилування, – закінчив розповідати Андре, – і ось я, голубе, живий і здоровий, їду до Гвіани.
Я дивлюсь на цього чолов'ягу, що уникнув гільйотини, й думаю: "Хоч як багато я пережив, але моє страждання не порівняти зі стражданнями, яких спізнав він".
Проте я з ним так і не здружився. Дізнавшися, що він убив стареньку жінку, аби її обікрасти, я відчув до нього огиду. А втім, у майбутньому йому ще не раз щаститиме. Згодом на острові Сен-Жозеф він уб'є свого брата. Андре це зробив на очах у кількох каторжан. Еміль стояв на скелі й ловив рибу на вудку, не думаючи ні про що на світі. Гучний плюскіт хвиль глушив усі інші шуми. Андре підкрався до брата ззаду з товстим триметровим бамбуком у руці й одним поштовхом у спину збив його з ніг. У цьому місці море кишіло акулами, тож Еміль швидко став їхньою лагоминкою. А що він не з'явився на вечірню перекличку, то стали вважати, ніби він загинув при спробі здійснити втечу. Про нього більше не згадували. Бачили цю сцену лише чотири-п'ять каторжан, що збирали на верг хівці острова кокосові горіхи. Звісно, про це дізналися всі, крім наглядачів. Андре Байяра ніхто ніколи не потург бував за це вбивство.
Його переправили за "добру поведінку" до Сен-Лоран– дю-Мароні, де йому пом'якшили режим ув'язнення. Андре отримав маленьку камеру для себе самого. Посварившися з одним каторжанином, він якогось дня випадково потрапив до його камери і встромив йому ножа в самісіньке серце. Суд визнав, що Андре зробив це з метою самозахисту, і виправдав його. Під час ліквідації каторжної в'язниці його, знову ж таки за едобру поведінку", помилували.
Сен-Мартен-де-Ре переповнений в'язнями. Вони поділяються на дві категорії: вісімсот чи тисяча – це каторжани, а дев'ятсот – засланці. Щоб стати каторжанином, треба було вчинити серйозний злочин або принаймні дістати чималий строк. Найнижча кара в них – сім років каторжних робіт, а найвища – довічна каторга. Того, кого засудили до страти, а потім помилували, теж відсилають на довічну каторгу. Інакше стоїть справа із засланцями. Кожен, хто дістав строк від трьох до семи років, вважається засланцем. Ясна річ, усі ці люди – запеклі злодії, і суспільство, звичайно, повинно захищатися від них. Одначе вдаватись до заслання, цієї допоміжної покари, – ганьба для цивілізованої нації. Серед нас були дрібні злодії-невдахи, яких по кілька разів ловили й зрештою відправляли на заслання (за тих часів це означало те саме, що довічне ув'язнення). А вони ж за все своє життя не вкрали й десяти тисяч франків! Ось до якого безглуздя дійшла французька цивілізація. Народ, хоч як він бажає помсти, не має права немилосердно знищувати людей, що чинять дрібні правопорушення. Цих людей треба перевиховувати, а не карати так жорстоко.
Ось уже сімнадцять днів ми в Сен-Мартен-де-Ре. Вже знаємо, як називається корабель, що доставить нас на каторгу, – "Мартіньєр". Він повезе тисячу вісімсот сімдесят засуджених. Вісімсот-дев'ятсот каторжан заповнили сьогодні вранці чотирикутне подвір'я Цитаделі. Вишикувавшись у десять рядів, ми стоїмо вже з півгодини. Нарешті відчиняються двері, і з них виходять люди, одягнені не так, як знайомі нам охоронці. Вони в добротній військовій формі небесно-голубого кольору. Однак це не жандарми й не солдати. Всі підперезані широкими пасками, на яких висять кобури. З кобур визирають руків'я револьверів. Цих людей душ двадцять. Дехто в галунах. У всіх засмаглі обличчя, кожному від тридцяти п'яти до п'ятдесяти років. Старші куди приємніші за молодших, які гордовито випинають уперед груди. Штаб цього загону супроводжують директор в'язниці на Сен-Мартен-де-Ре, полковник жандармерії, три-чотири лікарі у формі колоніального війська та два священики в білих сутанах. Полковник жандармерії бере рупор і підносить його до рота. Всі стають струнко, не чекаючи команди. Полковник кричить:
– Слухайте уважно! З цієї хвилини ви підлягаєте міністерству юстиції. Його представляє тут виправна адміністрація Французької Гвіани, адміністративний центр якої – місто Кайєнна. Пане коменданте Барро, я передаю вам вісімсот шістнадцять засуджених, імена яких занесено ось до цього списку. Перевірте, будь ласка, чи всі вони присутні.
І одразу починається перекличка. Вона триває дві години, і зрештою з'ясовується, що всі на місці. Потім ми спостерігаємо, як обидві адміністрації підписують на столику, спеціально принесеному сюди з цієї нагоди, якийсь папір.
Потім рупор бере комендант Барро – на ньому стільки ж галунів, скільки й на полковнику, тільки золотих, а не срібних, як у жандармів.
– Засланці, тепер вас завжди називатимуть лише цим словом – засланець такий-то чи засланець за номером та– ким-то. Віднині ви житимете за особливими законами каторги, підлягатимете внутрішнім судам, які ухвалюватимуть щодо вас у разі потреби ті чи ті рішення. Ці автономні суди мають право засуджувати вас за правопорушення, вчинені на каторзі, до звичайного ув'язнення або до страти. Ясна річ, дисциплінарні покарання – ув'язнення й карцер – ви відбуватимете в різних приміщеннях, що належать нашій адміністрації. Люди, яких ви бачите перед собою, – це наглядачі. Звертаючись до них, треба казати: "Пане наглядачу". По обіді кожен з вас одержить матроський мішок з одежею каторжанина. Там є все необхідне. Крім тих речей, вам більше нічого не буде потрібно. Завтра ви сядете на "Мартіньєр". Ми попливемо разом. Не впадайте в розпач, на каторзі вам буде куди краще, ніж у будь-якій в'язниці в самій Франції. Можете розмовляти, грати, співати й курити; не бійтеся, до вас не ставитимуться погано, якщо ви добре поводитиметеся. Не поспішайте зводити особисті порахунки – зачекайте приїзду на каторгу. В дорозі слід суворо дотримуватися дисципліни, сподіваюсь, ви це самі зрозумієте. Якщо хтось із вас відчуває, що фізично не витримає цього переїзду, то хай з'явиться до медпункту, там його обстежать військові лікарі, що супроводжують корабель. Бажаю вам приємної подорожі!
Церемонія скінчилася.
– Дега, що ти про все це думаєш?
– Любий Метелику, бачу, я мав рацію, коли казав, що найбільше нам слід остерігатися каторжан. Щось же та означають його слова: "Не поспішайте зводити особисті порахунки – зачекайте приїзду на каторгу". Мабуть, там чимало всяких душогубців та вбивць.
– Не переймайся цим, покладися на мене.
Я розшукую Франсіса Ла-Пасса й питаю в нього:
– Твій брат і нині працює фельдшером?
– Еге ж, він не каторжанин, він звичайний засланець.
– Зв'яжися з ним і попроси в нього скальпель. Якщо він зажадає плати, то спитай у нього, скільки він хоче, і я заплачу.
За дві години я отримав чудовий скальпель з дуже міцним залізним руків'ям. Єдиний його недолік у тому, що він надто великий, але то була грізна зброя.
Я сів біля клозета, що посеред подвір'я, й послав по Гал– гані, бо вирішив повернути йому його капсулу, та, либонь, його нелегко буде знайти в цьому мурашнику, на який перетворилося величезне тюремне подвір'я з вісьмома сотнями в'язнів. Після нашого прибуття сюди я не бачив ні Жюло, ні Гітту, ні Сюзіні.
Перевагою такого спільного життя є те, що ти живеш, розмовляєш і належиш до нової громади, якщо це можна назвати громадою. В тебе з'являється потреба стільки сказати, вислухати й зробити, що не лишається часу думати. Помітивши, як минуле розпливається й відходить на задній план, я думаю про те, що ми, діставшись до каторги, мабуть, забудемо, ким були, чому і як потрапили сюди, і будемо обмізковувати тільки одне: як звідси втекти. Я помилився, бо для нас передусім найважливішою справою стане те, як лишитися живими.