Все навколо німе, закам'яніле, нерухоме, пустельне й біле.
Десь далеко, на південних землях, сяяло сонце, ширяли ластівки, подзвонювали тронками отари на пасовиськах і стрибали ягнята з китичками на вухах.
А тут пустеля, сповнена жаху, захищена зубами морозу, прокладала між далеким світом та країною білих ведмедів кордон, який важче було подолати, ніж фортечні мури.
Все те було далеке від життя з запашними пасовиськами навесні, з жайворонками, з бузковим цвітом.
Та все ж іноді з теплих країв прилітали зграї білих галасливих птахів.
Пурхали, шелестіли м'якими шовковими крилами. Може, вони бачили пароплави й сани, міста й порти, церкви з банями й вокзали, поїзди й телефонні дроти, аркові мости й бистрі авто на шосе, парки з військовими оркестрами й площі з високими пам'ятниками, сади з трояндами та інші чудові витвори людських рук. Може, знали, що ті руки творили й інші дива, якими знищували істот землі, лісів, вод і неба. Може, чули постріли вогнепальної зброї. Може, знали, що в тонкій сталевій трубочці причаїлася невблаганна смерть. Миттєва і незбагненна, вона чатує, коли людина підкрадається, приклавши рушницю до плеча.
Проте вони не могли цього розповісти. Їхній крик ніби розтинав непорушну закляклість білої пустелі. Вони галасували своєю, тільки їм зрозумілою мовою.
Потім, коли починали бурхати різкі холодні вітри, провіщаючи наближення піврічної ночі, вони збиралися зграями і відлітали назад у весняні бузкові краї.
Залишалися лише дикі звірі, що жили у вічних снігах: песці, що сторожко кралися заметами; білі зайці, звиклі до того, що їх, найменших мешканців крижаної пустелі, повсякчас переслідують вороги. А на узбережжя островів і на плавучі, примерзлі одна до одної, кришталеві крижини вилазять з води морські корови — моржі, і морські леви — тюлені — постійна здобич білих ведмедів.
Тільки вони й чорніли на білому снігу.
А навкруги, куди не глянь, осяйна білизна.
Білі кучугури снігу, білі льоди, білі ведмеді, білі лисиці, білі зайці, білі полярні птахи, які живляться рибою й не можуть полетіти кудись далі на своїх коротких крилах.
Для білої ведмедиці Ноїв ковчег зупинився тут.
Всі були такі кволі, що не могли боротися з нею. Одні рятувалися від її кігтів тільки втечею. Зайці ледве торкалися блискучого льоду, вистрибуючи, як акробати. Лисиці зливалися з білим снігом.
Та лисиці й зайці — надто дрібна здобич для просторого ведмежого шлунка. Варто було вистежувати тільки моржів та тюленів—з них неабияка пожива.
Зовні моржі страшні. Навіть на малюнках і знімках. Великі, блискучі потвори рядочком витягувались на крижинах, жахаючи охриплим ревом, кирпатими мордами, довжелезними вусами й зігнутими іклами.
Проте вони були не спроможні боронитися навіть від вовченяти з молочними зубами. Не могли пробігти бодай десять кроків. Зовсім не вміли захищатися. Вони сильні й кмітливі лише у глибоководній риболовлі.
З-за крижаної стіни з'являлася ведмедиця, вишукуючи здобич. Навалювалася всім важкенним тілом на лискучу купу м'яса. Загонила зуби в круглий череп, аж хряскотіли кістки. Інші тварини наполохано металися й стрімголов кидалися у воду.
Оце й уся боротьба. Деякий час ведмедиця була всеможною володаркою у краю, де ніякий інший звір не міг її подолати.
Десь поруч інша біла ведмедиця мала свої володіння. Вони не сварилися. Не ворогували. Не вдиралися в чуже царство.
Коли здобичі меншало або вона кудись перекочовувала, тоді кожна вирушала на плавучій крижині до іншого острівця, що бовванів на видноколі.
Крижина просувалась далі й далі, як корабель без вітрил і весел, аж поки не зупинялася біля зустрічного крижаного берега.
І куди тільки сягало око, стелилася нова сліпуча пустиня, по якій не ступала людська нога, але там було вдосталь тюленів і моржів. А на старому місці то тут, то там ведмеді залишали після себе гори кісток…
Снігопад укривав ті останки, замітаючи сліди кривавих обідів.
Та на тім острові, куди перебралася ведмедиця з ведмежам, подекуди виднілися незрозумілі сліди, а вітер доносив якийсь запах, вселяючи тривогу. У повітрі нависала схована небезпека.
Ведмежа згорнулося клубочком біля материного тіла, знаючи, що завше знайде там тепло й захист. Сховало мордочку в біле хутро. Легенько клацало зубами. Скавучало так тихенько, що не чутно було й за три кроки.
Знову запала тиша й обманлива самотність. Десь серед крижин дзюрчав струмочок.
Ведмежа, підкуплене такою тишею, заходилося гратися: підстрибувало з радості, качалося в заметах. Але ведмедиця витягла його лапою назад і поклала біля себе, захищаючи мордою.
Вона зіп'ялася на задні лапи й оглянулася довкола: чи не підкрадається ворог?
Це була розвідка не зором, бо ведмежі очі малі, розміщені по боках голови й тому не можуть охопити далеч.
Ведмедиця ніздрями ловила вітер. Нюх служив їй краще, ніж зір і слух. Та нині нюх її зраджував. Вітер повернув з півдня на північ і вже зовсім не приносив запаху незнайомої істоти.
Отже їй приверзлося? Ведмедиця вдоволено замурмотіла. То й добре! Їй не подобається ця незрозуміла тривога, коли поруч з нею кволий малюк.
Вона опустилася на чотири лапи.
І тоді, саме тоді, коли вона вже заспокоїлася, попереду, немов з-під землі, несподівано з'явилися людина, собака й рушниця.
Вони були дуже близько.
Підкралися проти вітру, тому їх і не зрадив запах.
Вигулькнули з-за крижини так неждано, що тепер не було й найменшої надії на порятунок.
Ведмедиця відважно випросталася. Тепер вона не боялася, уздрівши, які немічні істоти погрожують їй.
Якби тварини вміли сміятися, вона зареготалася б, аж задрижали б крижини. Оце так небезпека! Їй боятися цих кволих, непоказних створінь?
Дивилася на них з цікавістю й без ніякої ворожнечі. Хотіла наблизитися, щоб краще роздивитися.
Людина? Невелике тіло, закутане в хутро й шкури, здавалося їй таким немічним, що одним ударом лапи можна повалити його на землю. Собака? Який волохатий виродок! Все пнеться галасувати, що аж жаль бере. Гавкає, гарчить, стрибає, ковзає по льоду, відступає. Тією ж лапою вона могла б роздробити псові хребет, убити його на місці.
В руках у людини рушниця. Саме з неї найбільше й глузувала ведмедиця. Та це ж паличка, тріска. Вона кігтями розтрощить її в цурки, а зубами зігне в одну мить.
Ведмедиця ступнула вперед.
Людина наближалася до неї, вона — до людини.
Перевалювалась на двох лапах і зовсім непогрозливо ричала. Їй кортіло зблизька познайомитися з чудернацькими істотами, які з'явились так зненацька. Хотіла обнюхати їх, перекинути мордою, щоб потім приголомшених лишити за іграшку для пустотливого ведмежати.
Потім сталося диво, найприкріше й найстрашніше.
З тонкої чорної трубки, з цієї нікчемної лозини, вихопився клубок полум'я. Пролунав сухий тріск.
У вічі ведмедиці блиснуло світло. Її пронизав жорстокий біль, якого вона ще ніколи не відчувала.
Потім потемніло в очах…
Ще полум'я з кінчика трубки — й знову тріск, і знову тупий біль у вусі, десь аж у кістках, що аж розколювалась голова.
Потім мертва тиша. Ніякого відчуття. Порожнеча. Клекочучи, життя витікало разом з кров'ю.
У ведмедиці обм'якли лапи, й вона звалилась на крижану постіль.
Вона швидше пішла у небуття, ніж збагнула, що трапилось.
Може, забрала з собою дивне запитання, котре ще світилося в її маленьких допитливих очах якусь мить тому. Може, забрала з собою велику тривогу матері за ведмежа, бо боялася, що і його не мине це лихо.
Людина з рушницею підійшла ближче.
Коротким наказом угамувала собаку. Ведмежа заховало голову в тепле хутро на череві матері.
Воно нічого не зрозуміло. Коли людина наблизилася й спробувала скубнути його за вухо, інстинктивно вишкірило зуби. Але людина скрутила вухо без жалю. Тонким ременем стягнула писок і зв'язала лапи. А собака гавкав, настовбурчивши шерсть. Двічі людина ударяла пса ногою й прикладом рушниці, щоб він не кусався й не понівечив ведмежа. Щодо нього у мисливця були особливі плани.
Справді, від тої миті з білим ведмежам сталися незбагненні пригоди.
Підійшли ще й інші двоногі чудовиська, закутані в хутра й шкури. Від них несло тютюном, гострим огидним запахом. У них були плескаті обличчя, жовто-зелена шкіра, розкосі очі, колючі бороди.
Вони голосно сміялися й розмовляли.
Цей шум лякав ведмежа. Всі метушилися коло розпластаної на снігу туші. Витягли ножі й спритно розрізали здобич. Потім здерли шкуру, розрубали тушу на шматки, а нутрощі, в яких ще парувало життя, жбурнули собакам.
Зв'язане ведмежа кволо скавчало. Вряди-годи невідомі звірі штурхали його ногами. Перекочували на снігу, піднімали, ніби пробуючи, чи воно важке.
Найспритніший з-поміж них, з люлькою в зубах, з якої валив смердючий дим, вийняв із-за пояса ніж. Витер лезо об штани.
Ведмежа не знало, що в наточеному ножі схована смерть. Одначе заричало, вишкіряючи зуби. Чоловік засміявся і вдарив його колодочкою ножа по морді.
Підійшов інший мисливець з рушницею й робаками. Він щось белькотав і сердито розмахував руками.
Перевернуте мордою донизу, із спутаними лапами, ведмежа дивилося невеличкими чорними, як ожина, очима на метушню людей і не розуміло, чого вони хочуть.
Іноді заплющувало повіки.
Немовби ще надіялося, що все спливе, як після важкого миттєвого сну. Так ще в перші місяці його життя в темну печеру з'являлися страшні привиди, й тоді воно прокидалося й скавчало. Хутенько ховало мордочку у тепле хутро. Припадало до теплих грудей, смоктало молоко. Мати гладила його, лизала мордочку й очі. Воно відчувало захист і в теплому лігві жило безжурно.
Тепер же поганий незрозумілий сон триває. Грубі голоси доносяться до його вух. То віддаляючись, то наближаючись, риплять кроки по снігу. Огидно пахне.
Потім ведмежа відчуло, що його підняли й несуть, просунувши жердину крізь спутані ноги. Його несли двоє. Інші згортали шкуру білої ведмедиці. М'ясо повантажили на сани.
Прямували через сніги й крижані хребти.
Ведмежа скавуліло. Нили кості. Лякала ця незбагненна пригода. Та скавуління нікого не розчулило. Ескімоси забули про жалість, бо для них білі ведмеді — найжаданіша здобич, така сама, як тюлені та моржі для білих ведмедів. І мисливцеві не до чуйності й співчуття, бо то було б безглуздя. Здобич є здобич. Надто в крижаній пустелі, де полювання — не розвага, а білий ведмідь — це харч для племені на цілий тиждень.
Нарешті підійшли до скупчення обледенілих іглу — круглих халуп із снігу, з вузьким чорним входом, як у льох.
Зраділі жінки та діти кинулись назустріч чоловікам.