Вони теж прийдуть на вогнище.
Коли лисий почав розпитувати дівчат, яка їх думка щодо цього, Герберт зробив знак Мерилін, потім наблизився до неї й шепнув:
— Хочеш яблук?
— Звичайно.
— А покататися човном?
— Звичайно.
— То ходім. У цього хлопця є яблука й човен.
— Чудово.
Тут Герберт побачив другу чорняву дівчину в школярській спідниці і білій блузці. У неї був трохи величенький носик, але все інше — як слід. Навіть груди вже вимальовувалися під блузкою. Потім йому сподобалися довгі тонкі пальці вузьких рук і усміх.
— Ти гарна,— шепнув він.
Дівчина посміхнулася й сподобалася Гербертові ще дужче.
— Хочеш яблук?
— Так...
— А покататися човном?
— Ще й як!
— То ходім. У нас є яблука й човен.
— Та що ти?
— Ну, ходім.
Вони каталися недовго. Було холодно, в повітрі стояла волога, пронизлива, мов пісок у смерч.
Дівчата, закутані пелеринами, змерзли, щоки в них зблідли, стали мов осіння земля.
— Знаєш що,— вирішив нарешті Герберт,— пливім до берега. Холодно. Поведи нас по яблука або ще кудись, аби тільки не було так холодно.
Дерев'яним помостом, з якого Герберт мав стрибати у воду, вони пройшли до мурованого сараю з рибальським начинням.
— Тут не дме.
— Почекайте. Я побіжу в садок і щось принесу.
Незабаром усі хрумали яблука й усміхалися одне одному.
Герберт казав чорнявій дівчині:
— Красуне, потанцюєш зі мною коло вогнища?
— Хто мене запросить, з тим і буду танцювати.
— Але я хочу, щоб зі мною.
— Попроси гарненько.
— Яке в тебе ім'я? Таке ж гарне, як і очі?
— Та що ти!
— її звуть Дороті.
— Дороті. Гарно!
Вони повикидали недогризки й полізли в кошик по нові яблука.
— Я об'ївся! — заявив Герберт.
— Заберіть решту собі,— запропонував рибалка.
— Візьмеш нас ловити рибу?
— Якщо буде погожа година.
— А коли ж вона буде?
— Завтра.
— Завтра їдемо ловити рибу.
— Тільки дуже рано приходьте, ще до схід сонця.
Герберт провів Дороті додому. Він ніс яблука й біля воріт віддав частину їх дівчині.
— Прийдеш завтра?
— Не знаю.
— Приходь.
— Побачимо.
— Ти гарна.
— Що ти...
— Ну, приходь. Потанцюємо, коли хлопці розпалять вогнище.
Він повернувся до намету, навантажений яблуками. Ті, що були в кишені, віддав дівчині, а напхані за сорочку приніс до намету й висипав на ковдру свого ліжка.
— Ось беріть. І морду мені не набили.
— Я відразу вгадав, що з тебе буде чудовий льотчик,— заявив Портер.
7
Вони сиділи навпочіпки на ковдрах, принесених з наметів.
Тріскотіло вогнище, іскри роїлися навколо стосу охоплених полум'ям гілок, сухого поламаного паліччя. Пахло землею й живицею. Пахли також трави підмоклих лук і гниючі очерети.
На селі вдарив дзвін і сполохав зграю галок. Вони деякий час галасливо кружляли вгорі, потім опустилися туди, де стояв сарай з рибальським начинням, а до паль помосту були прив'язані човни.
— Що це так пахне? — спитав Портер.
— Земля,— відповів Герберт.
— Еге. Земля нічим не пахне.
— Невже?
— Так у школі казали.
— Неправду казали. Тут усе пахне.
— Як ти добре придумав з цим вогнищем!
— А що, ні?..
— Послухаймо. Зараз дівчата заспівають, а потім влаштуємо ігри.
У вогнищі щось кілька разів тріснуло. Полум'я знялося вище й пригасло. Герберт підвівся з ковдри й підкинув оберемок гілок у вогонь. Закуріло. Дерево ще не зовсім висохло після дощу.
Дівчата співали якісь народні пісеньки. Герберт не знав їх, але слухав із зацікавленням. Вони йому подобались. У Дороті був чистий альт, глибокий і водночас м'який. Добре поставлений голос, як на таку молоду дівчину.
"Дороті — гарна дівчина,— подумав Герберт.— А земля справді пахне. Якось так бадьоро, пронизливо й ліниво водночас. Тітка мала рацію, що на селі все зовсім інакше".
Він витяг з кишені сливку й, роздушивши її в роті, сплюнув кісточку у вогонь. Жував соковитий м'якуш, пильно слухаючи, як співають дівчата.
У світляному колі розташувався сільський оркестр, підсилений гармоністами й банджо з табору. Скошений газон мав правити за паркет. Хлопці притоптали горбочки кротовиння,
позрізали лопатками купини, прочесали граблями гривку трави.
Вдалині почулося торохтіння мотора. Гучне пихкотіння наближалось до них. Хлопці побачили два човни, що пливли до вогнища.
Носи старих човнів вдарилися об піщаний берег. Корма занурилася так глибоко, що вода майже лизала дошку стерна. Так човни не могли зсунутись назад в озеро.
Рибалки посідали на схилі. Начальник запросив їх у коло. Тут оркестр заграв вальс, і Герберт поспішив до Дороті. Вона була гарна й подобалася хлопцям, отож Герберт квапився не без причини. Вони почали танцювати перші, але хлопці вже виводили на газон інших дівчат. На траві важко було танцювати, черевики не хотіли сковзатись по ній. Танець втомлював.
— Тобі подобається? — спитав Герберт.
Дороті підняла голову. У відсвітах вогнища її обличчя набрало кольору оливок, уста потемніли.
— Звичайно.
— І грати будемо разом?
Дівчина нахилила голову. Герберт торкнувся підборіддям гладенько зачесаного волосся, яке пахло ще дужче, ніж земля.
У вогнищі щось голосно тріснуло.
Герберт підійшов до стосу гілок і палкою почав розгрібати жар. Дівчина допомогла йому підкинути новий оберемок. Обоє відчули міцний солодкий запах живиці.
Коли оркестранти скінчили грати, Герберт сів поруч із дівчиною і несміливо торкнувся її руки. Дороті не відсунулась, і вони так і сиділи, вдивляючись в ясне коло миготливого світла, заслухані в німу молитву долонь.
Знайомий рибалка штовхнув Герберта в спину.
— Ти.
— Ну?
— Ходім.
Герберт зрозумів і потяг Дороті, яка не знала, чи їй засоромитись, чи, навпаки, з охотою побігти до човна.
Рибалка відштовхнув човен від берега. Вода, що ледве холодила пальці, повітря, наче в саду,— все це було навколо них. Берег з багаттям, яке здалеку нагадувало вогник сірника, запаленого в глибокому вечірньому присмерку, швидко віддалявся від них.
Рибалка вимкнув мотор і запалив цигарку.
Вони почули гавкання собаки, рипіння фургону, чийсь далекий спів біля села. Там, де палало вогнище, стояв гамір. Але навколо них лежало мовчазне озеро. Вода була салатового кольору, з домішкою рожевої і фіолетової барви.
Герберт роззувся і, перекинувши ноги за борт, опустив їх у воду. Швиденько скинув одіж і тихо пірнув у глибінь ночі, яка починалася зараз же біля човна.
— Герберте, що ти робиш, божевільний? Застудишся!
— Дороті, не бійся, іди в воду.
Герберт поплавав навколо човна. Потім ліг навзнак і, розмірено працюючи руками, став віддалятися, аж поки розмови на човні не злилися в незрозумілий гамір.
— О-го! — вигукнув він.
Залунав кашель мотору, і зараз же почулося ритмічне пихкотіння. Герберт побачив чорну брилу, що сунула до нього.
— Вилазь!
Він схопився рукою за борт. Рибалка допоміг йому вилізти.
— Дивися, ти весь мокрий,— вигукнула Дороті.
— Тепер ти,— запропонував він. Схопив дівчину й перекинув її ноги за борт.
— Ай! — скрикнула вона й міцно обхопила хлопця за шию.
— Ні!
Герберт відчув на вустах м'яке волосся Дороті. Він злякався власної сміливості й розтулив руки. Обоє важко дихали, засоромлені.
Герберт сів на дні човна й став витирати сорочкою спину, груди й плечі.
Рибалка, як здавалося Гербертові, цілував свою дівчину. Тут Герберт подумав, що не зробив нічого страшного і зовсім даремно так злякався.
Ще кілька хвилин, і човен зарився в густі очерети.
— Де ми?
— Біля миска,— відповів рибалка.— Почекайте тут. Може, ми знайдемо якісь фрукти.
Він виліз і зник в очеретах разом з Мерилін. Герберт і Дороті чекали, може, з годину. Нарешті вони почули цмокання розмоклої землі.
— Знайшли фрукти?
Рибалка засміявся й відповів, що вони нічого не знайшли поблизу.
Було вже опівночі, коли вони прив'язали човен до помосту.
Герберт провів Дороті. Біля воріт попрощалися. Герберт подумав, чи не спробувати йому поцілувати дівчину, але зараз же схаменувся: ще, мабуть, завчасно. Він зробить це за кілька днів.
— Бувай здорова, Дороті!
— Угм.
Герберт поночі роздягався в наметі. Недбало швиргонув одіж і швиденько вкрився ковдрами.
— Герберте! — Портер ще не спав.
— Ну?
— Де ти був?
— На озері.
— Паскудник ти, а не льотчик!
— Чому?
— Як ти міг не взяти мене з собою?
Герберт засоромився, не знаючи, що відповісти. Він зовсім забув про нього, танцюючи з Дороті.
— Гарненька дівчинка в тебе,— сказав Портер.
— Тобі сподобалась?
— Що будемо робити завтра?
— Стривай! Ти чуєш?
В саду неподалік зринув шум, який за хвилину наповнив намет. Хлопці чули придушений грім води, що билася об пляж. '
— Шторм?..
На стіні намету вони побачили короткий, фіолетовий спалах. Один, другий.
— Гроза.
На світанні все стихло. Дорога була засипана поламаними гілками. Порозв'язувались вірьовки в наметі, в їдальні розбилася шибка.
День почався сльотою. Повітря було різке, віяло запахом моря.
Герберт виграв шаховий матч з різницею в півтора очка. Опівдні вони почали нову партію.
— Герберте,— запропонував Портер,— заграймо на щось.
— Охоче, але на що ж саме?
— Хіба я знаю?...
— Я теж не знаю.
— Заграймо на те, хто буде на наступному вогнищі танцювати з твоєю дівчиною.
Ґерберт замислився. Він виграв матч з різницею аж у півтора очка і не боявся Керрола.
— Гаразд. А коли ти програєш, тоді що?
— Вибереш в місті найцікавішу книжку з моєї бібліотеки. У мене є трохи книжок, буде з чого вибрати.
— Охоче.
Герберт програв цю партію. Він навіть не знав, як це сталося.
Відразу ж він запропонував Портеру реванш.
— Якщо я виграю, ти втрачаєш право на Дороті на наступному вогнищі, а коли я програю, відмовлюся від Дороті на твою користь, аж до кінця перебування в таборі.
— Згода,— відповів Портер, поміркувавши.
Вони порозставляли фігури. Герберт грав чорними. Вже через кілька ходів він втратив офіцера. Почав нервувати. Чомусь жодна комбінація не спадала йому на думку. Нарешті, за годину він змушений був здатися.
Герберт устав з ліжка, на якому вони розіклали шахівницю, й накинувши куртку, вийшов з намету. Після нічного урагану віяло холодом, а небо, запнуте важкими хмарами, було кольору паленої умбри. .
"Що за погода! — раптом знервувався Герберт.— Чи бачено розбивати табір в улоговині, де чути тільки далекий грім моря".
На Портера він не сердився. Навпаки. Портер був добрим товаришем. Дороті була тільки дівчина, а Портер добрий товариш. І вони ж недавно говорили про те, як стануть льотчиками.