Цей магнат, який, мабуть, володів такими ж багатствами, як і граф, у роки окупації уславився великопанським способом життя і своєю екстравагантністю. В нього був власний автотрек і п'ять спортивних машин найвищого класу. Часто він влаштовував змагання і гучні банкети. Його романтичний характер спричинився до того, що він безтямно закохався в дружину якогось інженера. Незважаючи на те, що вона була вдвічі старша за нього, князь зламав опір родини й чоловіка коханої, якому вручив чек на значну суму, аби тільки добитися згоди на розлучення. А що князь, як і багато аристократів, був також папським камергером, він досить легко добився в Римі дозволу на повторний церковний шлюб. Останнє коштувало йому порівняно недорого — всього шість тисяч доларів, що їх князь дав якомусь кардиналові з нагоди так званої "церковної десятини". По двох роках княгиня померла у Відні під час пологів. І хоч тоді в розпалі була війна (йшов 1943 рік), спеціальний поїзд привіз тіло княгині до Тарнова, Звідти до родинного склепу на цвинтарі вела двокілометрова дорога. Князь наказав вимостити дорогу брущаткою. Гітлерівці дозволяли йому все, бо князь, як і всі аристократи його кола, мав кузенів, дядьків і свояків серед німецьких аристократів, котрим протегував фюрер Третього рейху. Тому життя цих людей обабіч кордону проходило, як у казці. Війни і пов'язаної з нею небезпеки для них не існувало. Вони відсиджувались у своїх замках і палацах, віддалених од міст, і не один генерал чи губернатор з задоволенням приймав їхнє запрошення на банкет. Але на початку війни польська аристократія була страшенно налякана. Тому вона поновлювала давні знайомства, зав'язувала листування з вищими колами Рима й Берліна і всіляко намагалася відгородити себе від будь-яких небезпек.
Приїхала і графиня Б. з батьком. Я не називаю її імені, бо воно пов'язане зі спогадами, що стосуються нас обох. Це була гарна жінка років тридцяти. Незаміжня. Я кілька разів зустрічав її на різних прийомах і на курортах за кордоном, куди їздив разом із паном графом, Я звернув увагу на настирливість, з якою вона придивлялась до мене. Хоча мене й нелегко вивести з рівноваги, я бентежився в її присутності: відчував якусь скованість, коли обслуговував гостей, втрачав здатність вільно триматися, взагалі почував себе дурником. Графиня про це здогадувалась, і на устах її часто з'являлась усмішка.
Не всі аристократи тягнулися до Мекки, якою був наш палац. До нас дійшли чутки про мужній вчинок ерцгерцога Габсбурга з Живця, який уже перед війною знехтував своїм титулом і називав себе просто "полковником Габсбургом", бо саме до цього звання він дослужився у польському війську. Коли німці зайняли його маєток і величезні пивоварні заводи, з Берліна приїхав якийсь гітлерівський сановник і від імені Третього рейху заявив про готовність відкликати з Польщі генерального губернатора Франка, якщо ерцгерцог стане на його місце. У відповідь він почув слова, змісту яких я, на жаль, не знаю, але полковник Габсбург після цього відразу ж опинився в концтаборі, а його маєток забрав якийсь намісник з місцевих "фольксдойчів". Така позиція ерцгерцога викликала гнівне обурення гостей графа. Ерцгерцогу закидали зраду народу і його життєвих інтересів. Сказати правду, я мало розумів, у чому полягає зрада аристократа-полковника. Те, що він не показав себе боягузом під час вересневої кампанії, а потім відкинув німецькі пропозиції, на мою думку, аж ніяк не можна назвати зрадою. Хіба що "життєві інтереси народу", тобто справи, пов'язані з маєтками аристократії, залишилися позбавленими польської опіки. Але цим панам непогано жилося й під гітлерівською опікою. Заслуговує на згадку добрим словом і княгиня Любомирська з Пшеворська, яка, незважаючи на те, що німці на той час загарбали великі території Радянського Союзу і вона могла повернутися д^ свого маєтку й господарювати, залишилася в Кракові і заробляла на життя склеюванням картонних коробочок для якогось крамаря. Можна було б назвати ще багато людей з цих кіл, вчинки яких докорінно відрізнялися від вчинків графа, князя Сангушка та цілої плеяди їхніх родичів. Якщо говорити про кревні зв'язки, то спорідненість "блакитних" родів сама по собі була цікавою річчю. Важко було знайти зовсім відособлену, чужу родину. Родинні узи сягали далеко за межі Польщі. Італійська, німецька, французька, іспанська та й англійська аристократія мала в нашій країні відгалуження. Зрозуміло, що в роки окупації найбільша мода була на італійців та німців. Хтось навіть знайшов у готичному альманасі підтвердження своїх кревних зв'язків з королівським домом Італії і повідомив про цей важливий факт князя Умберто. Але той не відповів.
Минали місяці і роки. Воєнна завірюха гуляла мало не над усім світом, але в наших краях нічого не мінялося. Граф виїжджав рідко, а наплив гостей значно зменшився.
Тим часом до нас доходили глухі чутки про вуличні облави, табори смерті і нелюдські розправи. Коли я згадував Павла, у мене стискалося серце. Він так і не повернувся додому. Або поліг, обороняючи Варшаву, або пішов у партизани, говорили робітники фільварку, з якими Павел був у найкращих стосунках. Адже він до того, як став шофером графа, працював на тракторі і ремонтував сівалки. Відтоді ж як Павел зник, граф наказав віддавати його зарплату мені. Адже роллс-ройс був під моєю опікою. Але Павел був одружений і мав дитину, а тому я віддавав ті гроші його дружині. В палаці про це ніхто не знав, а в бараках говорили, що я непоганий хлопець. Коли я вперше почув це з уст старого городника, мені якось солодко защеміло серце, проте я швидко опанував себе. Я віддавав платню його дружині, бо Павел був моїм приятелем. Гадаю, що коли б я мав сім'ю, Павел на моєму місці зробив би так само.
Одного разу, після короткого візиту якогось елегантного офіцера, граф покликав мене і сказав:
— Дорогий Леоне! Я тобі безмежно довіряю і тому вирішив доручити одну делікатну справу. Час від часу ти навідуватимешся до Варшави і купуватимеш для мене долари. Ціна не має значення. Адміністратору я наказав виплачувати потрібні суми грошей на першу твою вимогу. А щоб ти міг успішно виконувати моє доручення і уникати можливих неприємностей, я дістав спеціальний дозвіл, підписаний губернатором Фішером. Але цей документ ти показуй тільки вищим чинам німецької адміністрації і вищим офіцерам поліції та гестапо, і лише в тому разі, якщо тобі справді загрожуватиме небезпека. А взагалі, ця справа вимагатиме від тебе витримки, делікатності і такту.
— Зрозумів, пане граф, — відповів я, — але до кого мені звернутися у Варшаві, щоб одержати долари?
Граф глянув на мене з іронічною посмішкою.
— На це питання ти повинен сам знайти відповідь. Можеш іти.
Я вклонився і вийшов з кабінету.
Другого дня адміністратор вручив мені готівку та підписаний "крейсляйтером" дозвіл на подорож залізницею в купе, призначених для "фольксдойчів". Папірець той дуже став мені в пригоді, бо інші вагони були переповнені. Люди не тільки стояли в тамбурах, а й висіли на підніжках, навіть лежали на дахах. Кожен мав з собою вузлики і валізки, бо всі спекулювали—хто чим міг. Вже на станції мені запропонували купити сала й ковбаси, а коли я подякував, пошепки додали, що є борошно і масло. Будь-яка спекуляція каралася смертю. Але на це ніхто не зважав. Я дивився на той натовп обідранців, що подорожували в якомусь нервовому темпі і, зберігаючи ясний погляд, галасували про такі речі, за які вмить можна було дістати кулю в лоба, і мої нерви потроху заспокоювались. Місія, яку поклав на мене граф, вже не здавалася такою небезпечною. Адже мене оберігав секретний документ, хоча саме через оту його секретність мені й загрожувала небезпека. Я розумів, що мене не поведуть одразу до "вищих чинів", а доки домовишся з рядовими службовцями, можна вскочити в добру халепу. Тим більше, що перший-ліпший жандарм міг застрелити тебе з будь— якого приводу. Проте граф цього не брав до уваги.
В купе для фольксдойчів, крім мене, сиділи ще двоє чоловіків і жінка. Ми майже не розмовляли і дивилися один на одного з-під лоба, тоді як в інших купе було людно, усі там гули, як бджоли у вулику, і щохвилини там вибухав регіт.
Приїхавши до Варшави, я подався до знайомого антиквара, що мав величезний магазин на вулиці Чацького. Перед війною мій хазяїн часто купував у нього картини і меблі.
Якось граф купив у цього торговця гарну кришталеву люстру за чотири тисячі доларів. Люстра нібито належала до епохи Марії-Терези і свого часу прикрашала зал цісарського палацу у Відні. Ще б пак, то була унікальна річ, і граф страшенно пишався своєю покупкою, Через деякий час після цього ми поїхали на полювання до Несвєжа. Там, у вітальні, висіла величезна кришталева люстра, щоь як дві краплини води, була схожа на нашу. Коли граф запитав князя про "родовід" люстри, той пихато заявив, що йому трапилася нагода придбати цю безцінну річ у Варшаві. Люстра належала до Вікторіанської епохи і колись висіла в одній із кімнат Букінгемського королівського палацу у Лондоні. Зрозуміло, то була унікальна річ. Таких люстр я налічив ще дев'ять по різних палацах і замках.
Повернувшись з Несвєжа, граф влаштував тому антиквару страшний скандал, але той розумівся на людській психології і пояснив графові, що продав оригінал тільки йому, а останні люстри — просто жалюгідні підробки. Я впевнений, що кожен з обдурених клієнтів того торговця вислухав те саме, і всі були задоволені. В усякому разі, люстри були справді гарними.
Ідучи до антиквара, я подумав, що зможу дістати там інформацію щодо купівлі доларів. Але по дорозі на кожній вулиці і мало не під кожною брамою мене затримували торговці валютою. Продавали і купували долари, фунти, марки, золото, навіть італійські ліри і грецькі драхми. Спершу я відчував велике бажання почати з ким-небудь переговори і не йти до антиквара, але потім вирішив, що це все роздрібний продаж, а я ж виступав у ролі оптового покупця, адже адміністратор виплатив мені понад мільйон злотих. Отож я вирушив далі, і за якусь хвилину вже заходив до магазину. Він містився у двоповерховому приміщенні. Внизу продавалися не дуже цінні речі, зате на другому поверсі зберігалися справді цінні меблі, картини і гобелени.