Коли ми виринули з них, безкрає море туману заховало від наших очей долини, але попереду на тлі сліпучого голубого неба із хмар виступили суворі схили гір та голі скелі.
Літак повз круто вгору понад гірським схилом, мов по невидимому фунікулеру, і хоч ми знаходились над самим екватором, перед нами виблискували снігові поля. Потім ми пірнули між скелі і опинилися над високогірним плато, вкритим буйною весняною рослинністю; там ми й приземлилися — поблизу найсвоєріднішої у світі столиці.
Серед ста п'ятдесяти тисяч жителів Кіто більшість — це чистокровні гірські індіанці та метиси, бо тут була столиця їх предків ще задовго до того, як Колумб і жителі Північної Європи відкрили Америку. Старовинні монастирі, де зберігалися неоціненні художні скарби, а також інші величні споруди епохи іспанського панування, що височіли над покрівлями низеньких індіанських будиночків з невипаленої цегли, надавали місту своєрідного вигляду. Між глиняними стінами лабіринтом тяглися вузенькі вулиці, заповнені гірськими індіанцями в червоно-плямистих плащах та високих капелюхах власного виробу. Одні йшли на базар, підганяючи навантажених ослів, "інші, згорбившись, сиділи вздовж глиняних стін і дрімали на осонні. Безперестану сигналячи, щоб пробити собі дорогу серед гурту дітей, ослів та босоногих індіанців, один за одним поволі пройшли кілька автомобілів з аристократами іспанського походження в тропічних костюмах. Повітря на цьому високому плато було таким прозорим, що навколишні гори здавалися частиною вуличного пейзажу і надавали всьому краєвиду ще більшої казковості. Наш приятель з літака, Хорхе, на прізвисько "скажений льотчик", походив із старовинної іспанської сім'ї в Кіто.
Він влаштував нас у старомодному готелі, а потім, то з нами, то сам, почав шукати в місті якогось транспорту, що зміг би доставити нас через гори, а тоді далі, у джунглі — в Ківедо. Увечері ми зустрілися в старовинному іспанському кафе, і Хорхе повідомив нам неприємні новини: ми повинні викинути з голови всяку думку про поїздку в Ківедо. Через гори зараз не проїхати — не знайдеш ні екіпажа, ні людей. І вже нічого, звичайно, й говорити про подорож у джунглі, де почалися дощі і де на мандрівників ще й можуть напасти, коли вони застрянуть у болоті. Це ж у минулому році десятеро американських інженерів-нафтовиків були вбиті отруєними стрілами у східній частині! Еквадору. Тут і досі живе багато лісових індіанців, які зовсім голими бродять у джунглях з отруєною зброєю.
— Деякі з цих індіанців є мисливцями за головами, — замогильним голосом повідомив Хорхе, бачачи, що Герман анітрохи не стурбований і спокійнісінько уминає печеню, запиваючи її червоним вином.
— Ви думаєте, що я перебільшую, — шепотів він далі. — Хоч це й суворо заборонено, але в нас є ще люди, які живуть з того, що продають висушені людські голови. Цій торгівлі не можна покласти край, бо й досі лісові індіанці відрубують голови своїм ворогам з інших бродячих племен. Вони розбивають кістки черепа і потім виймають їх, а порожню шкіру голови наповнюють гарячим піском; голова зморщується і стає не більшою за котячу, але форма не змінюється, і риси обличчя зберігаються. Ці зморщені голови ворогів колись були цінними трофеями, а зараз це дефіцитний товар на чорному ринку. Метиси-посередники доставляють їх торговцям на узбережжя, а ті перепродують туристам за неймовірно велику ціну.
Хорхе подивився на нас з цікавістю. Він і не підозрював, що вдень Германа і мене закликали в кімнату швейцара і запропонували купити дві таких голови — тисячу сукре[16] за кожну. Зараз їх часто підробляють, продають голови мавпячі, але ті були справжніми, з чистокровних індіанців. Вони так добре збереглися, що можна було розрізнити найдрібніші риси обличчя — голови чоловіка і жінки, кожна завбільшки з апельсин. Жінка була гарненька, хоча свої звичайні розміри зберегли лише вії та довге чорне волосся. Я здригнувся, коли згадав це, але висловив сумнів у тому, що мисливці за головами зустрічаються на захід від гір.
— Цього ніхто не може знати, — похмуро заявив Хорхе. — А що ви скажете, коли ваш друг раптом зникне, а потім на ринку з'явиться його голова в мініатюрі. Так сталося одного разу з моїм другом, — додав він, уважно дивлячись на мене.
— Розкажіть нам про це, — попросив Герман, поволі, без особливого задоволення пережовуючи м'ясо.
Я акуратно відклав убік виделку, і Хорхе почав свою розповідь. Якось він разом з дружиною жив у маленькому селищі серед джунглів, промиваючи золото та скуповуючи його у інших старателів. У них був друг, місцевий житель, який регулярно приносив їм золото і міняв його на товари. І ось цього друга вбили у джунглях. Хорхе вистежив убивцю і пригрозив, що застрелить його. Убивця був одним з тих, кого підозрювали у торгівлі зморщеними людськими головами, і Хорхе обіцяв залишити його живим, коли він зараз же віддасть голову. Той відразу ж приніс голову друга Хорхе, яка стала тепер завбільшки з чоловічий кулак. Хорхе страшенно засмутився, коли знову побачив свого друга, бо той зовсім не змінився, якщо не зважати на те, що він став таким маленьким. Дуже збентежений, вів приніс маленьку голову додому дружині. Побачивши її, дружина знепритомніла, і Хорхе довелося сховати свого друга у чемодан. Але в джунглях було так вогко, що голова густо вкривалася зеленою пліснявою, і Хорхе доводилося час від часу витягати її і сушити на сонці. Прив'язана за волосся до білизняної вірьовки, вона дуже втішно погойдувалася, а дружина Хорхе зомлівала кожного разу, як тільки бачила її. Та якось миша прогризла в чемодані дірку і зовсім спотворила голову. Хорхе дуже засмутився і поховав свого друга з усіма церемоніями в маленькій ямці на аеродромі.
— Як-не-як, а це ж таки була людська істота, — закінчив свою розповідь Хорхе.
— Який чудовий обід, — сказав я, щоб звернути розмову на іншу тему.
Коли ми в темряві поверталися додому, вигляд Германа з низько насунутим на вуха капелюхом викликав у мені якесь неприємне почуття. А втім, він просто натягнув його сильніше, щоб захиститися від холодного вітру, який дув з гір.
На другий день ми сиділи з нашим генеральним консулом Брюном та його дружиною в їх великому заміському маєтку під високими евкаліптами. Брюн вважав малоймовірним, що в наступній подорожі через джунглі в Ківедо наші капелюхи можуть стати завеликими на нас, але… в тих районах, які ми збиралися відвідати, нишпорили розбійники. Він дістав вирізки з місцевих газет, в яких повідомлялося, що з настанням сухого сезону туди буде послано загони солдатів для знищення "бандидос", які наповнили прилеглі до Ківедо райони. Вирушати туди зараз було б безглуздям, і ми ні в якому разі не дістанемо ні провідників, ні засобів пересування. Саме в цей час дорогою промчав "вілліс" американського військового аташе, і це наштовхнуло нас на нову думку. У супроводі генерального консула ми пішли в американське посольство, і нам пощастило побачити самого військового аташе. Це був підтягнутий життєрадісний, ще молодий чоловік у хакі і високих чоботях; сміючись, він запитав нас, чому ми тиняємося на вершинах Анд, тоді як місцеві газети повідомляють що ми маємо вирушати в плавання через океан на дерев'яному плоту.
Ми пояснили, що дерева стоять ще на пні в ківедських джунглях. А ми залізли сюди, на дах материка, і не можемо дістатися до них. Попросили військового аташе позичити нам або літак і два парашути, або "вілліс" з водієм, який знає країну.
У першу мить військовий аташе, вражений нашою безцеремонністю, не міг промовити й слова; потім безнадійно похитав головою і, посміхаючись, сказав: "Гаразд, коли третьої можливості немає, то я приймаю другу".
Другого ранку о чверть на шосту біля під'їзду готелю зупинився "вілліс"; з нього виплигнув капітан інженерних військ еквадорської армії і доповів, що прибув у наше розпорядження. Він мав наказ доставити нас у Ківедо, незважаючи ні на яке болото. "Вілліс" був заставлений каністрами з бензином, бо по дорозі, якою ми мали їхати, не було ні бензинових колонок, ні навіть слідів від коліс. У зв'язку з повідомленнями про "бандидос" наш новий друг капітан Агурто Алексис Альварес був до зубів озброєний ножами та вогнепальною зброєю. Ми ж приїхали до Еквадору із зовсім мирними намірами, в куртках і галстуках, щоб купити на побережжі за готівку дерева. Мішок з банками консервів — оце і все, що ми взяли на "вілліс", коли не рахувати брезентових штанів кольору хакі, які ми нашвидку купили для кожного, та старого фотоапарата. Крім того, генеральний консул накинув нам свій великий парабелум з повним запасом патронів, щоб ми могли знищувати усіх, хто задумає спинити нас у дорозі. "Вілліс" із свистом промчав безлюдними вуличками, де примарне сяйво місяця освітлювало вибілені глиняні стіни. Ми виїхали за місто і з шаленою швидкістю помчали доброю піщаною дорогою на південь через гори.
Добра дорога тяглася вздовж хребта до гірського села Латакунга, де індіанські будиночки без вікон тіснилися круг білої церкви з пальмами на площі перед нею. Тут ми звернули на дорогу для мулів, що піднімалася вгору, потім опускалася вниз, звиваючись на захід через горби та долини Анд, і потрапили в край, який нам ніколи й не снився. Це був край гірських індіанців — на схід від сонця і на захід від місяця[17], поза часом і простором. За всю дорогу ми не бачили жодного воза, жодного колеса. Нам зустрічалися лише босоногі пастухи в строкатих пончо, які поволі гнали перед собою безладні гурти лам, а зрідка дорогою проходили цілі сім'ї індіанців. Чоловік завжди їхав попереду, на мулі, а його маленька дружина з цілою колекцією капелюшків на голові і найменшою дитиною в кошику за спиною дріботіла позаду. І всю дорогу безперестану пряла вовну. Трохи далі тюпали осли і мули, нав'ючені гіллям, очеретом та глиняним посудом.
Чим далі ми просувалися вперед, тим рідше зустрічалися нам індіанці, які говорили по-іспанському, і скоро лінгвістичні знання Агурто стали такими ж непотрібними, як і наші. Тут і там купками тулилися на схилах гір хати, серед них все рідше траплялися глиняні і все частіше — хати з віття та сухої трави.