Власність у них швидко проводить крізь пальці, вона не має для них такого значення, як для нас.
Патер Себастьян пообіцяв підшукати нам кілька добрих робітників для розкопок, а також встановити для них плату й пайок. Ми мали безліч різноманітних товарів для обміну, які цінувалися тут вище за золото й асигнації, бо на острові не було ні крамниць, ні кінотеатру, ні навіть перукарні.
Ми вирішили, що затока Анакена на протилежному боці острова — найкраще місце для табору експедиції. Для цього малось багато причин. Це було найкрасивіше місце на всьому узбережжі, із зручним піщаним берегом, куди ми могли переправити на плоту все наше спорядження. Там ми будемо найдалі від селища, а це майже усуне небезпеку крадіжок і непорозумінь. Нарешті, наш табір розташується в священній долині королів, де вперше ступив на берег легендарний Хоту Матуа. Кращого місця не можна було й бажати.
Після чудового обіду в бунгало губернатора ми повернулися на судно. Прибережні скелі все ще вкривали остров'яни. На радість патера Себастьяна, ми дозволили всім бажаючим оглянути корабель. Сьогодні остров'яни здались мені охайнішими, чистішими і, головне, не такими обідраними, як учора, коли вони вперше ступили, на борт. Я ніби між іншим сказав про це бургомістрові, який теж устиг вже побувати дома й одягти цілу сорочку. Він лукаво посміхнувся.
— Це наші давні хитрощі. Коли ми одягаємо дрантя, нам більше платять за дерев'яні фігурки.
Море було таке бурхливе, що мало хто зважився прийняти наше запрошення. Тоді ми пообіцяли дати змогу всім бажаючим прийти на корабель іншим разом.
Наші гості саме хотіли повертатись на берег, коли з'явився капітан з книгою для запису відвідувачів.
— Хай у нас залишаться підписи тих, що були на борту, — посміхаючись, сказав він і подав її найкмітливішому на вигляд остров'янину. Той узяв книгу та ручку і, стурбований, підійшов до інших. Вони схилили голови над книгою і щось схвильовано забурмотіли. Нарешті перший остров'янин, такий же стурбований, повернувся назад і подав книгу без жодного підпису.
— Невже ніхто з вас не вміє написати свого прізвища? — здивувався капітан.
— Чому ж, уміємо, — відповів той, — але не хочемо.
Гонзало, почувши це, взяв книгу і підійшов до остров'ян, кажучи, що він чілієць і вони, певно, краще зрозуміють його іспанську мову. Але коли він спробував пояснити, про що йдеться, зчинився страшенний гармидер. Справа мало не дійшла до бійки. Хтось із остров'ян хотів викинути книгу за борт. Мені довелось рішуче втрутитися, щоб виручити Гонзало. Розпатланий, збуджений, він повернувся з книгою в руках.
— Це просто неймовірно! — вигукнув він. — Вони відмовилися розписуватись, бо кажуть, що саме в такий спосіб їхніх предків обдурили й забрали в рабство до Перу!
— Не може бути, щоб їм розповіли про це! — зауважив хтось.
Та коли ми почали підраховувати, то виявилося, що діди нинішніх жителів острова, а можливо навіть батьки багатьох з них, могли бути свідками наскоку работорговців.
Книгу для відвідувачів швидко сховали, і я сказав остров'янам, що їм час повертатись на берег, бо ми знімаємося з якоря. Та ніхто й не думав рушати. Ми почали давати гудки, а машиністи запускали машину з таким свистом і шумом, на який тільки вона була здатна, — нічого не допомагало. Нарешті мені довелось провести кількох гостей до трапу і примусити їх сісти в один з двох грубих човнів, що чекали на них. Коли я велів іти іншим, то побачив, що перша група уже щосили гребе до берега, тягнучи за собою на буксирі другий човен, який раптом чомусь наповнився водою. Я попросив їх узяти і тих, які лишились на борту, але остров'яни відповіли, що повернуться по них, як тільки пристануть до берега і виллють воду. Час минав, та, незважаючи на гудки, які ми весь час давали, ніхто не з'являвся.
Нам треба було завидна змінили стоянку, а висадити гостей на своїх власних човнах серед лавових брил ми; не наважувались. Кінець кінцем, довелось знятися з якоря і вийти в море з нашими новими знайомими на борту. Ніхто з них не реагував на це, ніби так мало й бути. Після того, як ми повечеряли, кок накрив на стіл шістнадцятьом нашим гостям. Їли вони з великим апетитом, а повечерявши, всі кинулись до поручнів, бо почалася качка. Ми підійшли до берега і стали на якір біля тієї самої скелі, що й попередньої ночі. Але наших пасажирів ми не могли здихатись, бо було вже темно. Почав, накрапати дощ. Впустити їх на ніч до кают я боявся — адже ці пірати можуть обікрасти нас до нитки. Тому я запропонував їм такий вибір: або спати на відкритій палубі, або добиратись самим до берега за два заходи на нашому алюмінієвому плоту. Вони вибрали пліт, і ми спустили його на воду. Але тут усі враз забажали плисти за другим заходом, і ми, кінець кінцем, відмовились від думки позбутися їх. Ситі й задоволені, вони дістали гітару й почали танцювати на носовій частині палуби. Це всім сподобалось. Команда давно вже не одержувала відпусток на берег і не розважалась. Тому запальна музика розворушила всіх. Коли вже все одно гості залишились на борту, то чому б не повеселитися? Залунали пісні і чарівні звуки струн у супроводі ритмічних сплесків. Світло корабельного ліхтаря у нічному мороці створювало красивий ефект, надаючи всьому святкової театральності.
Те тера те вака те Хоту Матуа!
Веселість наших безпечних піратів була така заразлива, що і вчені й моряки почали притупувати ногами й підспівувати, як тільки могли.
Тут раптом знову з'явився бургомістр, мокрий і замерзлий. Разом з трьома іншими остров'янами він підплив у темряві до судна на маленькому човні.
Трохи поторгувавшись, ми зійшлись на тому, що він і три його товариші піднімуться на борт і побудуть трохи на судні, але за те відвезуть потім на берег наших шістнадцятьох гостей. Щоб усі були задоволені, я дозволив обом групам залишитися ще на годину. Бургомістр з радістю прийняв мою умову і разом із своїми друзями піднявся на борт. Він подякував за дозвіл залишитися на борту ще годину, але питав, чи не можна його групу теж нагодувати такою вечерею, яку одержали інші.
— Звісно, можна, — дипломатично відповів я, — але після того, як ви висадите тих шістнадцять на берег.
Він задоволено рушив до. музикантів і почав плескати в такт їм у долоні. Але через півхвилини він повернувся до мене й заявив, що треба всіх негайно відправити на берег, інакше вони змокнуть і змерзнуть по дорозі додому.
Як я не просив за них, запевняючи, що обіцяна їм година тільки почалася, бургомістр стояв на своєму. Він почав кричати, щоб припинили музику.
Тоді я вдався до іншої тактики:
— А втім, ви можете поїсти й зараз, — сказав я.
Почувши це, бургомістр умить забув про музикантів і побіг униз, до кока. Набивши рот їжею, він висунув голову, щоб переконатися, чи йдуть за ним його троє друзів.
Він дотримав свого слова, і, коли минула обіцяна година, човен, з якого чулася музика й сміх, вирушив до огорнутого мороком берега. Наш бенкет був досить таки вдалим.
— Гей!
Те тера те вака те Хоту Матуа…
Коли вранці наступного дня ми прибули в долину королів, на столі в нашій кают-компанії хропів сам бургомістр Пупа землі.
Розділ III
У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ
Наша перша маленька група бродила по анакенській долині вздовж узбережжя, шукаючи зручного місця для табору. Ніде не видно було жодної живої душі. Раптом на вершині пагорба з'явився самотній вершник — це був місцевий пастух. Під'їхавши до нас, він зліз з коня і привітався. Пастух жив у західному кінці долини в кам'яній побіленій хатці і пас вівці в цій частині острова. Почувши про наш намір оселитися в Анакені, він одразу ж показав на невеликий каньйон з кількома просторими печерами. За його словами, ці печери колись належали Хоту Матуа. В них оселилися, як тільки зійшли на берег, ті, хто справді вперше відкрив острів: король Хоту Матуа та його супутники. Потім вони спорудили собі великі хатини з очерету. Пастух говорив про Хоту Матуа з такою гордістю, з якою англієць говорить про королеву Вікторію. Він не уявляв собі, що можуть бути люди, які не знають про Хоту Матуа. Адже він був альфою і омегою розуміння світу остров'ян, чимсь середнім між Адамом у біблії та Колумбом в історії.
Коли я заявив, що в нас немає потреби жити в печерах, бо ми привезли з собою намети з водонепроникної матерії, пастух показав у протилежний бік.
— Якщо у вас є брезент, ви можете спати он там на березі, на місці старої хатини Хоту Матуа.
Він повів нас долиною до рівної тераси біля підніжжя невисокого, схожого на купол пагорба. Тут скрізь залишились сліди колишньої величі. Просто перед бухтою і з обох її боків здіймалися звернені до моря три храмові тераси, складені з величезних кам'яних блоків. Вони височіли просто над відкритим піщаним берегом і скидалися на фортеці, які захищали місцевість від нападу з моря. Але порозкидані в піску біля них великі жовтосірі кам'яні статуї свідчили про те, що тераси правили їм за постаменти. Всі велетні лежали ниць, головою до центра острова. З цього видно, що вони стояли спинами до моря, а лицем до храмової тераси. Біля середньої тераси одна біля одної лежало багато статуй, а величезні циліндри з червоного, як іржа, каменю, що колись увінчували їхні голови, поскочувалися аж на рівнину. Біля могутньої високої тераси на східному краю бухти лежала тільки одна статуя. Фігура загрузла головою в землю, та, судячи з ширини плечей, вона була набагато більшою за своїх родичів на сусідній терасі. Тут, де тепер лежав цей широкоплечий велетень, жив колись король Хоту Матуа. Пастух благоговійно показав на ще й досі міцний фундамент старої хатини короля. За фундаментом збереглася своєрідна п'ятигранна кам'яна піч — очевидно, тут колись містилася кухня Хоту Матуа.
Це було цікаве місце для розкопок, тому ми й вирішили стати табором на плоскій терасі перед маківкою з поваленого гіганта. Пастух стежив за всім, що ми робили, з великою цікавістю, безустанку повторюючи, що тут стояла хатина короля. Нарешті, впевнившись, що ми цілком уявляємо, де знаходимось, і одержавши пачку сигарет, він попрощався з нами і поїхав.
Незабаром ми почали вивантажувати на берег устаткування.