Протягом цілого холодного ñ непо— кінного проміжку до світанку вони знову шепотіли на ухо м-рові Джервісу Лоррі. що сидів навпроти похованої людини, яку він одкопав, і хотів знати, які духовні сили страчено для нього назавжди і які можна ще відновити, — старе питання:
— Сподіваюся, що ви раді повернутися до життя?
І стару відповідь:
— Не вмію сказати.
Повість про двоє міст — 4.
КНИГА ДРУГА.
ЗОЛОТА НИТКА.
Розділ І.
ПО П'ЯТЬОХ РОКАХ.
Телсонів Банк коло Церковної Брами був старомодною установою навіть року тисяча сімсот вісімдесятого. Він був дуже малий, дуже темний, дуже непоказний і дуже невигідний. Мимо того, він був — старомодною установою ще й з морального погляду: спільники дому були горді тим, що він малий, горді тим, що він темний, горді тим, що він непоказний, горді тим, що він незручний. Вони були глибоко переконані, що коли б він не був такий доганний, він не був би й такий поважний. Це було не пасивне переконання,—це було активне знаряддя, яке вони кидали в зручніше побудовані ділові установи. Телсонам, казали вони, непотрібні просторі кімнати, Телсонам непотрібне світло. Телсонам непотрібні прикраси. Може це й потрібне Ноак— сові й К°, або братам Снукс, а Телсони, слава богові!
Кожен із спільників Банку позбавив би спадщини свого сина, коли б той насмілився піднести питання про перебудування Телсонового Банку. З цього погляду дім був на одному рівні з самою країною, що дуже часто позбавляла спадщини своїх синів за те, що вони підбурювали на поліпшення в законах і звичаях, які давно вже викликали заперечення, проте саме через те, користалися тільки більшою пошаною.
Отак і вийшло, що Телсонів Банк став за вищий зразок незручности, 3 великим зусиллям одчинивши двері з їх безумною впертістю і з якимось хрипким стогоном, ви падаєте через дві сходинки вниз і приходите до пам'яті в мізерній маленькій крамниці з двома маленькими прилавками; тут у руках дуя е похилих старих ваш чек трясся, наче на великому вітрі, поки вони розглядали підписи на ньому коло найтьмянічіого вікна, що його обливало гряззю з Фліт-Стріта і що робилося ще темнішим од власних залізних ґрат і густої тіні церковної брами. Якщо у вашій справі вам треба було побачитися з головою Дома, то вас спускали в задню кімнату, щось подібне до тюремної комірки, де ви могли розмірковувати про марно страчене життя, поки прийде голова Дома, засунувши руки в кишені, і віг ледве чи можете роздивитися на нього в сумній півтемності.
Ваші гроші виймали чи вкладали в старі дерев'яні, поточені червою шухляди; частинки червоточини попадали у ваш ніс і ваше горло, коли їх закривали або відкривали. Ваші банкові білети мали такий пліснявий запах, наче вони знову й швидко розкладуться в ганчірки. Ваш срібний посуд ховали в сусідстві з ринвами, і це погане сусідство псувало за день або за два їх гарне полірування. Ваші документи потрапляли до імпровізованих комор, перероблених з кухонь і з пралень, і ввесь жир з їх пергамента розносився в повітрі банківського будинка. Легші скриньки з фамільними паперами відносили нагору до кімнати, де завжди стояв великий обідній стіл, хоч і ніколи не було обідів, і де навіть року тисяча сімсот вісімдесятого перші листи, що їх написала до вас давня ваша любов або ваші маленькі діти, тільки недавно звільнилися від жаху, що на них крадькома дивилися голови, з безглуздою брутальністю й жорстокістю на церковній брамі виставленіх.
І справді, за тих часів кара на горло була найуживанішим засобом лікування в усіх промислах і професіях, і Телсони визнавали її не менш, ніж інші.
Телсони за тих часів, як і сучасні їм великі ділові установи, позбавили життя стількох, що коли б ці голови виставити перед Банком разом на церковній брамі замість вішати їх по одній, то вони мабуть позбавили б нижній поверх і того неве • личкого світла, що він його мав.
Затиснуті у різні темні шахви та закутки Телсонового Банку, ті найпохиліші старі люди провадили його справи з надзвичайною поважністю. Коли іноді до Лондонського Дому Телсонів брали молоду людину, то її ховали десь до того часу, поки вона не стане старою. Вони тримали її в темному місці, як сир, аж поки вона вповні не набуде Телсонівського аромату й блакитної цвілі. Тоді тільки можна було бачити, як вона в окулярах пильно розглядає великі книги і своїми короткими штанями та високими ботиками додає загальної поважности установі. Зокола Телсона — ніколи і ні в якім разі не в середині, хібащо покличуть — була якась чудна людина, по потребі швайцар і кур'єр, що правила за живу вивіску Дома. Підчас праці Дома вона ніколи не відлучалася, хібащо виконувала доручення, а тоді її заступав її син, кудлатий хлопчак років дванадцяти, живий портрет свого батька. Всі розуміли, що Телсони великодушно терпіли цю до всього здатну людину. Дім завжди терні з когось такого з такими здібностями, а збіг обставин пригнал на цей пост якраз цю людину. На прізвище це був Кренчер,
1 На церковній брамі раніш виставляла голови Скараних злочинців. а в дитинстві,коли він через уповноваженого зрікався сатани і всіх темних діл його, у східній парафіяльній церкві в Хавнсдітчі йому дали й додаткове ім'я Джеррі.
Треба вам знати таке диво в хатньому житті м-ра Крен— чера: хоч він повертався додому, коли закривали банк, в чистих чоботях, проте дуже часто виявлялося, що на ранок ці чоботи чомусь були брудні. І друге, що якось зв'язувалося з цим: у м-ра Кренчера була дружина, жінка порядна й чепурна; тільки вона була дуже побожна людина й часто молилася, стоячи навколо ліжка; м-рові Кренчерові це остільки не подобалось, що роздратований він шпурляв у неї брудним чоботом. Він певен був того, що її молитви, її бухкання на коліна шкодять йому в його справах і призводять до прикрих і несподіваних невдач.
— Я не хочу бути нещасним через ваше плазування, — говорив він дружині.— Якщо вам так подобається бухкати на підлогу, то бухкайте на користь вашому чоловікові и вашій дитині, а не проти них. Коли б я мав не таку нелюдяну жінку, а цей бідний хлопець не таку нелюдяну матір, то я щось заробляв би, а натомість під мене молилися, під мене підкопувалися й найпобожніше підводять мене під найпідліші невдачі. Мучителька!
На своєму посту м-р Кренчер був добре відомий Фліт— стріту і церковній брамі, як і сама брама, і був майже такий самий бридкий на вигляд.
За чверть до дев'ятої години Джеррі звичайно розташовувався на своєму місці, саме вчасно, щоб, доторкаючися свого трикутнього капелюха, вітати стареньких людей, що входили в Телсонів Банк. І в цей холодний березневий ранок Джеррі був на своїй позиції, а молодий Джеррі стояв коло нього.
Голова одного з кур'єрів, —що належала до Телсонової установи, просунулася в двері й сказала:
— Потрібний посланець.
— Ура, батьку! Так рано починається робота!
Розділ II.
ВИДОВИЩЕ.
— Ви, безперечно, добре знаєте Олд-Бейлі? [4] [5] — спитав один із стареньких клерків у посланця Джеррі.
— Так, сер,—відповів Джеррі якось похмуро.—Я знаю Бейлі.
— Добре. І ви знаєте м-ра Лоррі?
— М-ра Лоррі, сер, я знаю значно краще, ніж Бейлі. Значно краще, — сказав Джеррі, як присилуваний свідок у суді на допиті,— ніж я, чесний ремісник, хотів би знати Бейлі.
— Дуже добре. Знайдіть двері, через які входять свідки, і покажіть швайцарові оцю записку до м-ра Лоррі. Він тоді пропустить вас.
— До суду, сер?
— До суду.
— Я мушу ждати в суді, сер? — спитав він.
— Я вам зараз поясню. Швайцар передасть цю записку м-рові Лоррі, а ви зробіть якийсь знак, щоб притягти увагу м-ра Лоррі, і покажіть йому, де ви стоятимете. А потім ваше діло полягатиме в тому, щоб залишатися там, поки ви не будете потрібні йому.
— Це все, сер?
— Усе. Йому потрібний посланець напохваті. Отож і треба сказати йому, що ви там.
Джеррі взяв листа. Мимохідь сказав синові, куди його послали, і пішов своєю дорогою.
Олд-Бейлі був відомий як щось подібне до передсмертної станції, з якої постійно вивозили в каретах і на повозках блідих подорожніх, що неволею їхали на той світ. Олд-Бейлі був знаменитий також ганебним стовпом, мудрою старовинною інституцією, що покладала кару, якої меж ніхто не міг передбачити; також кобилою, де мордували, — інша непогана старовинна інституція, що дуже цивілізувала й зм'якшувала почуття глядачів.
Протиснувшися через брудний натовп, що зверху донизу наповнював цю огидну сцену, із спритністю людини, що звикла спокійно прокладати собі дорогу, посланець знайшов двері, що Ух шукав, і подав листа через віконце. Люди за тих часів платили за те, щоб подивитися на спектаклі в Олд-Бейлі, так само як платили за видовище в Бедламі, тільки за першу розвагу платили значно дорогше. Тим то всі двері в Олд-Бейлі охороняли добре, звичайно, за вийнятком тих громадських дверей, через які проходили злочинці, — вони були завжди широко відчинені. По деякій затримці та ваганні двері з незадоволеним скрипом повернулися на своїх завісах, давши дуже невеличкий прохід, і м-р Джеррі Кренчер прослизнув у суд.
— Що тут робиться? — спитав він пошепки у людини, що стояла коло нього.
— Покищо нічого.
— А що ж буде?
Справа про зраду.
— Виходить, четвертувати?
Авжеж, — відповів той з якоюсь насолодою. — Його привезуть на візку наполовину повішеного, потім знімуть і почнуть вирізувати шматки перед його власним носом, потім виймуть його нутро і спалять, а він усе дивитиметься, далі відітнуть йому голову, а тіло розрубають начетверо. Такий от вирок.
— Якщо визнають його за винного, ви хочете сказати г додав Джеррі, як передумову.
— О, звичайно, визнають за винного, — сказав той, про це вже не турбуйтесь.
Тут увагу м-ра Кренчера було відвернуто до швайцара, що, як він бачив, прокладав собі дорогу до м-ра Лоррі з листом у руці. М-р Лоррі сидів коло столу серед джентлменів у перуках, недалеко від одного джентлмена в перуці, оборонця в'язня, перед котрим лежала велика купа паперів, і майже супроти другого джентлмена у перуці з засунутими в кишені руками, — цей всю свою увагу, коли м-р Кренчер дивився на нього тоді й потім, здавалося, зосередив на стелі в залі суду.