Я пішов до Поесіс. Ніч була світла й місячна. Повітря здавалося засніженим від срібних і зарошених місячних променів, які заплутувались у темній зелені дерев і кущів. Я сів на лаву й замислився; бог його зна, чому мені стало сумно! Згорнувши руки, я ліниво поклав їх на коліна, схилив чоло, і волосся розсипалось по ньому. Отак я й сидів у її саду і думав про речі, яких не міг сам собі розтлумачити, а тим часом місяць, легенько ковзаючи між срібними хмарками на небі, теж, мабуть, думав і мріяв про щось, чого ніколи не дізнається жоден смертний. Легенький шерхіт на посипаній піском стежці вивів мене із задуми. Це була вона. Сукенка, яка здавалася срібною хмаринкою, окутувала казковою прозорістю її тонкий, ніжний, мов у мавки, стан. Вона підійшла, миттю сковзнула до мене на коліна й поцілувала мої очі, які заплющились від несподіванки — я навіть повірити не міг, що це вона, казкова фея моїх безкінечних мрій. Я взяв біляву її голівку в свої руки й пильно подивився в очі. Яка вона сумна — і оце біле личко, і оці глибокі голубі очі!
— Поесіс, — спитав я, — ти нещасна? Яка ти бліда, люба моя! Ти страждаєш? Ти плачеш?
— О, якби мені судилося тільки плакати… Але не будемо про це, Томо! Сьогодні ми, може, бачимося востаннє…
— Востаннє? Ти мариш, Поесіс! Востаннє?
— О любий мій, аби ти знав, яка я нещасна. — Вона глянула на мене повними сліз очима, прибрала білими руками чорне волосся з мого чола й опекла його гарячим поцілунком. — Яка я нещасна, навіть не можу тобі передати цього… Я тебе мушу просити іменем твоєї матері, іменем цього чистого янгола — забудь мене! Забуть, Томо, щонайменше до моєї смерті… А коли я помру…
— А що я можу сказати? Нічого. Давай не будемо більше про це… Забудьмо. Який ти красивий сьогодні! Волосся в тебе — ніби ебенове, очі — мов чорні діаманти! Який красивий мій коханий… Мій коханий? Ні, не мій…
— Не твій, Поесіс?.. Ти не моя, мій білий янголе? Слухай, може, ти плакала, що мене довго не було, і тому говориш, що я не твій? Поесіс, скоро наша батьківщина належатиме нам так само, як і нашим ворогам; тоді ти станеш моєю дружиною, прекрасною моєю дружиною — мавкою в моєму саду, хранителькою мого родинного вогнища, мамою моїх дітей! О, яка ти вродлива… як ми тебе будемо любити… я й мій старенький тато, каменяр! Ти витиратимеш пилюку з моїх книжок, адже я буду натхненним працівником, ти розгладжуватимеш своєю ніжною білою рукою зморшки в мене на чолі, твої поцілунки просвітлюватимуть його! А я тебе любитиму, любитиму тебе так, як вітчизну, як Бога, Поесіс!
Над смугою квітів роїлися нічні метелики… розквітлі дерева нахиляли переобтяжене білим і рожевим цвітом гілля на наші голови — п'янкий запах весни виновнював свіжим незайманим подихом наші груди, я, припавши до вуст Поесіс, впивався її диханням, вона ж, напівзаплющивши очі, не чинила опору моїм сумним ласкам… і тільки місяць, мов ніжне срібне світило кохання, пильнував нашу довгу любов!
Наступного дня я, щасливий, підвівся зі свого твердого солом'яного ложа і, накинувши пальто на плечі, пішов бродити по вулицях міста: в петлиці — трикольорова національна розетка, на голові — трохи збитий набакир капелюх із широкими крисами, обличчя — бліде, стомлене, усміхнене, я тягну за собою ціпок по дрібній бруківці, насвистуючи крізь зуби арію, не пам'ятаю вже з якої опери.
А в другій кареті? Хто там? Два найрозбещеніші в місті dandy[4], вони реготали в похоронній процесії — одягнені в тісні штани для верхової їзди, в бузкових сюртуках з червоними зав'язками, в голубих жакетах, у широкополих капелюхах, і в кожного по два годинникових ланцюжки. їхні сухі мавп'ячі мордочки аж заходилися від цинічного сміху, хоч його, здається, й не міг би викликати похоронний кортеж.
Розгубившись, втративши всяку здатність зважувати свої думки й відчуття, я йшов за процесією до церкви. Величезна юрба зібралася біля входу і всередині. Я пробився вглибину, безжально розштовхуючи ліктями всіх, хто заважав мені. Було, мабуть, щось дивне в моєму непритомному погляді, в тому, що я не зняв капелюха, зайшовши до церкви, в тому, що мої кулаки були стиснені, а зуби скреготіли від дикого сміху. Усі, розступаючись, дивилися на мене.
— Божевільний! — прошепотів хтось так голосно, що я його почув, але в клекоті свого хвилювання сприйняв цей голос за власне марення, бо я навіть не помітив, що опинився серед людей… навпаки, мені здавалось, ніби я сам-один, охоплений спазмами якогось жахливого видива, — не бачив нічого, крім труни, що гойдалася, ніби пливла в повітрі попереду, не бачив нікого, крім неї, а вона заливалася слізьми, і якийсь чоловік розраджував її, втішав, узявши за руку. Вогненні очі воскових свічок танцювали в церковному повітрі, мов брудні червоні зорі… покійник із відкритої труни криво усміхався мені, холодні стіни церкви щирились до мене огидними порепаними личинами з чорними очима й страшними головами, аж перекошеними від шалу!
— Хто цей чоловік? — закричав я щосили, хоч горлянку мені стиснув дерев'яними пальцями невидимий демон…
Я кинувся до нього… але якийсь могильник ударив мене кулаком по голові, аж мені з очей посипались зелені іскри, і я непритомний упав на спину.
Не знаю, скільки так тривало, бо отямився я на кам'яній лаві у кутку церкви, а біля мене сидів Йоан!
— Хто цей чоловік? — були перші слова, які я спромігся вимовити.
— Хто?.. Хіба не однаково… той, хто її утримує… якийсь граф чи що!.. Та ну її до дідька… хіба вона не жінка? Хіба вона може бути інакшою, ніж вони всі? Ходімо звідси!
Він допоміг мені звестися на ноги. Узявшись попід руки, ми вийшли в церковні двері, де стояли якийсь священнослужитель та два обірвані жебраки. Ми пішли вулицею вгору до Йоанового помешкання.
Кімната його була маленька й темна, темрява посилювалася від того, що на всю стіну висіло велике чорне полотно, посеред якого білів хрест. Але вся кімната загалом дихала витонченою елегантністю та артистизмом і дуже контрастувала з обірваним занехаяним одягом господаря. Переплетені книжки з золотими обрізами стояли вряд на столі, застеленому червоною скатеркою, на ній же таки були розкладені олівці, пензлі, палітри й фарби в коробках або вичавлені у великі морські скойки.
Я впав на якийсь стілець, байдуже глянувши на все це, хоча, якби був у іншому стані, воно мене, мабуть, вразило б. Обіч чорного полотна звисала біла китиця на такому ж самому білому шнурку…
Йоан підсунув ближче до мене ще одного стільця й сів, його груди були якраз біля мого правого плеча, він, обнявши мене рукою за шию, схилив голову мені на плече й прошепотів на вухо:
— Я порвав усілякі зв'язки з життям, сьогодні рву дружбу з тобою, рву зв'язок любові з тінню — із згадками про Софію. Томо, віднині я вже не належу собі. Я йду й залишаю тебе тут… Ллє перш ніж піти, я хотів би показати тобі, в чому полягає божевілля мого життя, бо ти ж не знаєш, що я художник…
Він підвівся, смикнув білий шнур на чорному полотні, і я побачив на стіні портрет — він видався мені живим. У тому етапі, в якому я був тоді, він і справді був живий. Це була Софія. Її попелясте волосся, укладене короною, височіло, мов цитадель, над чолом, глибокі чорні очі горіли, обличчя вражало блідістю, тонкі й сині губи ледь розтулені… так, це була Софія… в усій своїй неперевершеній вроді…
Йоан згорнув руки й дивився в екстазі на цей великий, на повен зріст, портрет… Очі його горіли, губи тремтіли, а я сидів, переляканий, отетерілий, і тільки дивився, неспроможний осягнути, на те, що відбувалося переді мною: портрет видавався живим, реальним, а Йоан— лише мертвою тінню, в якої горіли й жили тільки очі.
— Бідолашний живий портрете, нікчемний витворе моєї уяви! Як важко було скласти тебе з хаосу боліи та відчаїв, і як це жорстоко — розбивати тебе зараз об холодну скелю мого пробудження! Але я тебе знищу… бо ти — єдине, що пов'язує мене і з нинішнім життям, і з минулим.
Він вихопив з-за пазухи коротенький кинджал і перехрестив гострим вістрям увесь портрет, відтак полотно враз скрутилося в усіх чотирьох кутах позолоченої дерев'яної рами і під ним забіліла гола стіна. Йоанові очі були сухі, усмішка гірка: перемога далася йому важко.
— Томо, — сказав він, — я Гіду, одначе не вимушую тебе слідувати за мною. Ти залишайся тут, у моїй хаті (за неї вже заплачено на три місяці вперед), тут тобі буде добре, ніхто тебе не турбуватиме, ти зможеш жити так само, як жив я, повністю віддаючись своєму божевіллю — малюванню. Повіз давно вже чекає мене… прощай!.. А наша дружба… вважай, що її ніколи не було, і втішайся цим.
Він ще раз потряс мені руку і злетів сходами вниз. Хряснули двері вслід за ним, я впав на ліжко і, глибоко зарившись обличчям у подушки, віддав себе на розтерзання найжорстокішому болю.
Скільки пролежав отак, у безпам'яті, не знаю… Коли отямився, надворі вже була глупа ніч, дзигар вибив другу по півночі. Я засвітив свічку і, стрибнувши до понівеченого портрета Софії, спробував з'єднати полотно… але все намарне.
Біля каміна лежали накидані абияк дрова. Я розпалив вогонь, підтягнув невеличку червону кушетку ближче до вогню, маючи рішучий намір закрити каглянку раніше, ніж погасне вогонь, учадіти й таким чином покінчити з собою.
Я погасив свічку, всівся перед полум'ям, яке, мов червоні язики дракона, лизало челюсті каміна, і, витягнувши ноги та опустивши голову на груди, втупився в вогонь. Усеньке моє життя видавалося мені якимось неймовірним божевільним сном, безглуздим і безцільним, мені ввижалося, ніби в омахах полум'я згоряють усі мої думки, мої дні, мої мрії про щастя.
Коли дрова перетворилися на величезну купу вугілля, по якій перебігали сині світлячки, я закрив каглянку і, зручніше вмостившись перед каміном, заплющив очі, щоб заснути вічним сном.