Тренер аж нетямився од гніву:
— Задавака! Чванько! Ось що означає нехтувати тренуванням! З такою грою тобі не місце в моїй команді!
— Благаю вас, — почав просити Польдо, не сміючи очі звести від сорому, — дозвольте мені зіграти ще один матч! Клянусь вам, заб'ю не менше п'яти голів. Я виправлюсь. Сам не знаю, що сьогодні зі мною.
Йому дозволили. зіграти наступної неділі, та довелося втрутитися поліції, щоб захистити центрального нападаючого від розлючених уболівальників.
— Геть з поля цього партача! — репетували вони, жбурляючи в Польдо пляшки. — Він ганьбить наше місто!
Польдо вигнали з "Люкса", він спробував поткнутися до слабшої команди, та даремно. Лишались ще команди другої ліги, але й там, після п'ятихвилинного іспиту, доводилося завертати голоблі: він був на полі таким безпорадним, наче ніколи раніше й не бачив футбольного м'яча.
Польдо не мав уже ні копійки за душею, адже всі ті шалені гроші, які йому платили в "Люксі", він порозтринькував. Довелося продати автомобіль, перебратися з дорогої квартири до дешевого пансіону. Проте Польдо не занепав духом. "Не може були, — втішав він себе. — То це що, кінець мені, найкращому футболістові Спортограда? Треба лише знову набрати форму й переконати когось із тренерів узяти мене в команду. Але як це зробити?"
Однієї ночі, коли він крутився в ліжку, марно намагаючись заснути, раптом згадав про бабусю. Роками не згадував, а ось тепер вона стала перед його очима, наче примара, — маленька, сухенька, в чорному вбранні, і сказала:
— Я маю для тебе невеличкий подарунок, він принесе тобі щастя.
Польдо сів на ліжку й мовив до себе:
— Тільки вона може врятувати мене! Якщо дасть ще одну пару бутсів, я знову покажу всім найвищий клас.
Але де вона? Навіть коли ще жива, де її шукати? Єдина надія — піти на той маленький околичний стадіон, де вони колись зустрілися. Завтра саме неділя, і, може, вона прийде туди на матч.
Польдо побіг на стадіон, та раптом згадав, що не має грошей на квиток. Він став біля входу, пильно вдивляючись в юрбу вболівальників. Ніхто його не впізнав, та й хто міг упізнати славнозвісного колись центра нападу з "Люкса" у цій зубожілій, одягненій у лахміття людині!
До стадіону вже бігли, запізнюючись, останні глядачі, а бабусі все не було. "Безглуздий задум", — подумав Польдо... і тут побачив бабусю.
Вона йшла так само легко, ніби відтоді, як подарувала йому бутси, минув один день, а не тринадцять років! На ній така ж чорна сукня, а під пахвою вона тримала пакунок.
Польдо підбіг до неї:
— Синьйоро, благаю вас, допоможіть мені!.. Хіба ви мене не впізнаєте? Я — Польдо, знаменитий центр нападу з "Люкса".
Стара зирнула на нього так, ніби вперше чула це ім'я. Не шати куди поділася її добра усмішка, від якої так теплішало па душі.
— Пам'ятаєте, ви подарували мені бутси? То було для мене справжнє щастя. Я вас дуже прошу — згляньтесь, подаруйте мені ще одну пару.
— Такі? — бабуся розгорнула пакунок, і Польдо побачив точнісінько такі самі бутси — чудового фасону, чорні, з білими шнурками, легенькі та м'які, мов лайкові рукавички, з пружними еластичними шипами.
— Вони! — видихнув Польдо і простяг руки: нарешті він нову матиме чарівні бутси!
Але стара похитала головою.
— Свої ти вже одержав, — мовила вона. — Ці бутси — як молодість. А молодість хіба повертається? Ні. Тому-то не можна марнувати її. А ти занедбав навчання, та й не тренувався навіть...
Звідки вона все це знала? Приголомшений Польдо не зводив з неї очей.
— Ці бутси, — вела далі стара, — для іншого юнака. Він такий же, яким колись був ти: скромний, старанний, закоханий у спорт і навчання. І я хочу допомогти йому, як допомогла тобі.
— Я виправлюсь, — канючив Польдо, — візьму себе в руки, тренуватимусь, буду вчитися, тільки допоможіть мені!
— Я могла це зробити тільки один раз, ти все звів нанівець. У сімнадцять років був за учня майстра в слюсарній майстерні, тепер тобі тридцять, а все одно не вмієш більше нічого робити. І звинувачувати в цьому нікого, крім самого себе. Адже молодість марнувати не можна.
Бабуся дивилася на нього осудливо. Все, що вона казала, щира правда: не дбаючи про майбутнє, Польдо, замість учитися, розтринькав кращі роки на розваги. Ким тепер був він, великий Польдо? Футболіст-невдаха та й годі.
Зі стадіону долинув свисток судді: почалася гра.
— Мені пора, — заквапилась бабуся. — Прощавай, Польдо. — Вона взяла пакунок з бутсами під пахву і плавною ходою легко пішла на стадіон.
Провівши її очима, Польдо повернувся і, понуривши голову, рушив геть. Більше не тішив себе марними сподіванками, знав, куди приведе його цей шлях, — до слюсарної майстерні, тієї самої, де працював хлопчиськом. Іншого виходу не було.
Він похнюплено плентався, а позаду, на стадіоні, вболівальники захоплено вітали нового кумира Спортограда — футболіста в чарівних бутсах.
СЕНСАЦІОНІЯ
Одна субота і шість неділь
Ну й виснажливе життя в Сенсаціонії! Навіть без вихідних. А робочі дні — такі напружені, що доводиться вживати посилені дози вітамінів.
Рано-вранці прокидаються сенсаціонці під мелодійні звуки будильників. А будильники в них, ясна річ, не прості, а музичні, вони грають попурі з пісеньок, що тільки вчора вперше прозвучали з естради. Потім — сніданок похапцем, причому вся увага на телевізор, по якому передається програма всіляких видовиськ, концертів та вистав на сьогодні. І бігцем до школи: з восьмої до першої вони вчаться грати на гітарі, танцювати, співати. А ви ж і самі знаєте, як доводиться чуба гріти, танцюючи сучасні танці. Коли ж горлаєш модні пісні, то вже після першої дух перехоплює. Обід, звісно, з естрадним присмаком: спагетті під соусом "шейк", відбивні котлети "бітлз", салат "арлекіно", морозиво "мюзик-хол". Але ковтають обід, аж запихаються, бо водночас гортають сторінки журналів, щоб бути у курсі справ: хіба ж можна не знати про такі визначні події, як шлюб кінозірки чи інтерв'ю з популярним співаком?
По обіді, гадаєте ви, саме час подрімати? Та в сенсаціонців про це й мови не може бути: треба за всяку ціну потрапити в кіно на останній ковбойський бойовик. І знову підтюпцем по місту в пошуках знаменитостей, щоб поповнити свою колекцію найновішими, найсвіжішими автографами. Вечеря. Одне око пильнує телевізор: перша премія в музикальній вікторині — туристська подорож до Голлівуду; йолопом треба бути, щоб не скористатися такою нагодою. А потім спати? Та де там! Треба бігти на танцювальний майданчик — дансінг, бо зараз нові танці ростуть, як гриби після дощу, — тільки встигай, і відставати тут аж ніяк не можна, коли не хочеш пасти задніх. Безумовно, якась там хвилинка перепочинку між усіма цими важливими справами, може, й знайшлася б, але коли ж крутити транзистор, коли переглядати журнали мод та слухати портативний програвач, щоб відновити в пам'яті найновішу пісеньку?
І так кожного дня, бо в Сенсаціонії тиждень складається з однієї суботи і шести неділь. А оскільки робота сенсаціонців — самі гулянки, то виходить, що всі дні в них робочі. Та ніхто на це не нарікає. Усі там дуже заповзяті і вчаться невтомно. Коли хтось бовкне, що бачив літаючі тарілки, на нього відразу ж накинуться з розпитами:
— А хто на них грав?
— Мелодійна штучка?
Ще цього бракувало, проґавити марсіанську сенсацію!
Один спритний чоловік якось заробив купу грошей, сконструювавши теле-радіо-перемикач-журнально-газетний-перегортач. Це просто геніальний пристрій. Сідаєте в спеціальне крісло, ставите ноги на дві педалі, і вони виконують вашими йогами рухи того танцю, який ви хочете вивчити. Три телевізійні екрани одночасно транслюють по трьох каналах три різні програми; під одним підлокітником умонтовано радіоприймач з навушником (для правого вуха), під другим — програвач, теж з навушником (для лівого вуха), а зверху на телевізорах змонтовано три газетно-журнальні перегортачі, які гортають сторінки, коли трапляється "вікно". Завдяки цьому теле-радіо-перемикачеві-газетно-журнальному-перегортачеві заощаджується безліч часу, і ви завжди йдете в ногу з модою.
Словом, послухати сенсаціонців, то життя в їхньому місті — не з медом. Але що вдієш? Люди повинні розважатися.
Тільки один з сенсаціонців, хлопець на ім'я Освальдо, був іншої думки про те, яке значення мають розваги у житті людини. І історію цю варто розповісти.
Який чудовий цей Освальдо!
Освальдо вже не витримував. Цілісінький день тільки й чути: "Ах, як чудово!" Люди ніби не знають більше нічого, крім цих слів.
— Який чудовий останній танець!
— Яка чудова остання пластинка!
— А останній фільм? Просто чудово!
Чудово! Чудово! Чудово! Чудове все, що модне, що користується успіхом. Досить було з'явитися у газетних кіосках збірці коміксів, оперезаних паперовою стрічкою з написом "Великий успіх. Перша премія на приміськім фестивалі коміксів", а люди вже вишикувалися в чергу за нею.
Журнали мод запропонували спідницю-лахміття? "Чудово! Оригінально!" І всі дівчата підряд дженджурилися в пошматованому дранті. Пропагували новий танець "орангутанг"? Під барабан усі заходжувалися підстрибувати та розгойдуватися, щосили гупаючи себе в груди кулаком. "Ой, як чудово!"
— Авжеж, з біса чудово! — казав сам до себе Освальдо. — Але, на щастя, я маю тепер імунітет.
Освальдо нещодавно захворів і кілька місяців лежав у лікарні, де йому приписали повний спокій, заборонивши слухати радіо, дивитися телевізійні програми, читати газети й журнали. Після лікарні Освальдо вже інакше сприймав світ. Він наче прийшов до тями: довгі місяці тиші та роздумів справді протверезили його. Сенсаціонія, це шалене, нічим не приборкане місто, здавалося йому божевільнею. Всюди музика, танці, фестивалі, звідусіль блискає й горлає реклама, у газетах тільки й пишуть про акторів та естрадних співаків. На вулицях зграї шанувальників переслідують автомобілі зірок естради й кіно, полюючи за автографами, дівчата юрмляться під кіностудіями, домагаючись, щоб їх випробували хоч на якусь найменшу роль. "Я стану знаменитою! Як це чудово!"
Освальдо був ще зовсім юний, та йому здавалося, що за місяці самотності в лікарні він подорослішав.
— Точніше, не подорослішав, а став розсудливішим, — міркував він.
Він тепер не міг дивитися нездарних фільмів з примітивними сюжетами, від яких шаленіли поспіль усі, його нудило від надто гучної музики та розповсюджених божевільних танців-трясучок.