Опір путінському режиму

Таке сусідство гарантувало безліч росіян.

Але ж я не міг упустити цей шанс через страх! 20 липня 2010 року ми вирушили до Гельсінкі разом із Вадимом. З нами їхали три охоронці: вперше з початку двохтисячних, із часів мого протистояння російським олігархам, я був знову змушений вдатися до їхніх послуг.

У першу хвилину нашого перебування на форумі ми відчули себе, як кажуть, ні в сих ні в тих. Ми одні були в костюмах, та ще й у тіні трьох громил, що йшли за нами по п'ятах. Я був схожий на олігарха, а саме з ними боролися всі присутні. Здавалося, багато хто зненавидів мене з першої хвилини, і на їхньому місці я, мабуть, відчув те саме.

Гейді розмовляла з невеликою групою учасників форуму. Вона тепло зустріла мене та представила російським дисидентам та опозиціонерам, блогерам, журналістам й правозахисникам.

Ніхто з них не знав, що я за фрукт, тому всі воліли триматися на відстані, крім однієї людини — документаліста Андрія Некрасова. Це був моложавий інтелектуал п'ятдесяти з лишком років із копицею сивого волосся. Він був коханцем Гейді та прибув на форум із невеликою знімальною групою — задокументувати те, що відбувається на форумі. Андрій щойно закінчив фільм про долю Олександра Литвиненка, колишнього співробітника ФСБ, якого отруїли радіоактивним полонієм у центрі Лондона.

Користуючись нагодою, він попросив мене про інтерв'ю, щоб я розповів про Сергія, і я з задоволенням погодився.

За день до мого виступу на форумі я зустрівся з Андрієм в атріумі будівлі, куди проникало м'яке світло. У ході нашої довгої розмови Андрій ставив серйозні запитання. Його цікавило все, що було пов'язане із вбивством Сергія. Він обурився тим, що скоїла влада, та про всі їхні подальші спроби замести сліди.

Андрій хотів, щоб це інтерв'ю стало початком чогось більшого. Він задумав зняти фільм і попросив мене зустрітися з ним ще кілька разів, а також познайомити його з вдовою та мамою Сергія. "Звичайно, — відповів я на всі прохання, — звичайно".

Навіть якби моя промова на форумі не мала успіху, зустріч з Андрієм віддячила сто з оком за цю поїздку.

У другій половині наступного дня я увійшов у простору аудиторію, облицьовану деревом, і зайняв місце у президії доповідачів. Зала була заповнена людьми та гуділа різними мовами: російською, англійською та фінською. Холодний прийом попереднього дня змінився на певний спокій після того, як Гейді представила мене учасникам форуму.

Росіяни були добре знайомі з історією, що сталася із Сергієм, але не зі мною. Я розповів, що пов'язує мене із Сергієм, і після того, як виклав ідею закону Магнітського, зал пожвавішав.

Кому, як не росіянам, знати, як утискають громадян, порушують їхні права та скільки несправедливості обвалює на них путінський режим. Друзі безслідно зникають, рідних переслідують, їх позбавляють засобів для існування, засуджують до кримінальних термінів — здебільшого за "злочинні" виступи проти режиму. І попри всі протести, нічого не змінюється.

І тут з'являюся я, дивний керуючий інвестфонду з американським акцентом, і розповідаю їм, що є спосіб щось змінити і покарати Путіна та його облесників. Усім у залі було зрозуміло, що режим цінує гроші більше, ніж людське життя, та крім того, що всі корупціонери тримають гроші на Заході. Усі розуміли, що закон Магнітського зможе вдарити у саме серце путінського режиму. А найголовніше, Кремль ніяк не зможе вплинути на введення цих санкцій.

Відразу після виступу до мене підійшов чоловік років п'ятдесяти з рівною засмагою, у блакитній лляній сорочці та білих штанах. Він виглядав так, ніби щойно зійшов з яхти десь на Капрі. Я не бачив його раніше, але впізнав би з тисячі. Він простягнув мені руку зі словами: "Пане Браудер, мене звуть Борис Нємцов".

Неймовірно!

Борис Нємцов — людина-легенда. Свого часу він був першим заступником прем'єр-міністра в уряді президента Єльцина, і багато хто пророкував йому роль наступника, але, зіткнувшись з путінською корупцією та свавіллям, Борис став одним із найяскравіших критиків цього режиму. Його кілька разів заарештовували за проведення несанкціонованих мітингів. Він був автором доповідей про незаконне збагачення Путіна. Він був непідкупним та безстрашним.

Протягом життя ми не часто зустрічаємо людей абсолютної харизми. Борис був одним із них.

— Ваш закон Магнітського — це геніально, — продовжив він. — Але чи це реалістично?

— Не знаю. Це мій дебют як правозахисника. Гейді порадила мені заручитися підтримкою російської опозиції, щоб зробити це реальністю.

— Я підтримаю вас, пане Браудер, — сказав він.

— Просто Білл. Спасибі вам.

Він усміхнувся.

— Білле, зробімо так, щоб цим мерзотникам гикалося щоразу при згадці імені Сергія Магнітського.

З цього моменту Борис Нємцов став моїм соратником у боротьбі за справедливість щодо Сергія та просуванні закону Магнітського по всьому світу.

7. Кембриджський симпозіум З протидії злочинності

Літо — кінець 2010 року

Але було ясно, що навіть у найкращому разі на прийняття законів підуть роки, тому ми зосередилися на тому, що могли зробити вже тоді, а саме на мільйонах Владлена Степанова у банку "Кредит-Свісс" у Цюриху.

Щоб зайнятися ними, не потрібні були нові правозахисні закони. Ці гроші були отримані злочинним шляхом та підпадали під законодавство про протидію легалізації злочинних доходів. На цій підставі їх можна було заарештувати та конфіскувати. Якби вдалося переконати владу Швейцарії розпочати кримінальне розслідування, це суттєво підірвало б позиції наших ворогів.

Залишалося одне запитання: як це зробити?

Крім мого скромного досвіду в дитячому патрулі поліції Чикаго, я ніколи не спілкувався із правоохоронною системою на Заході, але відсутність досвіду мене не зупиняла. Коли я запускав фонд Hermitage, я знати не знав, як управляти фондом, не знав жодної людини в Росії, не говорив російською, але все ж таки подолав усі перешкоди, з головою занурюючись у нові для мене сфери. Я телефонував своїм однокурсникам по університету, вивчав незрозумілу фінансову літературу, ходив на бізнес-семінари і не втрачав нагоди зрозуміти, як займатися інвестиціями в Росії.

Безперечно, спілкуватися з правоохоронною системою Заходу — це зовсім інше. На відміну від Росії, в якій після краху комунізму не було жодних правил, зокрема правил роботи на фондовому ринку, правоохоронна система Заходу все ж таки мала вікові традиції, закони та прецеденти. Але я вирішив спробувати застосувати той самий підхід і подивитися, що з цього вийде.

Я почав із семінарів. Єдиний семінар з цієї теми, про який я знав до теперішнього моменту, був той самий Кембриджський симпозіум з протидії злочинності, де у 2008 році я зустрів Джона Москоу і запросив його в наш офіс. Я пошукав його в ґуґлі. Повна назва звучала так: Кембриджський міжнародний симпозіум з протидії економічним злочинам. Переконливо! Симпозіум проводився щорічно на початку вересня у коледжі Христа Кембриджського університету, за годину їзди потягом від Лондона.

Судячи із програми симпозіуму, на ньому очікувалися сотні чиновників із правоохоронних органів. Більш того, на другий день роботи було заплановано виступ швейцарського прокурора з питань боротьби проти відмивання грошей та економічних злочинів.

Я вирішив з'їздити туди та спробувати "впіймати" цього швейцарського прокурора.

Зареєструвавшись та сплативши організаційний внесок, 5 вересня 2010 року я вирушив до Кембриджа з вокзалу Кінгс-Кросс. Закинувши речі в найближчий до університету готель, "Гілтон Дабл-Трі", я знайшов коледж, отримав бейдж учасника на стійці реєстрації гостей та увійшов до зали прийомів. Там я почав вдивлятися в юрбу учасників. Все було дуже жваво, люди розмовляли, сміялися, попивали напої, голосно раділи зустрічі з тими, кого давно не бачили. Я не очікував, що на симпозіумі правоохоронців будуть такі веселощі.

Я спробував знайти в натовпі когось з офіційної делегації Швейцарії, але швидко зрозумів, що це марно, і став просто тинятися, читаючи імена на бейджах і намагаючись зав'язати розмову.

Але це було складно. Схоже, всі знали одне одного, а мій бейдж із написом Hermitage Capital Management нікому нічого не говорив.

У черзі за напоєм я звернув увагу на бейдж жінки, що стояла за мною — "Фінансовий регулятор Карибських островів". Це, звичайно, далеко від Швейцарії, але на Карибах зареєстровано багато компаній з відмивання грошей, тому таке знайомство могло бути корисним.

Я представився та пояснив, навіщо приїхав. Вона ввічливо слухала і кивала, але отримавши свій напій і кинувши погляд на чоловіка осторонь, з яким їй явно хотілося поговорити, обірвала мене на півслові фразою: "Було приємно познайомитись, пане Браудер", і пішла геть.

Я продовжив блукати залою зі склянкою дієтичної коли у руці, марно намагаючись зав'язати потрібне знайомство. Через деякий час пролунав удар гонга, і натовп почав перетікати до обідньої зали. Він нагадав мені трапезну з книги про Гаррі Поттера, яку я читав своїм дітям: високі склепіння стель, дерев'яні інкрустації, картини XVI століття, написані олією. Розсаджування гостей було довільним, і деякі групи друзів та колег займали столи цілком.

У пошуках вільного місця я побачив приязно усміхнену людину і сприйняв це як запрошення. На його бейджі було написано: "Генеральний прокурор Буенос-Айреса". Ми приємно побалакали під час обіду, але, на жаль, прокуратура Аргентини нічим не могла нам допомогти.

Після обіду був черговий раунд обміну люб'язностями за кавою та десертом, але незручність усієї ситуації мене засмучувала, а швейцарського прокурора я так і не знайшов. Все ж не втрачав надії: у будь-якому разі він мав з'явитися на запланованому виступі.

Свіжий ранок наступного дня та смачний сніданок поліпшили мій настрій. Я вирушив до одного з лекційних наметів, спеціально розбитих на зелених галявинах університету для проведення лекцій із тем симпозіуму. Я не пам'ятаю ясно, про що йшлося у промові швейцарського прокурора — це була одна з найнудніших презентацій, на яких мені довелося бути присутнім, але, схоже, решті вона сподобалася.