Не зогледишся, як Земля змінить форму. Врешті дійшло до того, що я передплатив сім різних газет, у кімнаті поставив два телевізори, три радіоприймачі, а як виходив з дому, то брав із собою транзистор, навіть спав у навушниках. Тоді передавали безліч новин, завжди надходили якісь екстрені повідомлення. І коли це триває день у день, то ти обертаєшся в полохливу тварину, що з жахом роззирається на всі боки, в тебе виростає жираф'яча шия або ти ховаєшся у гіллі, наче мавпа. Ні, це не жарт. Я кажу цілком серйозно. Бо тільки за самим читанням та слуханням новин минала більша частина мого дня. Я сердився на свою слабку волю, але відірватися од телевізора чи радіо не міг. Наче й усвідомлював, що скільки не ганяйся за фактами, — лише стомишся, але розуму це не додасть. Очевидно, мене цікавив не чужий життєвий досвід, навіть не сам факт, а вбрана в заяложені слова формальність, що зветься новиною. Ці свіжі новини геть отруїли мене.
Та ось одного дня я несподівано одужав. Хворобу мов рукою зняло, й спричинився для цього майже не вартий уваги випадок. Де ж це було?.. Чи не на краю широкого тротуару, затиснутого між банком і станцією метро? Вдень перехожих там небагато… Попереду йшов літній чоловік, з вигляду чиновник, ішов бадьоро й раптом обм'як, а за мить лежав на тротуарі. Схожий на студента юнак насмішкувато глянув на бідолаху: "Невже помирає?" — невдоволено блимнув у мій бік, а тоді неохоче поплентавсь до тютюнової крамнички, де був телефон, щоб викликати поліцію. А я тим часом приготував апарат (за фахом я фотограф, раз чи двічі на місяць мені вдавалося друкувати в газеті рекламу на якийсь новий товар) і вже наводив об'єктив на нещасного чоловіка. Потім раптом роздумав і пішов. Не тому, що посоромився заробляти на чужій смерті, а тому, що збагнув: смерть — це не новина.
Звісно, смерть — неабияка зміна. Спочатку блідне шкіра й тоншає ніс, потім застигає підборіддя. Напіврозтулений рот скидається на тріснутий мандарин, з якого випинається червона штучна щелепа. Мертвий змінюється не лише сам — змінюється й одяг на ньому. Раніш він здавався дорогим, та за хвилину перетворюється на дешеву підробку. Для живих це теж не новина, а для мертвого — й поготів. Зрештою, смерть від руки маніакального вбивці, який убив десятьох людей і якого розшукує поліція, мабуть, не набагато краща за цю. Змінилась людина, змінився й весь світ, — більшої зміни годі й придумати. З цією зміною не зрівняється жодна інша.
Тільки-но я це усвідомив, як різко змінилось і моє ставлення до новин. Як би це вам краще розтлумачити?.. Ні, я вам не скажу: "Перестаньте ганятися за новинами"… Думаю, ви мене розумієте… Як ви гадаєте, навіщо людям стільки новин?.. Щоб знати все наперед і приготуватися до найгіршого?.. Так само думав колись і я. Неправда! Люди жадібні до новин, бо новини заспокоюють. Коли слухаєш новину, навіть найжахливішу, то ти живеш. Справді найбільшою новиною буде остання: та, що сповістить про загибель світу. Кожен мріє почути її. Бо тоді не доведеться покидати цей світ самому. Здається, я отруївсь новинами тому, що намагався не пропустити цього останнього повідомлення по радіо. Однак, коли не вщухає злива новин, до кінця світу ще далеко. І це теж своєрідна новина: мовляв, іще тримаємося. Навіть певніша від усіх тих заяложених гарантій. Учора вночі "В-52" скинули на Північний В'єтнам найбільшу цього року кількість бомб, а ви тримаєтесь. На прокладанні газових труб обгоріло вісім чоловік, а ви спокійно собі дихаєте. Ви й далі живете, хоча ціни досягли рекордного рівня. Вам і за вухом не свербить, дарма що промислові стоки повністю знищили рибу й молюсків у затоці…
— То на чому я спинився?
— Що ви більше не слухаєте новин… — Вона заклала ногу на ногу, мовби знала, що мене в ній найбільше цікавить, і потяглася до цигарок. А з фальшивої коробки в кутку почувся невиразний голос:
— Навіщо б я себе отак рекламував?
— Бо той, хто не слухає новин, не може бути негідником, — відповів я, не перестаючи всміхатися до дівчини. — Коли вже я не вірю в жодну новину, то я не вірю також у якусь зміну, отже, нічого не домагатимусь од вас силоміць.
— Тут сталося непорозуміння. — Голос у коробці несподівано зміцнів.
— Яке непорозуміння?
— Та через ті п'ятдесят тисяч ієн, які я дав за коробку. Я наївно вважав, що людина-коробка — твій добрий приятель. А виходить, що ні. Як же тепер буде з грішми: береш чи ні?
— Ти дарма на мене ображаєшся… — відповів я знітившись. — Хіба ти досі не знав, що людина-коробка — це я?
— Уяви собі, що не знав.
— Годі прикидатися. Я тобі зараз доведу… — Я поволі вдихнув і видихнув повітря. — Ти впізнав мене ще тоді, коли я прийшов лікувати рану. Сяк-так підстрижене волосся… Недбало поголені щоки… Все обличчя в лишаях — навіть на шиї та потилиці…
— Хіба серед фотографів мало диваків? — Його впевнений голос іще дужче підкреслював зневагу до мене. Я зрозумів, що вони змовилися.
— Ти ж сам виймав кулю з мого плеча: кулю пневматичної рушниці. Чи ти не помітив і цього?
— Нічого дивного. Пневматичні рушниці є в багатьох. Тхори нишпорять по курниках.
— Коли мені ввігнали кулю в плече, біля мене опинився добросердий очевидець. Він і порадив звернутися до тебе. Ще й пожертвував грошей на лікування. Три банкноти по тисячі ієн, що пахли крезолом… — І я заглянув у вічі медсестрі. Невже вона мене зрадить? Коли я лежав у них, вона обіцяла навіть позувати… Як вірити її словам, то для неї це найприємніше заняття. Як же це так: тоді спокушала, а тепер удає, ніби нічого й не сталося. Хоча дратувати лікаря було зараз не варт — це могло їй лише нашкодити. Я сказав: — Якась дівчина на новенькому велосипеді… На жаль, я побачив тільки її спину й надзвичайно гарні ноги. Коли такі ноги побачиш хоч раз… За кілька років життя у коробці я стільки набачився їх. Тож око в мене досвідчене.
Від тамованої усмішки щоки її аж роздулися. Голосно засміявся тільки лікар:
— Справжній курйоз. Одна справа — побачити коробку на комусь, і зовсім інша — коли ця коробка на твоїй власній голові.
— Я ще остаточно не вирішив, відмовитись мені од права на коробку чи ні. Зваж і на це.
— Дуже велика різниця, — спокійно, карбуючи слова, повторив лікар. — Вчора я вперше провів у ній цілу ніч. Є резон стати людиною-коробкою…
— Я тебе до цього не заохочую.
— Ще б пак!
В його безтурботному голосі вчувався смішок. Не доброзичливий і не глузливий, а все-таки неприємний смішок. Якийсь невизначений. А коли я сюди прийшов, цей голос видався мені дружнім і лагідним. Коли б лікар запитав, чого я навчився за три роки життя в коробці, я б охоче йому розповів: і як роздобути їжу, і де знайти консерви або рис, іще придатні до вживання, і де слід остерігатися лютих псів, яких у місті набереться доброго півдесятка. Однак зі мною він чомусь ніяковів. Мабуть, зрозумів, що він — мій наслідувач. А коли так, то я мав би викликати його на поєдинок. Тим часом я повернув стріли в її бік:
— Коли б це залежало від тебе — як би ти повелась: не пустила б його чи дала б повну волю?
Спершись на операційний стіл, вона звела на мене очі. В них був сум, хоч уста, здавалось, усміхалися.
— Я думаю так: хворим не стане легше від того, якщо ми повісимо табличку біля брами: "Сьогодні прийому не буде".
Це була хитра відповідь, яку кожен міг тлумачити по-своєму. Я вирішив не поспішати — хай скаже своє слово лікар.
Незабаром він і справді заторохтів коробкою, перехилив її на лівий бік, шторка віконця розсунулась і відкрила лікареве око. Невиразне й здатне лише на одне: дивитися. Та я раптом побачив, що це чванливе око мене гіпнотизує. Невже воно навчилося цього так швидко?.. Я занепав духом. Адже він мав мене за взірець, і тепер я дивився на самого себе.
— Годі про це. — Його писклявий голос нічого доброго мені не віщував. — Ти ж однаково не повіриш.
— У що?
— Що я піду звідси замість тебе. Тобі кортить, але ти не віриш.
— Але ж ти й сам не схочеш піти.
— Піду, якщо ти мені в чомусь поступишся. — Псевдокоробка відкашлялась і дедалі влесливішим тоном повела: — Невелика поступка з твого боку. Я дозволю тобі робити в цьому домі все. Не втручатимусь у ваші стосунки з нею. Навіть не мулятиму вам очей. Але з умовою, що ти дозволиш мені дивитись на вас. Тільки дивитися! З коробкою на голові, як ось зараз. Хоча б з найтемнішого кутка. Потім ти звикнеш і вважатимеш мене коробкою для сміття.
Мені раптом здалося, ніби свої власні думки я передоручив цьому двійникові. Я нишком глянув на медсестру: вона ворушила пальцями, наче гралася в аяторі[2] без ниток. Тоді повільно переклала ногу на ногу. Одне коліно випорснуло з-під накрохмаленої поли. Мені закортіло погладити його. Майнуло в голові, що під халатом вона зовсім гола. Було таке відчуття, ніби в шлунку раптом почала роздуватися гумова куля, яку я проковтнув, нічого не підозрюючи. Але чи стане мені відваги попросити медсестру, щоб вона роздяглася при псевдокоробці?
— Не лякайся таких дрібниць, — немов заохочуючи мене, озвався лікар із свого кутка. — На людину-коробку не варто зважати. Бо вона все одно, що вітер чи пилюка. Це вже я знаю по собі. Якось я випадково клацнув апаратом, а коли проявив плівку, то побачив на ній великим планом, що вулицею сміливо крокує людина з картонною коробкою на голові. Я не такий майстер, як ти, отож користуюся дитячим фотоапаратом. Що ж я тоді знімав?.. Уже й не пригадую. Здається, когось у труні. Я маю звичку фотографувати похорон колишніх своїх пацієнтів. Знімок робився зблизька, і я мав би добре все пам'ятати, однак не запам'ятав. Той чоловік був цілковитою протилежністю привида, якого бачиш і якого насправді не існує: його ж я не побачив, хоч він там був. Відтоді я зацікавився людиною-коробкою. Почав придивлятись і згодом уже знав, що вулицями нашого міста їх вештається чимало. Та скільки потім не дививсь, але так жодного разу й не помітив, щоб хтось бодай зиркнув у їхній бік. Отже, виходило, що не лише я такий сліпий. Підходить отака людина до прилавка, висовує з дірки руку й починає цупити всілякий товар, здебільшого дешевий: помідори, висушену соєву масу чи молоко. Просто кумедія — заклопотаний продавець, упадаючи перед покупцями, не тільки мовчить, а ще й прикидається незрячим.