Я вважав її цинічною.
Тепер я досяг зрілості й більше не думаю так. Навпаки, я вважаю, що трохи лукавства ніколи не завадить тому, хто хоче керувати людьми, якщо навіть він їх любить.
Емманюель завжди був задоволений собою і надто самовпевнений. Я не серджусь більше на нього за ці вади. Вони не що інше, як зворотний бік самовпевненості, котра була йому потрібна, щоб керувати нами.
І нарешті, я хотів би сказати ще й таке: я зовсім не вважаю, що менше чи більше угруповання людей завжди знаходить у своєму середовищі велику людину, яка йому потрібна. Скорше навпаки: в історії не раз траплялося, що в слушну мить не було належного ватажка й усе зазнавало невдачі.
Нам у Мальвілі дуже поталанило, що ми мали Емманюеля. Він дбав про злагоду й навчив нас боронитися. А Мейссоньє під його керівництвом перетворив Ла-Рок у неприступну фортецю.
Якщо навіть Емманюель пожертвував ним в ім'я спільних інтересів, то треба визнати, що в цьому справді була доконечна потреба. Він підняв фортечні мури довкола міста й, головне, спорудив між двома укріпленими брамами велику квадратну башту, на третьому поверсі якої, перетвореному на постійну вартівню, був камін, а з зовнішнього боку — бійниці, з яких відкривався краєвид на неосяжні поля.
Навколо фортечних мурів Мейссоньє, створив ЗПО з мережею таких самих пасток і капканів, як біля Мальвіля. Гористі околиці не дозволяли збудувати загородження, але Мейссоньє знайшов у закапелках замку мотки колючого дроту і використав їх для того, щоб перекрити два підхідні шляхи — гудронний мальвільський і той, що вів до головного міста департаменту, — цілою системою перегородок, відчинених удень і зачинених уночі.
Якщо Мейссоньє (частково завдяки Жюдіті, яка високо цінувала його) знаходив завжди спільну мову з радою та своїми підлеглими, то з Газелем вони постійно сварилися. Вірний обіцянці, яку він дав Емманюелеві, Мейссоньє й далі ходив на месу і причащався, але від сповіді відмовився. Газель, перебравши в свої руки смолоскип правовірності, вирішив, як і свого часу Фюльбер, поєднати причастя із сповіддю. Він вирішив поговорити про це з Мейссоньє на засіданні ради. Виникла сварка, бо Мейссоньє відмовився йти на будь-яку поступку. "Я можу прилюдно вдатися до самокритики, — твердо сказав Мейссоньє, — якщо зробив якусь дурницю, але не розумію, чому повинен сповідатися тільки перед вами".
Врешті-решт вони звернулися до Емманюеля як до єпіскопа ла-рокського. Він уважно вислухав обидві сторони й запровадив прилюдні колективні сповіді, що мали відбуватися щонеділі вранці. Кожен по черзі мав признатися, в чому докоряв собі й іншим, знаючи, що звинувачені, в свою чергу, мали право або протестувати, або визнати свою провину. Емманюель був присутній на першій такій сповіді, йому це страшенно сподобалося, і він переконав мешканців Мальвіля й собі запозичити цей метод, назвавши його "пранням білизни вдома". "Це дуже здоровий і навіть розумний захід", — сказав він мені.
Про індивідуальну сповідь питання більше не ставилося, і Газель мусив відмовитися від привілею "прощати" й "відпускати" гріхи іншим, привілею, що його Емманюель вважав "невиправданим" і ніколи не користався ним без докорів сумління.
Перш ніж знайти це хитре рішення, яке мало покласти край "сваволі" ла-рокського священика, Емманюель не раз скаржився мені на чвари між Газелем і Мейссоньє. Це було тоді, коли ми вдвох сиділи один навпроти одного в його кімнаті, а Евеліна, бліда й знесилена, лежала на великому ліжку з нападом астми, спричиненим, на мою думку, тим, що в Мальвілі з'явилася Аньєса Пімон.
— Розумієш, Тома, в одній общині не варто мати аж двох ватажків: духовного й світського. Інакше будуть нескінченні конфлікти й чвари. Той, хто командує Мальвілем, має бути також його абатом. Якщо колись, після моєї смерті, тебе оберуть військовим начальником, тобі доведеться також...
— Нізащо в світі! — вигукнув я. — Це суперечить моїм поглядам!
— Твої особисті погляди в цьому випадку не мають ніякісінького значення! Передусім Мальвіль і його єдність! Зрозумій: якщо не буде єдності, ніхто з нас не виживе! — гарячково заявив Емманюель.
— Облиш, Емманюелю. Ти уявляєш собі, що я зможу стати перед товаришами її читати молитви?
— А чому б і ні?
— Я матиму кумедний вигляд!
— Чого це раптом?
Його запитання прозвучало так категорично, що я затнувся.
Мені дуже прикро писати про те, що сталося потім, тому розповім про все сухо й коротко.
Впродовж весни й літа 1978 та 1979 років Мальвіль і Ла— Рок, об'єднавши свої сили, розгромили ще дві ватаги грабіжників. Ми налагодили з нашим сусідою систему зорового та слухового зв'язку, що дозволяла нам попереджати один одного про небезпеку й негайно вирушати на допомогу.
Найсерйознішу тривогу було оголошено 17 березня 1979 року. Дзвін на ла-рокській каплиці вдарив на сполох і попередив нас про серйозну небезпеку. Емманюель залишив у Мальвілі Жаке та двох жінок, а з рештою кинувся на допомогу Ла-Року. Через три чверті години ми дісталися до узлісся. Те, що ми побачили, приголомшило нас. Незважаючи на пастки, незважаючи на колючий дріт, незважаючи на запеклий вогонь захисників, п'ять чи шість драбин уже стояли зіперті до фортечних мурів. Ватага нараховувала з півсотні одчайдушних головорізів, і близько десятка вже проникло за мур. Ми напали на них із тилу й вогнем з рушниць та базуки (вона була тоді в нас) перебили багатьох із них. Решта кинулася тікати, і Емманюель зразу ж організував переслідування вцілілих бандитів, які, поділившись на невеличкі групки, сховалися в лісових хащах. Полювання на них тривало цілий тиждень.
25 березня ми впевнилися, що вбито останнього грабіжника. Цього дня Емманюель, зіскочивши з Бурки, відчув у животі різкий біль. Його почало нудити, піднялася температура. Він ліг у ліжко, і на його прохання я помацав йому живіт і натиснув чотирма пальцями в тому місці, де він мені показав. Емманюель закричав не своїм голосом і, кинувши на мене погляд, який я ніколи не забуду, кволо сказав: "Це приступ апендициту. Вже третій".
В наступні дні Емманюель розповів мені, що в нього вже були два приступи 1976 року й що його мали оперувати перед самим різдвом. Він навіть побував у лікарні, й для нього вже приготували окрему палату, та в останню хвилину Емманюель, обтяжений роботою й до того ж почуваючи себе трохи краще, відклав операцію на весну. "Я вчинив нерозважливо і тепер розплачуюсь за це", — сказав він, навіть не глянувши на мене.
Однак через тиждень після серйозного приступу Емманюель уже знову був на ногах. Але я помітив, що він більше не їздив верхи, намагався не натужуватись, їв дуже мало, часто лягав і скаржився на нудоту. Цілий місяць перебував Емманюель у такому стані, і ми потай сподівались, що він скоро видужає, але насправді хвороба тільки на якийсь час відступила.
27 травня, коли він сидів за столом, у нього знов почався приступ. Ми перенесли його до кімнати. Його морозило, термометр показував 41 градус; живіт був напружений і твердий. Емманюель страшно мучився й почав танути як свічка. Менш як за три дні очі його глибоко позападали, а обличчя, недавно ще повне й рум'яне, змарніло, стало попелясто-сірим. Ми не могли нічим допомогти йому, в нас не було навіть аспірину. Ми сновигали біля його кімнати, плакали від люті й безсилля і думали про те, що Емманюель незабаром помре. За нормальних часів його врятувала б операція, яка триває всього десять хвилин.
На шостий день біль трохи попустив, й Емманюель випив півкухля молока, яке я приніс йому вранці. У нас знову зажевріла надія.
По обіді, як і в попередні дні, з Ла-Рока прийшов Мейссоньє. Емманюель, хоч він і дуже ослаб, розпитав Мейссоньє про його взаємини з Газелем і був радий почути, що вони поліпшилися. Він ані на хвилину не втрачав свідомості.
Ввечері Емманюель попросив мене скликати всіх мешканців Мальвіля до його кімнати. Коли ми зібралися, він по черзі подивився на кожного з нас, неначе хотів навіки запам'ятати наші обличчя. Він ще міг тоді розмовляти, але не сказав ні слова. Може, боявся, що піддасться своїм почуттям і розплачеться перед нами. Удовольнившись тим, що побачив нас, він махнув рукою, щоб ми йшли собі, заплющив очі, знову розплющив їх і попросив мене й Евеліну залишитись. Після цього ми не почули від нього більше ні слова. Десь близько сьомої години вечора він міцно стиснув Евелінину руку й помер.
Евеліна попросила, щоб я залишив її біля небіжчика. Я дозволив їй, нічого не підозрюючи, бо вона просилася цілком спокійним голосом і не зронивши жодної сльозини. А коли ми зайшли через дві години, то побачили, що вона лежать на Емманюелеві. Евеліна встромила в серце той кинджалик, який носила на поясі.
Хоч ніхто з нас не був прихильником самогубства, проте це нікого не здивувало. Евелінин вчинок тільки випередив імовірну розв'язку. Емманюель завжди намагався підбадьорити її, а вона, здавалось, народилася для того, щоб ніколи не розлучатися з ним. Ми порадилися між собою й, за винятком Колена, дійшли одностайної згоди не розлучати Евеліну з Емманюелем і поховати їх разом.
Розміркувавши про те, що сталося, мене більше не дивували взаємини між Евеліною і Емманюелем. Хоча до вибуху бомби Емманюель висловлювався проти моногамії й навіть наполягав на своїй думці, прагнення великого кохання не було йому чуже. Саме цим прагненням і можна було пояснити його взаємини з Евеліною.
Крім двох вартових, яких Мейссоньє залишив на фортечних мурах, усі ларокці прийшли на Емманюелів похорон. Для цього їм довелося зробити в обидва кінці двадцять п'ять кілометрів. Згодом вони щороку приходитимуть на могилу свого визволителя, і це стане для них справжнім паломництвом.
На прохання муніципальної ради Жюдіта Медар виголосила досить довгу промову, деякі слова якої слухачі пропускали повз вуха. Наголосивши на Емманюелевій людяності, вона сказала про "його фантастичну любов" до людей і майже незбагненне прагнення продовжити рід людський". Я запам'ятав це речення, бо мені здалося, що його не зрозуміли. Наприкінці промови Жюдіта зробила паузу, щоб витерти сльози, й ми відчули до неї вдячність.
Але на цьому наші випробування не скінчилися. Десь через тиждень після похорону Мену припинила будь-яке спілкування з нами, перестала їсти і впала в стан прострації й мовчазності, вивести з якого її не могло вже ніщо.