Але тут пролунав гонг, – містер Спенлоу пояснив, що це перший дзвоник до обіду, – і я пішов до відведеної мені кімнати переодягтися.
Вбиратися чи виконувати будь-які інші дії в тому стані закоханості було безглуздо. Я міг тільки сидіти перед каміном, гризти ключ від своєї валізи і міркувати про чудову, дівочу, яснооку милу Дору. Які в неї форми, а яке обличчя, а які витончені, мінливі, чарівні манери!
Другий дзвоник пролунав так швидко, що я перевдягнувся вже абияк, хоч за таких обставин слід було б особливо стежити за своїм костюмом. Унизу знайшов я кілька гостей. Дора розмовляла з якимсь старим сивим джентльменом. Хоч він був старий, – та й сам себе він називав дідом, – але я божевільно приревнував до нього.
Не можна й змалювати, що я пережив! Я ревнував до всіх. Я не міг стерпіти самої навіть думки, що хтось знає містера Спенлоу краще, ніж я. Мукою було для мене чути, як розмовляють вони про події, в яких я не брав участі. Коли один дуже милий чоловік з дбайливо відполірованою лисою головою спитав у мене за столом, чи вперше я тут, то я запалав до нього жадобою дикої помсти.
Не пригадую, хто там був, окрім Дори. Не маю і найменшого уявлення про те, що їли ми за обідом, окрім Дори. Враження в мене таке, що я з'їв за обідом Дору цілком, а півдюжини страв надіслав назад, не торкнувшись до них. Я сидів поруч з нею. Я розмовляв з нею. Її звабливий тонесенький голосок, веселі маленькі усмішки, безліч приємних і чарівних маленьких примх завели в безнадійне рабство загубленого юнака. Вона вся була дуже мініатюрна. Та це, на мою думку, надавало їй ще більшої привабливості.
Коли вона вийшла з кімнати разом з міс Мердстон (інших дам за обідом не було), я заглибився у мрії, стурбований тільки страхом, що міс Мердстон може настроїти любов мою проти мене. Милий дідок з полірованою головою розповідав мені якусь довгу історію – мабуть, про садівництво. Здається, він кілька разів повторював слова: "Мій садівник". Я вдавав, ніби уважно слухаю його розповідь, але насправді в думках я весь час блукав у райських садах разом з Дорою.
Побоювання, що предмет мого кохання можуть налаштувати проти мене, збільшилося, коли я знову зустрів у вітальні понуру постать міс Мердстон. Але я був позбавлений цих страхів зовсім несподівано.
– Девіде Копперфілде, – сказала міс Мердстон, знаком запрошуючи мене підійти до вікна, – на два слова.
Я опинився сам на сам з міс Мердстон.
– Девіде Копперфілде, – сказала міс Мердстон, – я не маю потреби докладно говорити про сімейні обставини. Це не дуже принадний предмет розмови.
– Зовсім не принадний, мем, – відказав я.
– Зовсім не принадний, – погодилася міс Мердстон. – Я не хочу відновлювати спогади про колишній розлад чи про колишні суперечки і образи. Мене образила певна особа, – жінка, на жаль, бо це не робить честі нашій статі, – яку я не можу згадувати без гніву й огиди; а тому краще я не згадуватиму її взагалі.
Я відчув спалах гніву за свою бабусю, але сказав, що напевно буде краще, якщо міс Мердстон зробить мені ласку не згадувати про неї. Я додав, що не хочу слухати зневажливі згадки про неї без того, щоб не висловити свою думку найрішучішим тоном.
Міс Мердстон заплющила очі й презирливо схилила голову; потім, поволі розплющивши очі, вона заявила:
– Девіде Копперфілде, я не намагатимуся приховати того факту, що за ваших дитячих років я склала собі несприятливу думку про вас. Може, та думка була помилкова, або ви згодом виправилися. Цього питання ми тепер розглядати не будемо. Я належу до сім'ї, яка вславилася певною твердістю; і не така я людина, щоб на мене впливали мінливі обставини. Я можу мати свою думку про вас. Ви можете мати свою думку про мене.
Я в свою чергу кивнув головою.
– Але зовсім непотрібно, – додала міс Мердстон, – щоб ці думки стикалися тут. За існуючих обставин з усіх поглядів добре, щоб ми не сперечалися. Життєві несподіванки знову змусили нас зустрітись, і може, доведеться нам зустрічатися ще в інших випадках, тому я пропоную поводитися нам тут, як далеким знайомим. Наші родинні обставини є достатнім приводом для таких відносин при зустрічі, і зовсім не треба, щоб хтось із нас згадував іншого зі сторонніми. Чи згодні ви з цим?
– Міс Мердстон, – відповів я, – я вважаю, що ви і містер Мердстон поводилися зі мною дуже жорстоко і дуже погано ставилися до моєї матері; я буду такої думки до кінця свого життя. Але я цілком погоджуюся на вашу пропозицію.
Міс Мердстон знову заплющила очі і схилила голову. Потім, ледве торкнувшись моєї долоні кінчиками своїх холодних твердих пальців, пішла геть, поправляючи ланцюжки на зап'ясті та шиї, ті самі, які я побачив на ній при першій зустрічі. У сполученні з натурою міс Мердстон вони скидалися на ланцюги тюремних воріт, які попереджають людей про те, що чекає на них всередині.
З решти вечора пригадую я тільки те, що слухав, як володарка мого серця співала французькою чарівні романси, і про що б там не співалося, всім слід було завжди пританцьовувати і приспівувати: "Тра-ля-ля, тра-ля-ля!", акомпанувала вона собі сама на дивному інструменті, що нагадував гітару; пригадую, що я губився у блаженному маренні; що відмовлявся від їжі; що всією душею повстав проти пуншу; що вона всміхнулась і простягла мені свою милу руку, коли міс Мердстон нагадала їй, що час іти спати; що я побачив себе в дзеркалі, і що вигляд у мене був не те щоб недоумкуватий, а прямо ідіотський; що я ліг спати, сповнений почуттів, а прокинувся в критичному стані палкої закоханості.
Ранок був чудовий, мені захотілося погуляти по одній з алей з дротовими арками і помріяти про своє кохання. Йдучи через передпокій, я побачив її маленького песика Джіпа. Я ніжно наблизився, бо любов поширювалась і на нього; але він показав мені повний комплект своїх зубів, забився під стілець, загарчав і слухати не хотів ні про яку дружбу.
У садку було свіжо і порожньо. Я гуляв там, міркуючи, який би я міг бути щасливий, коли б заручився з цим дивом. Щодо шлюбу, долі та всякого такого, був я тоді, мабуть, таким же невинним, як і в ті часи, коли любив маленьку Ем'лі. Мати змогу називати її "Дора", писати їй, обожнювати її, мати підстави думати, що й серед людей пам'ятає вона про мене – це здавалося мені верхівкою людської гордості і точно було верхівкою моєї. Без сумніву, я був тоді сентиментальним юним дурнем; та хоч я і сміюся, згадуючи про ті часи, а все ж таки приємно, що так щиросердо сприймав я все тоді.
Недовго погулявши, я повернув за кут і зустрів її. Як згадую я про цей куток, то знову тремчу з голови до ніг і перо тремтить у моїй руці.
– Ви... рано... гуляєте, міс Спенлоу, – сказав я.
– Вдома все так нудно, – відповіла вона, – а міс Мердстон така дурна. Вона говорить такі дурниці, ніби день має провітритися перед тим, як я вийду. Провітритися! – тут вона задзвеніла мелодійним сміхом. – У неділю вранці, коли я не займаюся, треба ж мені щось робити! Отже, я сказала батькові вчора ввечері, що мушу гуляти. І крім того, це найсонячніша пора усього дня. Якої ви про це думки?
Я наважився на відчайдушну сміливість і сказав (затинаючись), що день зараз для мене справді дуже сонячний, хоч хвилину тому був він дуже темним.
– Ви хочете сказати комплімент? – спитала Дора. – Чи справді погода змінилась?
Я ще більше затнувся, відповідаючи, що говорив не комплімент, а щиру правду, хоч кажу я не про зміну в погоді. Я говорив про свої власні почуття – соромливо додав я.
Ніколи раніше не бачив я таких кучерів, – та й не міг, бо ніколи не було інших таких кучерів, – як ті, що намагалися сховати рум'янці на щоках. А щодо солом'яного капелюшка і блакитних стрічок, що ними перев'язані були кучері, то я охоче повісив би їх на стіні своєї кімнати на Букінгем-Стрит.
– Ви щойно повернулися з Парижа? – запитав я.
– Так, – відповіла вона. – А ви там бували?
– Ні.
– О! Сподіваюсь, що ви скоро туди поїдете! Вам там дуже сподобається.
Сліди глибокого страждання з'явилися на моєму обличчі. Невже вона сподівається, що я поїду звідси? Невже вона вважає можливим, що я можу поїхати? Я зненавидів Париж; я зненавидів Францію. Я заявив, що за теперішніх обставин не залишу Англію нізащо в світі. Ніщо не примусить мене зробити це. Коротко кажучи, їй знову довелося ховати обличчя за кучерями, але тут нам на допомогу прибіг песик.
Він до смерті ревнував через мене і гавкав. Вона взяла його на руки – о боже мій! – і пестила його, але він усе ще гавкав. Він не дозволяв менi доторкнутися до нього; і тоді вона ляснула його. Ще дужче збільшилися мої страждання, коли вона легенько ляскала його по тупому носику, а він блимав очима, лизав їй руку і все ще гарчав. Врешті-решт він заспокоївся – добре йому було під її підборіддям! – і ми пішли далі подивитися на альтанку.
– Ви не в дуже близьких стосунках з міс Мердстон? – спитала Дора. – Любчику мій! – з останнім звернулася вона до собаки! О, якби то було до мене!
– Ні, – відповів я. – Зовсім ні!
– Вона нудна істота, – зауважила Дора, набурмосившись. – Не знаю вже, про що думав тато, коли вибрав цю мару мені в подруги. Кому потрібен оборонець? У будь-якому разі, мені напевно не потрібен. Джіп мене може оборонити значно краще, ніж ота міс Мердстон... Правда ж, Джіпе, любий?
Він тільки ліниво підморгнув, коли вона поцілувала його круглу голову.
– Тато називає її моєю довіреною подругою, але яка вона мені подруга, правда, Джіпе? Ми не збираємося довіряти випадковим людям, ми з Джіпом. Ми довіряємо тим, кому хочемо, і приятелюємо з тим, кого самі оберемо, а не з тим, кого для нас знайдуть. Правда ж, Джіпе?
Джіп відповів якимсь звуком, подібним до гудіння чайника, коли той закипає. Що ж до мене, то кожне її слово було новою низкою кайданів, які сковували мене по руках і ногах.
– Як шкода! Нема в нас доброї мами, і замість неї дають нам понуру нудну стару потвору на зразок міс Мердстон, а вона ходить по п'ятах за нами... чи не шкода, Джіпе? Та байдуже, Джіпе, ми їй не будемо довіряти і веселитимемося всупереч їй, а щоб не нудьгувати, ми будемо її мучити... правда, Джіпе?
Коли б така розмова тривала ще трохи, то я, мабуть, став би на коліна на гравій, незважаючи на небезпеку подряпати ноги і назавжди бути вигнаним з цього дому.