Щоб допомогти йому, Флоренс, сердечно дякуючи за все, попрощалася з леді Скетлс і подала руку серу Барнетові.
— Чи не можу я попросити вас, дорога міс Домбі, переказати мої найкращі вітання вашому шановному татові? — мовив той, ведучи гостю до карети.
Важко було Флоренс брати на себе це доручення, — вона немов обманювала сера Барнета, дозволяючи йому думати, що люб'язність, зроблена їй, робилася і її батькові. Але що пояснити це було годі, то Флоренс лише вклонилася, дякуючи господареві, і знову подумала, що похмурий дім, де вона не могла опинитися в такій незручній, болючій для неї ситуації, буде їй найкращим і природним притулком.
Нові її друзі та знайомі, що ще лишалися на віллі, повибігали — хто з будинку, хто з саду — щоб провести її в дорогу. Всі вони встигли прив'язатися до дівчини і з щирим сумом прощалися з нею. Навіть челядники сумували, що вона від'їжджає і, збившись біля дверцят карети, розкланювались і махали їй на прощання. Глянувши на привітні обличчя, на сера Барнета з дружиною й містера Тутса, що, стоячи віддалік, хихотів, вибалушивши на неї очі, Флоренс пригадала собі вечір, коли вони з Полем покидали заклад доктора Блімбера, і, щойно карета рушила з місця, по обличчю їй покотилися сльози.
То були сльози журби, але разом з тим і сльози потіхи, бо всі приємні спогади, зв'язані зі старим, похмурим домом, до якого вона поверталася зараз, ріднили його з нею. Як давно, здавалося, не блукала по його мовчазних кімнатах! Як давно не закрадалася нечутно і боязко до кабінету свого батька! Як давно не відчувала недремної, але й заспокійливої присутності любих її серцю небіжчиків у кожній маленькій події її повсякденного життя! Це прощання привело їй на пам'ять і їхнє прощання з Уолтером — що говорив, як дивився він того вечора, і те, як природно єдналися в ньому зворушливе ставлення до тих, кого він покидав, і його сміливість та завзяття.
Навіть Сюзанна Ніппер якось полагіднішала, думаючи про дім, де прожила стільки років. При всій його похмурості і відповідній неприязності оцінок з її боку, Сюзанна тепер дарувала йому і цю похмурість.
— Мушу признатися, міс, я рада, що побачу його, — сказала Ніппер. — Правда, вихваляти його нема за що, але я не хотіла б, щоб він згорів чи щоб його знесли.
— Рада, що пройдешся по старих кімнатах, чи не так, Сюзанно? — усміхнулася Флоренс.
— Та що вже казати, міс, — одповіла Сюзанна, м'якшаючи дедалі більше, — я й не заперечую цього, але вельми можливо, що завтра я знов його зненавиджу.
А Флоренс знала, що ніде їй не буде так спокійно, як там. Її таємницю краще і легше таїти за високими, темними мурами, аніж виходити з нею на світло і ховати її перед десятками щасливих очей. Краще люблячому серцю шукати в самотині і не бентежитись тим, що знайшли інші люблячі серця. Легше надіятись, молитись і любити всіма забутій, але терпляче і безнастанно, в цьому тихому храмі спогадів, — хай і все в ньому сиплеться, старіє, підупадає, — аніж у чужій господі, серед чужих людей, хоч як там було б весело. Флоренс вабив до себе колишній зачарований сон життя, і їй якомога швидше хотілося зачинити за собою старі, темні двері.
Нарешті карета звернула в довгу, похмуру вулицю. Флоренс сиділа не з того боку, де був їхній будинок, і, під'їжджаючи до нього, визирнула у вікно, сподіваючись побачити дітей з дому навпроти.
Здивований вигук Сюзанни примусив її обернутися.
— Боже милий! — скрикнула Сюзанна. — Де ж наш будинок?
— Наш будинок? — повторила Флоренс.
Сюзанна, що втягнула була голову в карету, знову виткнула її у вікно, тоді знову втягнула, коли карета спинилася, і вражено втупилася в свою господиню.
Будинок, згори донизу, був під риштуванням. Вулиця перед ним була наполовину захаращена камінням, цеглою, купами вапна, стосами лісу. До стін було поприставлювано драбини; по драбинах снували робітники; на риштуванні кипіла робота; всередині працювали малярі та шпалерники; з візка коло дверей вивантажували великі сувої шпалерного паперу; тут же, так само загороджуючи прохід, стояла будка оббивача меблів; крізь повідкривані, повиламувані вікна жодних меблів не було видно, — лише робітники зі своїми причандаллями метушилися скрізь, від кухні й до горища. Що всередині, що зовні — скрізь одне і те ж: мулярі, маляри, каменярі, теслі з молотками, щітками, відрами, кайлами, кельмами, пилами — і всі працюють, дружно, як один!
Висідаючи з карети, Флоренс засумнівалася навіть, чи їхній це будинок, але вздріла коло дверей загорілого Тавлінсона, що вийшов їй назустріч.
— Трапилось що-небудь? — спитала Флоренс.
— О, ні, міс.
— Я бачу, тут величезні зміни.
— Так, міс, величезні зміни, — підтвердив Тавлінсон.
Флоренс, наче уві сні, пройшла повз нього і збігла на сходи. Сліпуче світло заливало колись завжди темну вітальню, заставлену високими козлами та помостами, де працювали чоловіки в паперових ковпаках. Портрет її матері винесли разом з усім іншим, і там, де він висів, було написано: "Обшити панеллю. Зелень із золотом". Сходи нагору були зариштовані так само, як зовнішні стіни, а вгорі, під вікном у стелі, розкинувшись у різних позах, засідав цілий Олімп лютівників та склярів. Її кімнати ще не ремонтували, але знадвору пообліплювали дошками та підпорами, що застували світло. Флоренс хутко увійшла до другої спальні — тієї, з маленьким ліжечком. Якийсь здоровило з люлькою в роті і з пов'язаною хусткою головою дивився у вікно на неї.
Саме тут розшукала її Сюзанна Ніппер і переказала, що батько хоче поговорити з нею і чекає внизу.
— Він тут! І хоче говорити зі мною! — скрикнула, затрусившись усім тілом, Флоренс.
Сюзанна, що була приголомшена куди більше, ніж Флоренс, повторила доручення, і Флоренс, бліда, схвильована, в ту ж мить побігла вниз. Чи наважиться вона поцілувати його? — думала вона дорогою. Серце вирішило за неї, і вона подумала — наважиться.
Він мусив був чути биття її серця, коли воно впурхнуло до кімнати. Ще мить — і воно забилося б у нього на грудях…
Але він був не сам. В кімнаті було ще дві дами, і Флоренс заклякла. Їй так важко було втримати розбурхані почуття, що, якби не її кудлатий приятель Ді, котрий, увірвавшись, кинувся зі своїми пестощами на неї, вітаючи з поверненням, — побачивши його, одна з дам зойкнула, і цей зойк привів Флоренс до тями, — ще трохи, і вона зомліла б.
— Як ся маєш, Флоренс? — спитав її батько, холодно простягаючи свою руку — неприступно холодно.
Флоренс узяла ту руку в свої й піднесла до губ, але рука висмикнулась. Зачиняючи двері, вона доторкнулась до клямки анітрохи не ніжніше, ніж до доньки.
— Що це за пес? — невдоволено спитав містер Домбі.
— Це… з Брайтона, тату.
— А! — мовив містер Домбі, і хмарка перебігла йому по лиці, бо він зрозумів.
— Він зовсім не злий, — як завжди, лагідно та щиро звернулася Флоренс до чужих дам. — Просто він радий, що бачить мене. Вибачте йому, прошу.
Дами переглянулись, і Флоренс помітила, що та, яка сиділа й зойкнула з переляку, була стара, а друга, що стояла поруч батька, була дуже ставна і вродлива.
— Місіс Ск'ютон, — сказав її батько, повертаючись до першої й простягаючи руку. — Це — моя дочка Флоренс.
— Чарівне створіння, — зауважила леді, підносячи до очей лорнет. — Така природна! Поцілуйте ж мене, любонько Флоренс, будь ласка.
Поцілувавши старшу, Флоренс повернулася до молодшої, що стояла коло її батька.
— Едіт, — сказав містер Домбі, — це моя дочка Флоренс. Ця леді, Флоренс, незабаром буде тобі мамою.
Флоренс здригнулася і глянула на гарне обличчя, охоплена хаосом різних почувань, — якусь мить сльози, викликані цим словом, боролися в ній з подивом, цікавістю, захватом і чимсь подібним до остраху. Потому вона скрикнула: "О тату, тату, будьте щасливі! Будьте щасливі ціле життя!" — і, плачучи, впала в обійми молодої леді.
Запала коротка мовчанка. Вродливиця леді, що спершу, здавалось, не знала, підходити їй до Флоренс чи ні, пригорнула дівчину і, немов щоб заспокоїти та підбадьорити, обійняла рукою її за стан та притиснула до себе. Уста леді не зронили ні слова. Вона нахилилася й поцілувала Флоренс в щоку, але не сказала нічого.
— Може, подивимось, що роблять наші майстри? — спитав містер Домбі.— Дозвольте, мадам.
Кажучи це, він запропонував руку старшій дамі, яка й досі розглядала Флоренс у лорнет, немов уявляла собі, що з неї вийшло б, коли б у неї влити ще трохи серця та природності — почерпнутих, звісно, з її власних щедрих запасів. Флоренс усе ще схлипувала на грудях леді, коли з оранжереї почувся голос містера Домбі.
— Спитаймося Едіт. Та де ж це вона?
— Едіт, голубонько! — гукнула місіс Ск'ютон. — Де ти? Шукаєш десь містера Домбі? Ми тут, серденько.
Вродлива леді відірвалась од Флоренс, ще раз поцілувала її й поквапилася приєднатись до них. Флоренс не рушила з місця — стояла щаслива, сумна, весела, вся в сльозах, сама не знаючи, яка вона і як довго вона тут стоїть, коли це до кімнати знов увійшла її нова мама і знов її обняла.
— Флоренс, — похапцем сказала леді, серйозно дивлячись їй в обличчя, — ти не будеш мене ненавидіти?
— Ненавидіти, мамо! — скрикнула Флоренс, оповивши їй шию й відповівши тим самим поглядом.
— Тс! Та насамперед не думай про мене нічого поганого, — мовила вродливиця. — Насамперед повір, що я старатимусь, аби ти була щаслива, і що я готова любити тебе, Флоренс. Прощавай. Скоро побачимось. Прощавай. І не залишайся тут, — казала вона, поспішаючи, але твердо.
Едіт ще раз пригорнула її до себе, і за хвилину Флоренс бачила їх усіх вже в сусідній кімнаті.
Віднині у неї зародилася надія, що нова й красива мама навчить її, як здобути батькову любов, і, заснувши цієї ночі в своєму старому, і водночас уже втраченому, батьківському домі, вона бачила уві сні свою рідну маму, що радісною усмішкою підтримувала її сподівання й благословляла його. Мрійниця Флоренс!
Розділ двадцять дев'ятий
ПОЛУДА СПАДАЄ З ОЧЕЙ МІСІС ЧІК
Міс Токс, і гадки не маючи про такі рідкісні для дому містера Домбі явища, як риштування, драбини та чоловіки з пов'язаними хусточками головами, що зазирали у вікна наче летючі генії або чужоземні птахи, — одного ранку, десь саме у той, багатий подіями час поснідала, як завжди, з'ївши добре підсмажену французьку булочку, свіже (чи засвідчене свіжим) яйце та попивши чаю, запареного за улюбленим рецептом вигадливих господинь — одна срібна ложечка цієї трави для міс Токс і ще одна для чайничка, і пішла нагору, щоб заграти на клавесині Пташиного вальса, попідливати квіти, позмітати порохи з різних дрібничок і, за щоденним звичаєм, обернути маленьку вітальню на окрасу Принцесиного майдану.
Міс Токс одягла пару стареньких рукавичок, кольору висхлого листя, в яких вона виконувала всі ці операції і які в інший час ховалися від ока людського в шухляді стола, й методично приступила до роботи: почала з Пташиного вальсу, перейшла, шляхом природних асоціацій, до своєї пташки — похилої віком канарки, вельми опецькуватої та кошлатої, зате голосистої, про що знав цілий Принцесин майдан; далі почистила свої порцелянові дрібнички, паперові мухоловки й таке інше і, нарешті, за програмою, мала заходитись коло квітів, що з якихось ботанічних мотивів, дуже розвинених в міс Токс, потребували ножиць.
Цього ранку міс Токс не поспішала перейти до квітів.