Латриги обступили їх усіх, причому і переможці, і переможені мовчали, як води в рот набрали, очікуючи, що скаже великий Роке Гінарт. От отаман спитав у шляхтичів, хто вони такі, куди їдуть і скільки при собі грошей мають. На теє одказав один шляхтич:
— Сеньйоре, ми обидва старшини піхоти гишпанської, рейменти наші стоять постоєм у Неаполі, а їдемо ми до Барселони, щоб сісти там на галери й пливти на Сіцілію. При собі маємо чи то двісті, чи то триста [615] талярів, тим-то ходимо в багатіях і раді з самих себе, оскільки жолда-кам, з огляду на їхню вбогість, годі мріяти про більші скарби.
Про те саме Роке спитав і прочан; ті одвітували, що мали намір відчалити в Рим і що в них обох настягається, либонь, реалів з шістдесят. Відтак Роке поцікавився, хто їде ридваном, куди саме й скільки везуть з собою грошей. На те один служник-верхівець одказав так:
— У сій кареті їде пані моя донья Помар де Кіньйонес, дружина верховного судді неаполітанського, а з нею донька-малолітка, послу-гачка та дуенья. Товаришать їм шестеро челядників, а грошей у них при собі шістдесят талярів.
— Отже,— промовив Роке Гінарт,— маємо тут дев'ятсот талярів і шістдесят реалів, а людей у мене близько шістдесяти. Обрахуємо, скільки припаде на душу, бо з мене рахівник абиякий.
На сім слові драбуги гукнули гучно:
— Многія літа Роке Гінарту, на злість лотрам, які шукають йому згуби!
Старшина стерялася, дружина верховного судді засмутилася, не врадувалися й прочани, бачачи конфіскату свого майна. Роке тримав їх так у непевності з добру хвилю, а потім, щоб не томити їхню душу, а їхні томливі почуття малювалися на виду, обернувся до старшини і вирік:
— Панове старшино, позичте, будь ласка, мені шістдесят талярів, а дружина верховного судді дасть мені вісімдесят, щоб моїх людей уконтентувати (а ви ж самі здорові знаєте: піп живе з обідні), й одразу можете вільно й безперешкодно верстати путь далі; я дам вам обережного листа, аби на вас інші мої загони, в сих околицях порозставлювані, не напастували, я-бо зроду не скривджу ні жолдаків, ні жіноту, надто як вона панського ложа.
Щиро й красно дякувала старшина Роке за те, що він так ласкаво й великодушно залишає їм власні їхні ж таки гроші. Сеньйора донья Помар де Кіньйонес поривалася висісти з карети й припасти до стіп великого Роке, та він цього не дав, натомість сам попросив вибачення за прикрощі, які довелося їй заподіяти, такий уже в нього проклятий промисел. Дружина верховного судді звеліла своєму челядникові відрахувати належні з неї вісімдесят талярів, а старшина виплатила шістдесят. Прочани збиралися розлучитися з своєю мізерією, однак Роке попросив їх дати спокій кишеням і, звернувшись до чухраїв, сказав:
— З тих талярів кожному з вас припадає по два, значить, остача — двадцять, десять віддамо прочанам, а ще десять — сьому бравому джурі, аби пін поминав добрим словом цюю пригоду.
Йому принесено приладдя до письма, яке він завше возив з собою, і Роке написав обережного листа на ймення отаманів своїх загонів, по чому, попрощавшися з ясиром, одпустив його на волю, враженого непомалу його шляхетністю, величною поставою та химерним поводженням: він здався їм більше подібним до Олександра Великого, ніж до славетною розбишаки з великої дороги.
Один драбуга обізвався своїм гасконсько-каталонським суржиком:
— Нашому отаманові ченцювати треба, а не розбишакувати. Як він і надалі т;!ку гойність появлятиме, то хай це робить своїм, а не нашим коштом. [616]
Бездольник вирік ті слова не з-так тихо, щоб його Роке не розчувся, той вихопив меча і розчерепив йому голову, мовлячи:
— Ось як я караю безчільних базік!
Усі помліли, і ніхто не одважився слова писнути, так їх тримав у шорах отаман.
Одступившись набік, Роке написав листа до свого барселонського друга з оповіщенням, що зараз при ньому преславний Дон Кіхот з Ла-манчі, той самий мандрований рицар, про якого стільки балачок, і запевнив його, що це найутішніша і найрозумніша людина в світі і що через чотири дні, себто на Головосіку, він, Роке, пристановить його в повному обладунку, верхи на Росинанті, на міське набережжя, а вкупі з ним і його джуру Санча, верхи на ослі. Хай він цюю вістку передасть і своїм приятелям Ньяррам, аби ті повеселилися. Він, Роке, хотів би позбавити цієї втіхи Кадаллів, своїх ворогів, але се неможливо, бо Дон Кіхотові химороди і премудрощі, а зарівно й дотепування його джури Санча Панси не можуть не потішати цілий світ.
Роке віддав цього листа одному з харцизів, і той, змінивши розбишацький стрій на селянський, пробрався до Барселони і вручив листа кому належиться.
РОЗДІЛ LXI
Про те, що Дон Кіхотові приключилося при в'їзді до Барселони, а зарівно й про інші речі, цілком можебні, хоч і несвітські
Три дні й три ночі провів Дон Кіхот з Роке, та днював би він і ночував триста літ, усе одно чудувався б на розбишацьке життя-буття: осві-нуть в одному місці, обідають в іншому, то тікають, самі не знаючи од кого, то незвідь-чого ждуть. Спали на ногах, раз у раз сон уриваючи і кочуючи по лісах. І все висилали лазутчиків, переслухували доглядачів, роздмухували ґноти пищалей, хоча пищалей було не гурт, бо майже всі розбійники були озброєні кременівками. Ночував Роке сам-один у якихось невідомих криївках і схронах, так його жахали й лякали численні укази віце-короля барселонського, де оціновано голову Роке. Не йняв віри нікому, потерпаючи, як би його не вбили або не віддали до рук правосуддя свої ж таки: животіння направду жалюгідне й убоге.
Нарешті ледь утоптаними путівцями, манівцями, сакмами Роке, Дон Кіхот і Санчо вкупі з шістьма чухраями дісталися Барселони. На набережжя прибули на вігілію Головосіки; Роке, обнявши Дон Кіхота й Санча, вручив джурі обіцяні раніше десять талярів і пішов по тому, як вони помастили на словах одні одних медом.
Роке пішов, а Дон Кіхот зостався, як був, верхи на коні дожидати світання і таки засидів його: невзабарі на східних балконах заграв ясний лик Аврори, світова зоря як і не голубила вуха, то принаймні звеселяла трави й квіти; а втім, у ту ж хвилю слух Дон Кіхота й Санча потішили звуки безлічі жоломійок і бубнів, дзвін брязкотельців, окрики гонців: [617]
"Дорогу! З дороги! Гей, роздайтеся!", що долітали, Як видко, з міста. Зірниця поступилася місцем сонцю, і лик його, з тарчу завбільшки, повільно підбивався над овидом.
Дон Кіхот і Санчо, оглянувшись навсібіч, уперше в житті узріли море. Воно здалося їм безкраїм огромом, куди більшим од лагун Руїдери, бачених у Ламанчі. Помітили вони й галери, поставлені на приколі, тенти їхні були позгортувані, відкриваючи зору силу-силенну прапорців і короговок, що маяли на вітрі і, схиляючись до хвиль, цілували їх. Із галер линули звуки горнів, сурем і жоломійок і розтинали як поблизу, так і вдалині повітря то ніжними, то войовничими співами. Та ось по морській гладіні рушили галери і почався морський бій для розваги, і воднораз на березі з міста виїхала тьма-тьменна пишних вершників на баских румаках і затіяла таку саму забаву. На галерах чулася безугавна стрільба, і так само бухали з міських валів і твердинь; фортечна артилерія стрясала повітря несвітським гуком, а їй відповідали ревом палубні гармати. Радісне море, весела земля, прозоре повітря, лиш іноді гарматним димом плямлене, усе це хвилювало і надпоривало людські серця. Санчо аж нетямився з дива: як се так бігають по воді оті озії-сто-ноги.
Тим часом з криком, гигиканням і віватами пишні вершники підскакали до враженого й ошелешеного Дон Кіхота, і один із них, той, кому писав Роке, голосно обернувся до Дон Кіхота з такими словами:
— Ласкаво просимо до нашого міста, зерцало, маяче, зоре провідна й світова цілого мандрованого рицарства в усій його красі і славі! Ласкаво просимо, завзятий Дон Кіхоте з Ламанчі! Не лже-Дон Кіхот, не псевдо-Дон Кіхот, не ніби-Дон Кіхот, яким його виведено в останньому апокрифі, а щирий, правовитий і правдивий Дон Кіхот, такий, якого нам описує Сід Ахмет Бен-Енхелі, дієписець над дієписцями!
Дон Кіхот не здобувся й на слово, та верхівці відповіді й не чекали: вигравали кіньми, басували посполу з іншими гарцівниками. Дон Кіхот, пантруючи за тими курбетами, обернувся до Санча і сказав:
— Ці панове, певне, впізнали нас. Закладаюся, що вони прочитали не лише правдомовну повість про нас, а й апокриф пера арагонця.
Той верхівень, що віншував Дон Кіхота, під'їхав ще раз і мовив:
— Вашмосцю, пане Дон Кіхоте, їдьмо-но з нами, ми всі ваші покір-ники й щирі друзі Роке Гінарта.
На теє одвітував Дон Кіхот:
— Якщо ґречність породжує ґречність, тоді ваша, мосьпане, ґречність то донька чи посестра ґречності великого Роке. Ведіть же мене як заманеться, моя воля се ваша воля, надто як треба вам догодити.
Той одказав йому так само ґречно, а потім вершники взяли Дон Кіхота в кільце, і всі під спів жоломійок і бухкання бубнів рушили до міста. Але при в'їзді в браму, з наусту врага, який тільки й робить,.що лихо кує, двоє малих бузувірів, а малі іноді лукавіші за лукавого, прошипйли-ся крізь юрбу, позадирали хвости Сірому й Росинантові і підклали туди по віхтю дикого терну. Бідолашна скотина відчула тії чудородні остроги, підібгала хвоста, завдавши собі тим ще більшої муки, і почала так хвицатися й вихати задом, що поскидала своїх їздців на землю. Угніва-ний і розгублений Дон Кіхот похопився відчепити це пір'я з хврста [618]
своєї перешкапи, а Санчо з хвоста Сірого. Кінний почет Дон Кіхота хотів був покарати малих зухвальців, але йому не повелося, бо урвіси всіялися в хлоп'ячу ватагу, яка бігла слідом.
Дон Кіхот і Санчо знов скочили на сідла і під ті самі вівати і музику доїхали до оселі свого провідника, оселі великої і пишної, як і подоба бути житлу багатого кавальєре Тут ми поки залишимо їх усіх, як цього бажає Сід Ахмет.
РОЗДІЛ LXII,
де оповідається про оказію з обчарованою головою та про інші гиля-гуси, що так і просяться на папір
Дон Кіхотів гоститель, на ймення дон Антоніо Морено, багатий і дотепний кавальєро, страх як любив призвоїті й веселі розваги. Залучивши до себе Дон Кіхота, він почав міркувати, як би, не завдаючи Дон Кіхотові шкоди, вивести наяв його шаленство; бо смішки, які болять, то вже не смішки, і віддавати когось на грище негоже діло.