Почувши од погонича такі речі і пригадавши, який у того юнака чудовий голос, усі притьмом захотіли довідатись достеменно, хто він такий єсть, а якщо йому насильство яке загрожує, то й помочі дати, от і пішли вони гуртом туди, де панич і досі з слугою ще сварився та сперечався. Тут саме й Доротея з комірчини вийшла, а за нею стривожена панна Клара; Доротея, одкликавши Карденія набік, розповіла йому коротенько історію того співака нічного та панни Клари, а Карде-ніо розказав їй, що вже за юнаком сюди погоня з дому приїхала. Він говорив усе те тихенько, проте панна Клара почула таки новину, і так тая новина її в серце вразила, що, мабуть, без пам'яті упала б бідна дівчина, якби Доротея була її не підхопила. Карденіо порадив Доротеї, щоб ішла з дівчиною в кімнату, а він, мовляв, постарається залагодити якось тую справу; так же вона й зробила.
Тим часом усі четверо слуг зібралися вже докупи; вони обступили дона Луїса і вмовляли його чимдуж, аби не гаяв дарма часу та їхав мерщій додому панотця свого в журбі розважати. Дон Луїс казав їм, що зроду не поїде, поки не доведе до скутку однієї справи, бо йдеться тут про життя його, честь і душу. Слуги своє правили, що вертатись їм без нього ніяким світом не можна; чи по волі, чи по неволі, а вони таки мусять його забрати.
— Візьмете хіба мій труп,— уперто відмагався дон Луїс.— Хоч на які способи будете братись, одволочите мене додому тільки бездиханного.
Тут на суперечку тую позбігались інші корчемні постояльці, в тому числі Карденіо, дон Фернандо з прибічниками своїми, авдитор, священик, цилюрник, а також Дон Кіхот, який вирішив, що годі вже йому [288] варти додержувати. Карденіо, що знав уже юнакову історію, спитав у слуг, чого це вони ґвалтом хочуть кудись його везти.
— А того,— одказав один із них,— що хочемо батькові його життя привернути, бо з туги за паничем пан наш смерті пожити може.
Та дон Луїс сказав йому на це:
— Нема чого тут мої справи привселюдно обговорювати. Я чоловік вільний: захочу — то сам вернусь, а не захочу — ніхто мене не присилує.
— Присилує вас до того ваш таки добрий розум,— не вгавав слуга.— Як же він у вас, може, схибить, то не схибить у нас, і ми зробимо те, за чим сюди приїхали, і що зробити нам велить наша повинність.
— Треба нам з'ясувати як слід, у чому тут, власне, річ,— втрутився в розмову авдитор.
Тоді слуга, впізнавши в ньому ланового сусіда, сказав:
— Чи ж ви, пане авдиторе, не впізнаєте сього панича? Це син сусіда вашого, він утік із отецького дому в такому перевдязі, що аж ніяк станові його не личить — гляньте лишень на нього, то самі побачите.
Авдитор приглянувся пильніше до юнака і таки впізнав сусідового сина. Обійняв його сердечно та й питає:
— Що се за дитячі вибрики, пане доне Луїсе? Чи, може, й справді є якась поважна причина, що примусила вас мандрувати таким способом і в такому перевдязі, що справді мало пасує до звання вашого?
На очах юнакові аж сльози наринули, і ні слова на відповідь не промовив він авдиторові. Тоді авдитор заспокоїв служебників, сказавши, що якось-то воно влаштується, а сам узяв дона Луїса за руку, одвів його трохи далі і почав питати, чого се він із дому втік. Поки він там його розпитував, коло брами корчемної зчинився знову галас: скориста*вшись тривогою, що дон Луїсові слуги тут наробили, двоє постояльців задумали вислизнути нишком із корчми, не заплативши за нічлігування. Та господар завше мав пильніше око на свої справи, аніж на чужі, спіймав їх коло самих воріт і почав правити плати, такими гнилими словами кривдників лаючи, що вони зозла з кулаками на нього кинулись і такого дали йому гарту, що мусив бідний корчмар пробі кричати. Роззирнулись кругом жінка його й дочка, бачать, аж крім Дон Кіхота навряд чи хто господаря зараз оборонить, бо всі своїми справами заклопотані; тим корчмарівна й звернулась до рицаря з такими словами:
— Благаю вас, пане лицарю, аби силою, даною вам од Бога, оборонила ваша милость бідного панотця мого, бо ті два розбишаки молотять його, як снопа пшенишного!
Вислухавши її, Дон Кіхот відповів спокійно і незворушно:
— Ясна панно, в сій хвилі прохання ваше нестатечне і недоречне, бо невільно мені в якусь нову пригоду вдаватись, допоки тієї не завершу, на яку вже своє слово подав. Чим же я вам у сій справі можу вслужити, дак ось чим: біжіть і скажіть панотцеві вашому, аби якнайдовше ворогам одсіч давав і ні в якому разі їм не здавався, а я тим часом попрошу в принцеси Обізіяни, аби дозволила мені допомогти йому в такій притузі, і як дістану од неї призвоління, то будьте певні, що я його неодмінно порятую.
— Ой лишенько! — гукнула Маріторна, що чула ту розмову.— Поки ваша милость теє призвоління дістане, то пан мій буде вже десь на тому світі!
— Дайте мені лишень випросити того дозволу, ясна панно,— заперечив Дон Кіхот,— і нехай він собі буде навіть на тому світі, я його і звідти визволю, хоч би і всі тогосвітні сили проти мене встали, а як ні, то такої докажу помсти над лиходіями, які його туди спровадили, що то вже немала буде для вас сатисфакція.
Нічого більше їм не кажучи, підійшов до Доротеї, приклякнув перед нею і почав слебізувати своєю мудрованою рицарщиною, просячи, аби її велич уділила йому з ласки своєї призвоління стати на поміч властителеві сього замку, на котрого великеє впало безголов'я.
Принцеса охоче вволила його прохання; тоді рицар добув меч.а, прикрився щитом і кинувся до воріт, де ті два постояльці чесали ще господаря свого немилосердним чосом. Та добігши до них, став раптом, ніби до місця прикіпив, хоч Маріторна й господиня гукали йому, аби не стояв, а панові й мужеві їхньому помочі-рятунку давав.
— Тим я стою,— одвітував їм Дон Кіхот,— що не подоба мені проти челядницького люду меча добувати. Гукніть сюди джуру мого Санча Пансу, бо така помста й оборона саме йому випадає і належить.
Поки ж то коло воріт всі оці розмови точилися, кулаки в бійці не вгавали, і корчмареві добре перепадало в пику і в потилицю, на превелику досаду Маріторні, корчмарисі та її доньці, що аж нетямилися з Дон Кіхотового боягузтва та духопеликів, які діставав пан їхній, муж і отець.
Та залишимо на якусь часину господаря, може, хтось його таки виручить, а ні, то нехай мовчить та дише і не важиться більше на такі справи, для яких йому бракує сил. Відійдімо краще назад ступнів із п'ятдесят та послухаймо, що відповість дон Луїс авдиторові: адже ми розсталися з ними, як пан судія розпитував юнака, чого він пішки мандрувати пустився та ще в такому злиденному одязі. Юнак міцно схопив його за руки, мовби серце йому тиснув жаль необорний, і, проливаючи буйні сльози, почав говорити:
— Пане мій і добродію, я можу вам одне тільки сказати: з тої хвилини, як небо погодило мені, а близьке сусідство дало змогу побачити володарку мою панну Клару, вашу доньку, а мою царицю,— з тої самої хвилини заволоділа вона душею моєю, і якщо ваша воля, пане мій правдивий і отче, тому не противна, то ще сьогодні може вона стати малжон-кою моєю. Заради неї покинув я отчий дім, заради неї взяв на себе сю одежу, аби слідком за нею слідкувати будь-куди, як ото стріла, що до мети її пущено, як ото мореплавець, що за провідною зорею лине. Вона знає про моє кохання лише стільки, ск льки його могли зрадити сльози мої, що вона здалеку на очах моїх бачила. Вам, добродію, відомо, що батьки в мене — люди шляхетні і маєтні, що я в них єдиний спадкоємець; якщо цього з вас досить, аби ви наважились учинити мене цілком щасливим, то прийміть ще нині мене за сина вашого. Як же панотець мій інші, може, має наміри і не оцінить належно скарбу, який мені пощастило знайти, то є сила, сильніша над людську волю: час може що завгодно перемінити, що завгодно перелаштувати. [290]
По сім слові закоханий юнак замовк, авдитор же стояв здивований, збентежений і вражений: дивувався тому, як розумно й красномовно говорив дон Луїс про свої почуття, бентежився тим, що не знав, що робити в такій непевній і несподіваній оказії. Тим же він і не відповів йому нічого певного, прохав тільки заспокоїтись і затримати слуг до завтрього, а там, казав, уже подумаємо, що робити, аби всім добре було. Дон Луїс усе поривався цілувати йому руки, зрошуючи їх буйними сльозами, що й кам'яне серце був би зворушив, не то авдиторове, бо пан судія розумний був чоловік і усвідомлював, яке щастя принесе цей шлюб його дочці; дуже йому й самому хотілось молодят поєднати, але щоб усе по-доброму було, щоб дав на те згоду і дон Луїсів батько, котрий як це було відомо авдиторові, прагнув здобути для сина високий титул.
Тим часом ті два бешкетники дійшли з господарем до згоди і заплатили йому, не стільки погроз Дон Кіхотових злякавшися, скільки здавшись на його розсудливі та переконливі докази, а дон Луїсові слуги чекали, чим скінчиться розмова їхнього панича з авдитором і на що він нарешті зважиться. Та лукавий, як то кажуть, не спить, а все миром колотить: якраз у цей час до корчми прибився той самий цилюрник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбрінового шолома, а Санчо Панса взяв міньки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить — Санчо коло сідла саме порається. Впізнав цилюрник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Санча, гукаючи:
— Ага, попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигане, мідницю мою, сідло і всю збрую, що ти в мене вкрав!
Побачивши Санчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юшкою вмився; проте цилюрник усе-таки не випускав із рук здобичі, тобто сідла свого, а закричав іще дужче, аж усі постояльці корчемні на той бешкет і гармидер позбігались.
— Іменем короля і правосуддя! — волав цилюрник.— Рятуйте мене, я своє добро беру, а сей розбишака, сей волоцюго хоче мене вбити!
— Брешеш,— огризався Санчо,— ніякий я не розбишака й не волоцюга, а ся здобич дісталась панові моєму Дон Кіхоту в чесному бою!
Сам Дон Кіхот теж надоспів уже туди і з великою втіхою дивився, як джура його обороняється і в наступ переходить. З сієї хвилі він вирішив, що Санчо в нього добрий вояка, і поклав у душі при першій же нагоді висвятити джуру свого на рицаря, бо він цілком заслуговує тої честі.
Звада тим часом не вгамовувалась; цилюрник сказав між іншими речами й таке:
— Панове добродійство, це сідло осляче моє, як моя та смерть, що Пан Біг мені призначив; я так його добре знаю, мовби сам його вродив.