Одним із таких був швед Інґвар Мандрівник, який у 1036 р. відплив із невеликим флотом із центральної Швеції. Його конкретний маршрут невідомий, але він дістався Каспійського моря великими річками, або через Чорне море, або волзьким маршрутом. Експедиція закінчилася катастрофою у 1041 р. десь у Центральній Азії, але кільком вцілілим учасникам вдалося дивом повернутися додому й розповісти, що сталося. Родичі загиблих поставили навколо озера Меларен низку меморіальних каменів, тридцять з яких збереглися до наших днів. Один із них встановила мати Інґвара в пам'ять про його брата Гарольда. Інші згадують капітанів кораблів, штурманів та кермових.
Якою б неповною не була ця історія, вона яскраво нагадує про труднощі мандрівок на такі величезні відстані, які здійснювалися на човнах по річках і озерах з довгими волоками суходолом через ліси, щоб дістатися з однієї річкової системи в іншу або оминути пороги. Без сумніву, у такий спосіб можна було отримати відчутні прибутки, але для багатьох захват від самої подорожі та честь бути її учасником вже були достатньою винагородою.
Між Київською Руссю та Візантійською імперією
У різних частинах цього й попереднього розділів ми коротко згадували різні кочові племена, переважно тюркського походження, які в різний час жили в причорноморському степу, причому багато з них були змушені мігрувати на захід, до найзахіднішого краю цього степу в Карпатському басейні. Постійна присутність нестабільного кочового населення на північних кордонах імперії створювала проблеми для візантійців, але завдяки дипломатії, торговельним угодам і демонстрації військової сили їм вдавалося підтримувати певну рівновагу. Рухливість кочових племен і постійний тиск із боку нових народів, що насувалися зі сходу, не давали цій ситуації стабілізуватися. Ті, хто опинявся ближче до дунайського фронтиру, могли або рухатися далі на захід через Карпати на Велику Угорську рівнину, або переправитися через річку на територію Візантії. Разом з цими споконвічними реаліями існувало прагнення кочовиків до співіснування і взаємодії з їхніми осілими сусідами. Кочові суспільства мали потребу в збіжжі та інших товарах, особливо предметах розкоші, які вони самі не могли виробляти в достатній кількості для задоволення своїх суспільних вимог. Ці товари можна було захопити під час набігів, але їх також можна було придбати шляхом звичайної торгівлі на користь усім. Існував також ще один вид взаємодії. Надлишки войовничої енергії кочових суспільств, що перебували під тиском, можна було спрямувати на формування контингентів найманців, на які завжди був великий попит у Візантії, де постійно не вистачало живої сили для ведення бойових дій. З огляду на соціальну напругу та конкуруючі прагнення сторін, характер відносин між імперією та кочовиками часто швидко змінювався.
Ми вже бачили, як хозари, рухаючись на захід, гнали перед собою аварів. До середини VI ст. авари мешкали в Поволжі, але вони були змушені рухатися далі й врешті-решт приблизно у 680 р. дійшли до Карпатського басейну, де заснували сильне та процвітаюче ханство, яке проіснувало до 791 р., коли вони піддалися нападу з боку армії франків на чолі з Карлом Великим. Хозари також змусили залишити батьківщину булгарів, які жили на схід від Азовського моря, і ті оселилися спочатку на північ від нижнього Дунаю, а у 679 р. перейшли на південний берег річки на візантійську територію. Причиною такого небезпечного кроку, ймовірно, було те, що авари вже прямували до традиційної кочової території на Великій Угорській рівнині, не залишаючи булгарам особливого вибору. Пізніше булгари поширили свій вплив на Балкани, але на момент XI ст. їхнє ханство було поглинуте Візантійською імперією, що розширювалася. Поки відбувалися ці міграції, хозари влаштовували своє життя на землях між Каспієм і Чорним морем, звикаючись із ландшафтом і багатіли, сприяючи торгівлі. Вони забезпечили стабільність цьому регіону впродовж наступних кількох століть.
Наприкінці VIII ст. на західні землі рушили нові кочові племена. Печеніги, яких посунули із Центральної Азії, захопили частину причорноморського степу між Азовським морем і Дніпром, що межувала з Хозарським каганатом. Трохи пізніше, на початку IX ст., на сцені з'явилася нова племінна конфедерація, угорці. Вони могли походити з джунгарсько-алтайського регіону, звідки мігрували через казахський степ, перетнули Волгу й спочатку оселилися в районі верхнього Дону, а потім пішли далі та встановили свій контроль над степом між Дніпром і Карпатами на захід від печенігів. Це була ключова позиція між Київською Руссю, хозарами, болгарами та візантійцями. Упродовж ІХ ст. угорці були посередниками між своїми могутніми сусідами, але одного разу, під час війни 894–6 рр., стали на бік візантійців проти болгар. Болгари помстилися, підмовивши одне із сусідніх племен напасти на угорців. Оскільки ситуація ставала дедалі складнішою, уся угорська конфедерація, близько півмільйона людей, вирішила перейти через Карпати, щоб оселитися в безпечному Карпатському басейні, і на початку Х ст. угорці розташувалися на землях по обидва боки Дунаю на Великій Угорській рівнині та в Задунав'ї, на території, яка раніше була осередком аварів.
Упродовж наступних 50 років, до середини Х ст., угорська кіннота здійснювала масштабні набіги по всій західній Європі, досягаючи Італії, Провансу, Бургундії, Баварії та Саксонії. Уперше із часів гунів західна Європа зіткнулася із жахливими кочовими вершниками, але у 955 р. цим набігам було остаточно покладено край, коли об'єднане німецьке військо розбило угорську армію в битві на річці Лех біля Аугсбурга. Угорці здійснили ще кілька походів на Балкани, але на момент 970 р. їхні сили були вичерпані. Угорське суспільство швидко змінювалося, і у 1000 р. їхній правитель Стефан був коронований королем нової мирної осілої християнської держави.
10.14 Руська держава, що виникла на північному сході Європи, була головним партнером у торгівлі як із Візантійською імперією, так і з регіоном Центральної Азії, що перебував під владою династії Саманідів. Вона надавала доступ до товарів лісової зони та Балтики за її межами.
Різні форми сполученості
Невпинний рух кочовиків на захід, зіткнення армій та ідеологій, а також надзвичайно руйнівна міжусобна боротьба всередині правлячих еліт створили наративну історію епохи, але під цією поверхневою круговертю йшло життя, що мало свої глибинні ритми. Люди вирощували їжу, щоби прогодувати свої сім'ї, а схильні до комерції торгували з іншими, щоб здобути статок для себе й отримати користь. Попри галас воєн, нормальні зв'язки, що поєднували громади, нікуди не зникали. Два відомі сховища документів, одне з яких зберіглося у запечатаній печері в Дуньхуані на Великому шовковому шляху, а інше знайдене в синагозі у Фустаті (Каїр), малюють інтригуючу картину дуже несхожих систем сполученості, що діяли у Х та ХІ ст.
Оазне місто Дуньхуан контролювало шлях між караванними маршрутами навколо пустелі Такла-Макан і коридором Ганьсу, що давав доступ до Китаю. Х століття було неспокійним часом для Таримського регіону, і захоплення буддійського царства в Хотані у 1006 р. мусульманами-караханідами, можливо, стало тією подією, яка змусила буддійських ченців Дуньхуана запечатати бібліотеку у своєму печерному монастирі. Останній документ у зібранні датується 1002-м роком. Десь у 1900 р. цю печеру знайшов колишній солдат, а у 1907 р. її відвідав мандрівник-антиквар сер Марк Аурель Стейн, після чого світу було представлене дивовижне сховище документів, що довгий час там зберігалося.
Значна частина знайдених документів стосується обліку монастирського майна та проходження посольств та торговців, і дає уявлення про рух товарів караванними шляхами та наявність екзотичних іноземних виробів. Монастир отримував від проїжджаючих мандрівників подарунки в подяку за гостинність і в знак пошани до Будди. Серед товарів, перелічених в інвентарних описах – тканини, металеві вироби, пахощі та дорогоцінне каміння. Здебільшого вони були більш-менш місцевого походження, але записи про іранську парчу та мервський шовк свідчать, що їх привезли здалека. Ще один предмет, можливо, іранського походження, занесений до опису як срібна кадильниця зі срібними левами. Серед інших іноземних речей були, зокрема, лазурит, агат, бурштин, корали й перли. Подібні предмети відображають рух торговців і паломників, чиї зв'язки простягалися на далекі відстані вздовж торговельних мереж. Але таких цінних речей було небагато, і вони, ймовірно, накопичувалися впродовж тривалого часу. Основна маса повсякденної торгівлі, здається, складалася з місцевих товарів.
Одна збірка документів містить цікаві подробиці невдалого посольства за участі семи князів, які вирушили до Китаю в середині Х ст. Вони везли із собою 360 кг нефриту місцевого видобутку, а також коней разом з шкіряною збруєю, верблюдів, соколів, хвости яків, тканини, хутра, ліки, трави, мінерали, аромати, бурштин, корали та рабів. Якщо бурштин і корали вони, мабуть, придбали у купців, то все інше можна було знайти у цій місцевості. На цей раз місія провалилася, і посланці продавали вантаж місцевим покупцям, намагаючись зібрати кошти, щоб оплатити своє повернення додому.
Інші документи із цієї бібліотеки стосуються торгівлі на більш базовому рівні. Одна зі збірок – це серія звітів крамаря, який ходив від села до села, скуповуючи ткане полотно в різних родин. Під час однієї подорожі він придбав 100 відрізів білого полотна та 19 відрізів червоної вовняної тканини, придатної для виготовлення теплого одягу. Під час іншої подорожі йому вдалося знайти 4 фарбовані відрізи та 21 нефарбований. В іншому тексті, написаному уйгурською мовою, згадуються шовк, вовняна тканина, бавовна, раби, вівці, лакові чашки, гребінці, каструлі, ножі, кирки, вишивка й сухофрукти – усе це місцеві товари, а також мускус і перли, які мали походити з-за меж регіону.
Хоча навряд чи збережені документи подають об'єктивну картину торговельної системи у ІХ-Х ст., але, з огляду на наявні свідчення, можна дійти висновку, що тогочасна торгівля велася у невеликих кількостях і відбувалася здебільшого на місцевому рівні.