Ми обоє начебто у гарному гуморі. Думаю, це тому, що ми, намагаючись розвеселити одне одного, і собі розвеселилися. Доктор Ван Гелсінґ каже, що вранці ми дістанемося перевалу Борго.
В цій місцевості дуже мало коней, і професор каже, що останні коні, яких ми перемінили, йтимуть із нами до кінця, оскільки ми вже більше не зможемо їх перемінити. До тих двох коней, що ми поміняли, професор придбав іще двох запасних, отже, тепер ми маємо екіпаж із четвіркою коней. Любі конячки напрочуд терплячі та слухняні, вони не завдають нам жодного клопоту. Нас не бентежило, що нам можуть трапитися в дорозі інші мандрівники, навіть коли екіпажем правила я. Ми доб'ємося до перевалу завидна. Раніше ми й не хочемо потрапити туди. Отже, ми легко дістанемося перевалу й обоє дозволимо собі тривалий перепочинок. Хотілося б знати, що готує для нас завтрашній день. Ми їдемо на пошуки місця, де мій любий зазнав так багато страждань. Нехай Господь нам допоможе і нехай боронить мого чоловіка і тих, хто дорогий для нас обох і хто зараз так страшенно ризикує. Що ж до мене, то я не варта Його. На жаль, я нечиста в Його очах і буду такою, аж поки Він не зглянеться на мене і не помилує, як пробачає тих, хто накликав на себе Його гнів.
Записи Абрагама Ван Гелсінґа
4 листопада
Ці рядки я адресую своєму старому і справжньому другові Джону Сьюарду, доктору медицини з Перфліта, Лондон, на випадок, якщо ми вже більше не побачимося. Це все йому пояснить. Зараз ранок, і я пишу при світлі вогню, який я підтримував усю ніч, а мадам Міна допомагала мені. Тут зимно, дуже зимно. Настільки, що важке сіре небо повне снігу, і якщо той почне падати, то вкриє білою ковдрою землю, яка, готуючись прийняти його, почала тверднути. Здається, погода впливає на стан мадам Міни. У неї був настільки кепський настрій, що вона перестала бути схожою на себе. Вона постійно спить, спить і спить! Вона, зазвичай така енергійна, не зробила за весь день буквально нічого. Вона навіть втратила апетит. Не внесла жодного запису в свій маленький щоденник, який акуратно заповнювала під час кожної зупинки. Щось мені підказує, що з нею не все гаразд. Однак сьогодні ввечері вона пожвавішала. Тривалий сон протягом дня освіжив і зміцнив її, бо зараз вона здається енергійною і милою, як завжди. На заході сонця я намагався загіпнотизувати її, але, на превеликий жаль, безуспішно. День у день вона дедалі гірше піддається гіпнозу, і сьогодні ввечері мені нічого не вдалося. Але все в світі діється за волею Божою, хай що сталося б і до чого б це не призвело.
Тепер беруся до викладення подій, оскільки мадам Міна нічого більше не стенографує, то я мушу зробити це сам, своєю незграбною рукою, адже кожен день нашої кампанії має бути записаний.
Ми дісталися перевалу Борго вчора на світанку. Щойно побачивши ознаки наближення світанку, я почав готуватися до проведення сеансу гіпнозу. Ми зупинили екіпаж, спустилися вниз від дороги, щоб нас ніхто не міг потурбувати. Я зробив підстилку з хутра, на яку лягла мадам Міна. Вона піддалася гіпнозу, як раніше, але дуже повільно, і її транс тривав іще менше, ніж зазвичай. Як і раніше, її відповідь була лаконічною: "Темрява, дзюрчання води". Потім вона прокинулася жвавою і енергійною, і ми продовжили путь і незабаром дісталися перевалу Борго. Відтоді вона була неначе у вогні від запалу. У неї з'явилася якась нова керівна здатність, тому що вона вказала на дорогу і мовила:
— Ось ця дорога.
— Звідки ви знаєте? — спитав я.
— Як я можу цього не знати, — відповіла вона, а потім, помовчавши, додала: — А хіба Джонатан не їхав цією дорогою і не писав про неї у щоденнику?
Спершу мені це здалося дещо дивним, але незабаром я збагнув, що тут є лише єдина бічна дорога. Нею користувалися, але дуже мало. Вона значно відмінна від головної дороги з Буковини до Бистриці, та-бо вирізнялася шириною і була краще роз'їжджена, і нею користувалися набагато частіше.
Отже, ми з'їхали на цю дорогу. Коли нам траплялися інші дороги (щоправда, ми не були цілком певні, що то взагалі дороги, такі-бо вони занедбані і заметені свіжим снігом), ми покладалися на коней, бо коні завжди знають шлях. Я попустив віжки, і вони терпляче йшли далі. Поступово нам почало зустрічатися те, про що писав у своєму дивовижному щоденнику Джонатан. Ми їхали довгі, довгі години. Спершу я звелів мадам Міні поспати. Вона спробувала, і їй це вдалося. Вона спала і спала, аж поки в мене нарешті не зародилися підозри і я не спробував збудити її, але вона не прокидалася, і як я не старався, проте не міг її добудитися. Але, щоправда, я не докладав значних зусиль, бо боявся зашкодити їй, бо ж знаю, що вона дуже страждає, а сон для неї іноді — це все. Здається, я і сам починаю дрімати, бо раптом відчув провину, ніби чиню не так. Я прокинувся і побачив, що бовтаюся на козлах із віжками руках, а славні конячки і далі біжать клусом, як завжди. Я обернувся поглянути на мадам Міну: вона продовжувала спати. Наближався захід сонця; крізь падаючий сніг сонячне світло лилося широким жовтим потоком, у якому ми відкидали величезну довгу тінь, коли над нами круто здіймалися гори. Ми піднімалися дедалі вище, і місцевість навколо нас ставала первозданною і скелястою, складалося враження, що ми опинилися на краю світу.
Потім я почав будити мадам Міну. Цього разу вона прокинулася без особливих зусиль із мого боку. Коли вона збудилася, я спробував провести з нею сеанс гіпнозу, але вона не піддалася впливу, ніби я й не намагався. Але я робив спробу по спробі, аж поки не усвідомив, що ми з нею опинилися в темряві. Я роззирнувся навколо і побачив, що сонце вже сіло. Мадам Міна розсміялася, я обернувся і подивився на неї. Тепер вона остаточно прокинулася і має гарний вигляд, як тоді, коли ми вирушили в будинок графа в Карфаксі. Я вражений і почуваюся ніяково. Але вона така мила, ніжна і турботлива щодо мене, аж я забув про свій страх. Я розпалив багаття, ми маємо із собою запас дров, Міна приготувала закуску, поки я розгнуздував коней, прив'язував їх в укритті й годував. Коли я повернувся до багаття, для мене була вже готова вечеря. Я підійшов, щоб допомогти їй, але вона засміялася і сказала, що вже поїла, бо була настільки голодною, що не змогла чекати. Мені це не сподобалося, бо у мене з'явилися недобрі передчуття. Але я боюся налякати її, тому мовчу про них. Вона допомагає мені, і я поїв сам, а потім ми загорнулися в хутра і лягли біля вогню. Я сказав їй, щоб засинала, а я буду на чатах. Але з часом я забувся сном. Коли я раптом прокинувся, то побачив, що вона лежить тихо, але не спить і дивиться на мене ясними очима. Те ж саме повторилося ще раз, а може, й двічі, тож я добре поспав до настання ранку. Коли я прокинувся, то знову спробував загіпнотизувати її, але безуспішно: попри те, що вона покірно заплющує очі, впасти в транс вона не може. Сонце підбивається дедалі вище, і нарешті сон огортає її, але запізно. Цей сон такий міцний, що вона не може прокинутися. Мені довелося піднімати її на руки і сонну переносити в екіпаж. Я запряг коней, зібрав речі. Мадам Міна і далі спала й уві сні здавалася здоровішою і рум'янішою, ніж раніше. Але мені це геть не подобається. Я боюся, боюся, боюся! Я боюся тих змін, що з нею відбуваються, я навіть думати про них страшуся, але маю продовжувати нашу путь. Ставка в цій грі — життя або смерть, чи навіть більше за смерть, і ми не маємо права відступитися.
5 листопада, ранок
Я акуратно все нотуватиму, бо попри те, що ми з тобою вже набачилися дивини, цього разу ти можеш подумати, що я, Ван Гелсінґ, збожеволів. Ті численні страхи і те напруження, що так довго діяло мені на нерви, могло і справді врешті-решт звести мене з глузду.
Ми їхали весь учорашній день, усе наближаючись до гір; навколишній край був пустельний і дикий. Нам зустрічаються величезні моторошні провалля із водоспадами. Здається, що тут царює сама матінка природа. Мадам Міна спить і спить. Я дуже зголоднів, але потамував свій голод; будив її, проте не міг добудитися, навіть щоб нагодувати. Я почав побоюватися, що на неї фатально впливає це місце, до якого вона прив'язана через криваве посвячення у вурдалаки. "Отже, — сказав я сам до себе, — якщо сталося так, що вона змушена спати цілий день, значить, я не повинен спати всю ніч". Отож поки ми мандруємо цією розбитою дорогою, як і всі давні і примітивні дороги в цій місцевості, я схилив голову на груди і заснув.
Я знову прокинувся з відчуттям провини, і мені здалося, що спливло чимало часу. Я побачив, що мадам Міна і далі спить, а сонце вже сідає. Але все навколо значно змінилося. Похмурі гори здавалися далекими, а ми наближалися до вершини крутого пагорба, посеред якого здіймався саме той замок, про який Джонатан писав у своєму щоденнику.
Угледівши його, я відчув водночас і радість, і страх, бо тепер, на добро чи ні, але кінець уже близько.
Я збудив мадам Міну і знову спробував загіпнотизувати її, але, на жаль, безрезультатно, бо було надто пізно. Перш ніж нас накрила непроглядна темрява, промені сонця, ще деякий час відбивалися на снігу. Я розгнуздав коней, нагодував їх, змайструвавши, як міг, для них укриття. Потім я запалив багаття, біля якого всадовив мадам Міну, котра вже прокинулася і була ще чарівливішою, ніж завжди, і комфортно розташувалася на своїх хутряних підстилках. Я зварив їсти, але вона не їла, просто сказавши, що не голодна. Я не наполягав, знаючи, що це марно. Але сам я поїв, бо зараз як ніколи потребую всіх сил. Потім, побоюючись того, що може статися, я накреслив велике коло навколо місця, де зручно сиділа мадам Міна. По колу я розкришив одну з облаток, щоб той, хто перебуває всередині, мав надійний захист. Весь час мадам Міна сиділа тихо, як покійник. Вона настільки зблідла, що зробилася білішою за сніг, і не вимовила жодного слова. Та коли я наблизився до неї, вона пригорнулася до мене; я знав, що ця бідолашна душа тремтить від страху, і мені було боляче через це. Коли вона трохи заспокоїлася, я промовив до неї:
— Присуньмося до вогню.
Я хотів перевірити її можливості. Вона покірно підвелася, але, зробивши крок, стала як укопана.
— Чому ви не йдете? — спитав я.