І потім... потім він має заступництво, якого ви не зуміли або не схотіли привернути собі.
— Яке?
— Короля. Короля, який любить його, підтримує, який з заздрощів до вашого брата, короля польського, і з нелюбові до вас шукає наступників по собі навкруги себе. Тільки сліпий, як ви, не бачить, що він шукає їх не серед членів своєї фамілії.
— Король!.. Ви гадаєте, мамо?
— Хіба ви не помітили, як любить він Анріо, свого Анріо?
— Правда, мамо, правда.
— І що той теж платить йому любов'ю. Бо цей Анріо, забуваючи, що його шурин хотів убити його з аркебузи в ніч святого Варфоломія, повзає пере ним по землі, мов пес, і лиже руку, що била його.
— Так, так, — бурмотів Франсуа, — я помітив це, Генріх дуже принижується перед братом Карлом.
— І тільки й думає, чим би йому догодити.
— До того ж, дійнятий постійними насмішками короля з його неуцтва в полюванні з птахами, він хоче взятися до... Та от учора він питався в мене, — так, не далі, як учора — чи немає у мене якоїсь путящої книги про це.
— Почекайте, — сказала Катерина, і очі їй аж заграли, ніби в голові її зринула несподівана думка, — почекайте... а що ви йому відповіли?
— Що я пошукаю в себе в бібліотеці.
— Добре, — сказала Катерина, — добре, треба дати йому цю книгу.
— Але я шукав її і не знайшов.
— Я знайду, я сама знайду... А ви дасте йому від свого імені.
— А що з того вийде?
— Ви довіряєте мені, д'Алансон?
— Так, мамо.
— Згодні ви сліпо йти за моїми вказівками щодо Генріха, якого ви не любите, хоч би що ви говорили?
Д'Алансон усміхнувся.
— І якого я ненавиджу, — вела далі Катерина.
— Так, згоден.
— Післязавтра прийдіть сюди по книгу, я дам вам, ви віднесете Генріхові... і...
— І...
— Щодо решти, здайтеся на бога, провидіння або випадок.
Франсуа досить добре знав матір, отже йому було відомо, що вона не має звички здаватись на бога, провидіння або випадок в тому, що служить її приязні або її ворожнечі, але постерігся сказати хоч би слово і, попрощавшись з нею, як людина, що прийняла доручення до виконання, пішов у свої покої.
— Що хоче вона сказати? — подумав молодий чоловік, ідучи вгору сходами. — Нічого не розумію. Одно тільки ясно мені, що вона діє проти спільного ворога. І хай діє.
Тим часом Маргарита дістала, за посередництвом Ла Моля, лист від де Муї. Високе подружжя не мало в політиці одно від одного таємниць, а тому вона розпечатала і прочитала цього листа.
Він здався їй, безперечно, цікавим, бо в ту ж хвилину вона, користуючись сутінками, прослизнула в потайний хід, зійшла вгору крученими сходами і, уважно озирнувшись на всі боки, бистрою тінню кинулася вперед і щезла в передпокої короля Наварського.
З того часу, як зник Ортон, передпокою цього не охороняв ніхто.
Пропажа Ортона, що про неї ми не згадували з тієї хвилини, коли показали читачеві, якою трагічною вона була для бідолашного хлопця, дуже непокоїла Генріха. Він розказав про це пані де Сов і своїй дружині, але обидві вони знали про це не більше від нього; проте, пані де Сов дала йому-деякі відомості, з яких Генріху стало цілком ясно, що бідолашний хлопець став жертвою якихось махінацій королеви-матері і що ці махінації мало не спричинилися до арешту його разом з де Муї в готелі "À la Belle-Étoile".
Інший мовчав би про цю подію, бо не насмілився б нічого сказати; але Генріх розрахував усе: він зрозумів, що мовчання видало б його, бо звичайно, коли в когось пропадає слуга, довірена людина, це не лишається без розпитувань та розшукувань. Генріх розпитував і розшукував і при королі і при самій королеві-матері; він питався про Ортона в усіх, від вартового, що ходив перед луврською хвірткою, і до капітана гвардії, що вартував у передпокої короля; але всі розпитування й клопоти лишились без наслідків, і Генріх виявив такий жаль і таку прив'язаність до бідолашного слуги, що не хотів узяти на його місце іншого, поки не дізнається напевне, що Ортон зник назавжди.
В передпокої, як ми вже сказали, не було нікого, коли Маргарита з'явилась до Генріха.
Хоч які легенькі були кроки королеви, Генріх почув їх і повернувся.
— Ви, пані! — скрикнув він.
— Так — відповіла Маргарита. — Читайте швидше.
І подала розгорнутий листок.
В ньому стояло кілька рядків:
"Сір, прийшов час здійснити наш план утечі. Післязавтра буде полювання з птахами на берегах Сени, від Сен-Жермена до Мезона, тобто вздовж усього лісу.
Їдьте на полювання, хоч це буде полювання з птахами; вдягніть під одежу добру кольчугу, почепіть найкращу шпагу, візьміть найкращого коня з вашої конюшні.
Коло півдня, тобто в самий розпал полювання, коли король помчить слідом за соколом, зникніть самі, якщо ви поїдете самі, або з королевою Наварською, якщо королева поїде з вами.
П'ятдесят чоловік наших будуть заховані у павільйоні Франциска I; ми маємо від нього ключ; ніхто не знатиме, що вони будуть там, бо вони прибудуть уночі, і віконниці в павільйоні будуть зачинені.
Ви проїдете алеєю Віолет, в кінці якої вартуватиму я; праворуч від цієї алеї, на невеликому проліску, будуть панове де Ла Моль і Коконна з двома конями на поводах. Ці свіжі коні мають замінити вашого коня і коня її величності королеви Наварської, якщо вони будуть стомлені.
До побачення, сір; будьте напоготові, ми готові".
— Ви будете готові, — сказала Маргарита слова, які за тисячу шістсот років перед тим промовив Цезар на берегах Рубікона[116].
— Хай так, пані, — відповів Генріх, — не мені суперечити вам.
— Ну, сір, станьте героєм. Це не важко. Ідіть тільки своїм шляхом і добудьте мені трон, — сказала дочка Генріха II.
Непомітна усмішка пробігла по тонких устах беарнця. Він поцілував руку Маргарити і вийшов перший оглянути коридор, наспівуючи рефрен старої пісні:
Той, хто бив найкраще мури,
В замок зовсім не ввійшов.
Обережність була не зайва: в ту хвилину, коли він відчинив двері з опочивальні, герцог д'Алансон відчинив двері до його передпокою. Генріх зробив рукою знак Маргариті і сказав голосно:
— А, це ви, брате! Прошу, прошу!
Королева зрозуміла знак чоловіка і кинулась до вбиральні, двері до якої запнуті були великим килимом.
Герцог д'Алансон увійшов боязкими кроками, розглядаючись навколо себе.
— Ми самі, брате? — спитав він півголосом.
— Зовсім сам. В чому річ? У вас дуже стурбований вигляд.
— Нас викрили, Генріх.
— Як викрили?
— Так, де Муї був арештований.
— Я знаю.
— І все сказав королю.
— Що сказав?
— Що я добиваюсь наварського трону і влаштовую змову, щоб здобути його.
— Ах, бідненький! — сказав Генріх. — Виходить, ви скомпрометовані, бідолашний брате! Як же це ви ще не арештовані?
— Я й сам не знаю. Король насміхався з мене, удаючи, ніби пропонує мені наварський трон. Він, певне, сподівався вивідати у мене щире признання, але я не сказав нічого.
— І добре зробили, чорт візьми, — сказав беарнець, — держімось міцно, від цього залежить наше життя.
— Так, — сказав Франсуа, — скрутне становище; от тому я й прийшов спитати вашої думки, брате, — що, по-вашому, робити мені: тікати чи лишатись?
— Ви ж бачили короля? Адже він з вами говорив?
— Так, само собою.
— Ну, ви повинні були вгадати його думки. Робіть, як підказує вам натхнення.
— Я волів би лишитись, — відповів Франсуа.
Хоч Генріх умів прекрасно володіти собою, але не міг удержатись від радісного руху, і хоч який непомітний був цей рух, Франсуа помітив його.
— То лишайтесь, — сказав Генріх.
— А ви?
— Чорт! — відповів Генріх. — Коли ви лишитесь, у мене не буде ніякого приводу до від'їзду. Я поїхав би тільки для того, щоб супроводити вас, і з відданості, щоб не покинути улюбленого брата.
— Отже, — сказав д'Алансон, — це розбиває всі наші плани. Ви без боротьби поступаєтесь перед першим же несприятливим поворотом фортуни?
— Я, — сказав Генріх, — не бачу несприятливого повороту фортуни в тому, щоб лишитись тут. Завдяки моїй безтурботній вдачі, я скрізь почуваю себе добре.
— Ну, хай буде так! — сказав д'Алансон. — Не будемо більше говорити про це. Тільки, коли ви зважитесь на щось нове, дайте мені знати.
— Чорт візьми! Обов'язково, будьте певні, — відповів Генріх. — Хіба ж ми не умовились не мати таємниць один від одного?
Д'Алансон не домагався більш нічого і пішов, заглиблений в думки: йому здалося, що один момент килим перед туалетним кабінетом поворухнувся.
Справді, ледве д'Алансон вийшов, як килим піднявся, і з'явилась Маргарита.
— Що ви думаєте про цей візит? — спитав Генріх.
— Тут є щось нове й важливе.
— Що ж воно, на вашу думку?
— Я ще не знаю, але знатиму.
— А поки що?
— А поки що, зайдіть сьогодні ввечері до мене.
— Обов'язково зайду, пані! — сказав Генріх, галантно цілуючи руку дружини.
І Маргарита вернулась до своїх покоїв з тією ж обережністю, з якою вийшла.
XVIII. Мисливська книга
Минуло тридцять шість годин після подій, про які ми щойно розповіли. День ледве почався, а в Луврі, як звичайно в дні полювання, усе вже прокинулось, коли герцог д'Алансон на запрошення королеви-матері прийшов до неї.
Королеви-матері в опочивальні не було, але вона звеліла попросити його почекати, коли він прийде.
Через кілька хвилин вона вийшла з секретного кабінету, куди ніхто крім неї не входив і де вона проробляла свої хімічні операції.
Разом з королевою-матір'ю в кімнату ввірвався різкий запах якихось гострих парфумів, чи то у напіввідчинені двері, чи то від її вбрання, а коли вона розчинила двері, д'Алансон помітив, що в лабораторії, звідки вийшла королева, білою хмарою стелеться густа пара, ніби від якогось спаленого ароматичного надіб'я.
Герцог не міг утриматись, щоб не кинути в лабораторію цікавий погляд.
— Так, — сказала Катерина де Медічі, — так, я спалила кілька старих пергаментів, і від них пішов такий сморід, що я кинула на жаровню ялівцю: це від нього такий запах.
Д'Алансон уклонився.
— Ну, що у вас нового з учорашнього дня? — сказала Катерина, ховаючи в широких рукавах свого домашнього вбрання руки, на яких то там, то там видно було жовто-червоні плями.
— Нічого, мамо.
— Бачили ви Генріха?
— Так.
— Він усе зрікається їхати?
— Цілком.
— Брехун!
— Що ви кажете, пані?
— Кажу, що він їде.
— Ви гадаєте?
— Я певна.
— То він тікає від нас?
— Так, — сказала Катерина.
— І ви дозволяєте йому виїхати?
— Не тільки дозволяю, а скажу більше — треба, щоб він виїхав.
— Не розумію, мамо.
— Ось слухайте, що я вам скажу, Франсуа.