Ось що на вашому місці я постарався б дізнатися.
– Любий Франце, – відказав Альбер, – коли ви отримали мого листа і побачили, що ми потребуємо графа, ви пішли і сказали йому: "Мій друг Альбер де Морсер у небезпеці, допоможіть порятувати його". Правда ж?
– Правда.
– А він запитав у вас, хто такий Альбер де Морсер? Звідки він узяв своє наймення? На які кошти він живе? Де його батьківщина? Де він народився? Скажіть, запитував він про це?
– Та ні, мушу зізнатися, не запитував.
– Він просто взяв та й поїхав. Він видер мене з лабет сеньйора Луїджі, де, попри мій, як ви ото кажете, надзвичайно невимушений вигляд, я почувався, як по правді, кепсько. І ось коли за таку послугу він просить мене зробити те, що робиш день крізь день для будь-якого московита чи італійського князя, що приїздить до Парижа, то якщо просить зазнайомити його з паризьким світським товариством, то ви хотіли, щоб я йому відмовив! Облиште, Франце, ви із глузду зсунулися!
Не можна було не зізнатися, що тієї миті логіка була таки на боці Альбера.
– Одне слово, робіть, як хочете, любий віконте, – зітхнувши, відказав Франц. – Усе, що ви кажете, дуже переконливе, і все ж таки граф Монте-Крісто – дуже дивний чоловік.
– Граф Монте-Крісто – філантроп. Він не сказав вам, нащо він їде до Парижа, так ось: для того, щоб стати претендентом на Монтіонівську премію[45]. І якщо йому, щоб здобути її, потрібен мій голос і сприяння того миршавого чоловічини, від якого залежить її присудження, то перше я йому даю, а друге запевняю. На цьому, друже мій, закінчимо нашу розмову і сядемо за стіл, а потім поїдемо востаннє глянути на собор Святого Петра.
Альберову програму виконали, і наступного дня, о п'ятій годині пополудні, друзі розлучилися. Альбер де Морсер повернувся до Парижа, а Франц Д'Епіне подався на два тижні до Венеції.
Але Альбер так боявся, щоб його гість не забув про призначене побачення, що, сідаючи до ридвана, передав лакеєві для передачі графові Монте-Крісто візитну картку, де під словами "Віконт Альбер де Морсер" написав олівцем: "21 травня, о пів на одинадцяту ранку, вулиця Ельдер, 27".
Частина третя
I. Гості
У домі на вулиці Ельдер, де віконт де Морсер ще в Римі призначив побачення графові Монте-Крісто, уранці 21 травня готувалися до того, щоб гідно зустріти гостей.
Альбер мешкав ув окремому флігелі в кутку великого двориська, напроти будинку, де були розташовані служби. Лише два вікна у флігелі виходили на вулицю – ще три дивилися у двір, а решта два – у садок.
Поміж двориськом і садом височіла простора і пишна оселя графа з графинею де Морсерів, збудована з кепським смаком наполеонівської пори.
На всю ширину маєтку, уздовж вулиці, тягнулася огорожа, увінчана квітковими вазами і прорізана посередині великою брамою з позолочених списів, що служила для парадних виїздів; маленька хвіртка біля воротаревої будки призначалася для слуг, а також для господарів, коли вони виходили з дому або поверталися додому пішки.
У виборі флігеля, якого відвели для Альбера, вгадувалася ніжна передбачливість матінки, що не бажала розлучатися із сином, та розуміла, що юнак його віку потребує цілковитої свободи. Із другого боку, тут давався взнаки і тверезий егоїзм віконта, що полюбляв те вільне життя нероби, яке провадять діти заможних батьків і яке йому золотили, наче пташці клітку.
Із вікон, що виходили на вулицю, Альбер міг спостерігати за світом, адже хлопцям потрібно, щоб на їхньому обрії пропливали гожі дівчата, навіть якщо той обрій – тільки вулиця, та й годі. Потім, якщо предмет вимагав глибшого дослідження, Альбер де Морсер міг вийти дверми, що були співвідносні з хвірткою поруч із воротаревою будкою і заслуговували на особливу згадку.
Здавалося, про ті двері забули відтоді, як збудували цей дім, назавжди занедбали, такі вони були непомітні й укриті порохом, та їхні завіси і замок ретельно змащувалися і свідчили про те, що ними частенько і таємно користувалися. Ці потаємні двері суперничали з іншими двома входами і кепкували з воротаря, утікаючи від його пильного ока і відчиняючись, мов печера з "Тисячі й одної ночі", мов чарівний Сезам Алі-Баби, за допомогою двох чи трьох кабалістичних слів, вимовлених ніжним голосочком, чи умовного стукотіння найтоншими пальчиками на світі.
Наприкінці просторого і тихого коридору, куди провадили ті двері, що служив ніби передпокоєм, були розташовані: праворуч – Альберова їдальня, що виходила вікнами у двір, а ліворуч – його маленька вітальня, що дивилася вікнами в садок. Зарості кущів і виткого зілля, розташовані віялом перед вікнами, приховували від нескромних поглядів внутрішню обставу цих двох покоїв, єдиних, куди можна було б зазирнути з двору і з саду, тому що вони містилися на долішньому поверсі.
На другому поверсі були точнісінько такі самі два покої і ще третій, розташований над коридором. Тут містилися вітальня, спальня і будуар.
Вітальня на долішньому поверсі була чимось на кшталт алжирської диванної і призначалася для курців.
Будуар другого поверху поєднувався зі спальнею, і потаємні двері провадили з нього простісінько на сходи. Одне слово, ужиті були всі застережні заходи.
Усенький третій поверх займала величезна студія – чи то святилище художника, чи то денді. Там цілою купою лежали одна на одній різноманітні Альберові примхи: мисливські роги, контрабаси, флейти, цілий оркестр, тому що була пора, коли Альбер почував якщо не потяг, то якесь бажання взятися до музики; мольберти, палітри, сухі фарби, тому що любитель музики незабаром уявив себе художником; і нарешті рапіри, боксерські рукавички, еспадрони і різні палиці, бо, улягаючи традиціям світської молоді тієї пори, про яку оце ми провадимо річ, Альбер де Морсер із незрівнянно дужчою впертістю, ніж до музики й живопису, брався до трьох мистецтв, що вінчали виховання світського лева, тобто до фехтування, боксу і володіння палицею, і по черзі приймав у тій студії, що призначалася для різних фізичних вправ, Ґрізьє, Кукса і Шарля Лебуше.
Решту обстави тієї кімнати становили старовинні шафи пори Франциска І, заставлені китайською порцеляною, японськими вазами, фаянсом Лукки делла Роббії й тарілками Бернара де Паліссі; фотелі, де, може, сидів собі Генріх IV або Сюллі, Людовик ХІІІ або Ришельє, бо два з тих фотелів, оздоблені різьбленим гербом, де на лазуровому полі сяяли три французькі лілії, увінчані королівською короною, походили, звісно ж, із луврських комор чи принаймні з якогось іншого королівського палацу. На тих строгих і темних фотелях були безладно розкидані розкішні тканини яскравих барв, що були просякнуті сонцем Персії або розквітли під руками калькуттських чи чандернагорських жінок.
Навіщо лежали тут ці тканини, ніхто не міг би сказати: вони тішили око і чекали на призначення, що невідоме було навіть їхньому власнику, а тим часом осявали кімнату своїм золотом і шовковистим полиском.
На чільному місці стояв рояль із рожевого дерева, роботи Роллера й Блянше, що пасує за розмірами до наших ліліпутських віталень, та все ж таки в його тісних і звучних надрах міститься цілий оркестр, і він аж стогне під тягарем шедеврів Бетховена, Вебера, Моцарта, Гайдна, Ґретрі[46] й Порпори[47].
І скрізь на стінах, над дверима, на стелі – шпаги, кинджали, ножі, палиці, сокири й кольчуги, позолочені, вороновані, із насічкою; гербарії, брили мінералів, пташині опудала, що розкинули в непорушному польоті свої вогнецвітні крила й раз і назавжди роззявили дзьобаки.
Дарма й казати, що то була улюблена Альберова кімната.
Проте того дня, що його призначили для побачення, Альбер у ранковому вбранні розташувався у маленькій вітальні долішнього поверху. На столі перед широким м'яким диваном стояли у фаянсових голландських горнятках усі відомі сорти тютюну: від жовтого петербурзького до чорного синайського, тут був і меріленд, і порторіко, й латакія. Коло них, у шухлядах із запахущого дерева, лежали, за довжиною і цінністю, пуроси, регалії, гавани й маніли. І врешті у відкритій шафі колекція німецьких люльок, цибухів із бурштиновими мундштуками і кораловим опорядженням і кальянів із золотою насічкою, із довгими сап'яновими шийками, що згорнулися немов гадюки, очікувала примхи чи схильності курців. Альбер особисто орудував улаштуванням цього симетричного безладу, який сучасні гості, після добрячого сніданку і чашки кави, полюбляють споглядати крізь дим, що чудернацькими колами підіймається до стелі.
За чверть до десятої увійшов покойовий слуга. То був, якщо не брати до уваги п'ятнадцятирічного грума Джона, що балакав тільки англійською, єдиний Морсерів слуга. Саме собою зрозуміло, що звичайними днями в Альберовому розпорядженні був кухар його батьків, у випадках урочистих – ще й батьків лакей.
Той слуга звався Жермен. Він користувався цілковитою довірою свого молодого пана. Увійшовши, він поклав на стіл стос газет і подав Альберові жмут листів.
Альбер неуважно глянув на них, обрав два надухані конверти, надписані гарненьким почерком, роздер їх і досить уважно прочитав.
– Як надійшли ці листи? – запитав він.
– Один поштою, другого приніс покойовий пані Данґляр.
– Звеліть передати пані Данґляр, що я приймаю запрошення до її ложі... Зачекайте... Потім підіть до Рози; скажіть, що після опери я заїду до неї й однесіть їй шість пляшок щонайліпшого вина – кіпрського, хересу і малаги, а також барильце остендських креветок... Креветки візьміть у Бореля і не забудьте сказати, що це для мене.
– О котрій годині подавати сніданок?
– А зараз котра година?
– За чверть десята.
– Подайте рівно о пів на одинадцяту. Дебре, може, поспішатиме до міністерства... І, крім того, – Альбер заглянув до нотатника, – я так і призначив графові: двадцять першого травня, о пів на одинадцяту, і хоч я не дуже здаюся на його обіцяння, мені хочеться бути пунктуальним. До речі, ви не знаєте, графиня вже встала?
– Якщо ви хочете, пане віконте, то я піду та дізнаюся.
– Добре... І попросіть у неї погрібець із лікерами, бо мій не повний. Скажіть, що я загляну до неї о третій годині й попрошу дозволу познайомити її з одним паном.
Коли покойовий слуга вийшов, Альбер упав на диван, розгорнув газети, зазирнув у театральний репертуар, скривився, побачивши, що йде опера, а не балет, марно пошукав поміж об'явами новий засіб для зубів, що про нього йому казали.