До того ж це так далеко! Мені здавалося, дорозі не буде кінця...
Рада нагоді похизуватись своїм вбранням, вона наділа найкращу сукню – така можливість з'явилася у неї вперше за цілий місяць, відколи вона оселилася з сином. Ніде правди діти: Іда справила неймовірне враження. Невимушеність, із якою вона сіла на стілець поряд з Белізером, недбало кинула рукавички і, поманивши пальцем офіціанта, попросила меню, викликала у всіх присутніх щире захоплення. Бачили б ви, як вона втерла носа отим чванькуватим офіціантам! Одного з них вона упізнала – саме того, що наганяв страху на Белізера. Колись він слугував в одному із таких закладів на бульварах, де вона іноді вечеряла з д'Аржантоном після спектаклю.
– О, виявляється, ви тепер тут?.. І що ж ви можете подати мені?
Вона голосно сміялася, високо піднімала оголені під широкими рукавами руки, щоб від них відпливла кров і вони здавалися білішими, дзвеніла браслетами, розглядала себе в дзеркалі навпроти, посилала пучками повітряні поцілунки синові. Потім попросила лавку під ноги, сельтерської води з льодом, одне слово, поводилася, як бувала особа, звикла до ресторанів. Тепер за столом лунав лише її голос – усі інші гості притихли, як і на початку прошеного обіду. Молодші Белізерові брати відверто роздивлялись жадібними очима Ідині браслети, намагаючись визначити їх вартість, а решта запрошених знічено мовчали і боялися навіть поворухнутися, – ця дама сковувала їх не менше, ніж офіціанти. Джек також не був настроєний оживляти застілля. Усі оті шлюбні церемонії навівали йому мрії про його особисте кохання й майбутнє, і його зовсім не цікавило все, що відбувалось навколо.
– Ой, щось тут у вас невесело!.. – раптом заявила Іда де Барансі, вдосталь натішившись своїм легким тріумфом. – Вище носа, мій Бельчику, хай йому пек! Ану, за чекайте...
Вона встала, взяла в одну руку свою тарілку, а в другу – свою ж таки чарку і вигукнула:
– Я хочу помінятися місцями з панною Белізер!.. І я не сумніваюся, що її чоловік не буде скаржитися на таке сусідство.
Це було сказано так мило, щиро й поблажливо і, почувши Ідині слова, Белізер так зрадів, а малий Вебер так заверещав, коли мати підняла його із стільця, що ніякове .мовчання, порушуване тільки цоканням виделок, поступилося веселому пожвавленню, і обід нарешті став справжнім весільним бенкетом. Гості охоче їли, тобто уявляли, ніби вони їдять. Офіціанти снували навколо столу і, ніби фокусники, виявляли чудеса спритності, годуючи двадцять осіб одною качкою або одним курчам, нарізаним так уміло, що кожному не лише дісталося по шматочку, а й можна було попросити добавки. Зелений горошок по-англійськи градом сипався на тарілки гостей так само, як і квасоля по-англійськи, яку готували на краю столу, тут же солили, перчили і підсмачували однією (та ще й якою олією!). Готуючи і перемішуючи цю сумнівну страву, офіціант криво всміхався. Але найбільшою утіхою було шампанське! Крім Іди де Барансі, котра немало його випила на своєму віку, решта гостей чула лише назву цього чарівного вина, саме слово "шампанське" було для них символом багатства, розкішних будуарів, прийомі її, що їх влаштовує аристократія. Про нього вже давно перешіптувалися за столом, його чекали, на нього чатували, нарешті, коли подали десерт, офіціант приніс пляшку із сріблястою шийкою і приготувався відкорковувати її миленькими обценьками. Не пропускаючи нагоди приверну пі до себе увагу, попозувати, Іда перелякано затулила руками вуха; дивлячись на неї, і інші жінки приготувалися до оглушливого вибуху. Та ніякого вибуху не сталося. Корок було видобуто із пляшки цілком спокійно, без посірілу, як будь-який інший корок, і офіціант, піднявши пляшку високо над головою і скоромовкою повторюючи: " Шампанське!.. Шампанське!.. Шампанське!.." – кинувся бігом навколо столу. До нього потяглися келихи, і тепер він показав фокус із бездонною пляшкою. Піни у ній вистачило також на цілих двадцять осіб, – на дні кожного келиха опинилося трохи терпкої рідини, яку всі набожно куштували малесенькими ковточками, та й у пляшці, напевне, щось залишилося, бо Джек, сидячи навпроти дверей, бачив, як офіціант, виходячи, вихилив решту в свою горлянку. Та байдуже, слово "шампанське" має такі чари, н кожній його краплиночці для француза приховано стільки веселощів, що серед гостей відразу запанувало радісне пожвавлення. Серед Белізерових родичів це вилилося в черговий напад небаченої зажерливості. Вони хижо накинулися на стіл, і все, що можна, запихали в кишені – помаранчі, цукерки, згіркле печиво, – бурмочучи: "Краще забрати, ніж покинути офіціантам".
Несподівано серед сміху й перешіптування в руки пані Белізер передали таріль із штучними цукерками, серед яких сиділо немовля з рожевого й голубого цукру – без цієї "страви" для молодої не минає жодне з таких весіль. Проте завдяки малюкові Веберу з великою завитою головою цю славну жінку важко було збентежити такими грубуватими жартами. Вона сміялася найголосніше, а Белізер зашарівся до самих вух.
Потім почалися пісні. Першим підвівся Белізерів новий компаньйон; звелівши поглядом усім мовчати, він поклав на серце руку і хрипким голосом розчулено затяг романс, популярний у 1848 році, "Трудись і сподобишся Бога".
Творця землі, Господні, діти,
Трудитеся на власній ниві...
Ну й проноза цей компаньйон! Зразу зметикував, що заспівати, аби потішити працьовите подружжя, в домі якого поселився. Доспівавши пісню "Трудись і сподобишся Бога" і не бажаючи справляти надто похмуре враження на присутніх, він затяг веселішу пісню:
Ми в Шаронні зайдемо до Савара,
Перехилимо там по одній...
Він знав сотні таких пісеньок. Добрячого компаньйона знайшли Белізери! Які чудові вечори проводитимуть вони в дамі на вулиці Пануайо!
Тим часом офіціанти, безумовно, помітили, як загребущі руки Белізерової рідні почистили стіл, бо одним махом було прибрано рештки їжі, а стола розібрано на частини й віднесено вбік. Бенкет закінчився! Гості оторопіло переглядалися. Над ними й навколо них бушувала вакханалія інших весіль. Лунали пісні, угиналась від танців підлога. Хтось обізвався:
– А чому б і нам не потанцювати?
Воно-то так, але музики коштують добрячих грошей... Хтось запропонував танцювати під музику, яка долинала із усіх боків, де відбувалися інші весілля. Та, на біду, скрипки й корнет-а-пістони, кадрилі, польки, мазурки і екосези зливалися у суцільний нерозбірливий хаос звуків.
– Ах, якби тут було піаніно! – зітхала Іда де Барансі, пробігаючи пальцями по меблях із таким виглядом, ніби вміла грати на ньому.
Пані Белізер також була не проти потанцювати, але заборонила чоловікові робити будь-які додаткові витрати. Та все ж таки бродячий торговець раптом зник із своїм компаньйоном і через п'ять хвилин з'явився у супроводі сільського музики. Сівши на невисокому помості з великою пляшкою вина, поставленою між ногами, він приклав скрипку до підборіддя з таким виглядом, ніби ладен був грати скільки душі завгодно, хоч і до ранку.
– Нумо, лаштуйтеся у танок, панове!
Тут жінки завбачливо пообв'язувалися хустками, аби вберегти свої сукні від масних рук кавалерів, і завихрилися в танці. Молода до кадрилі додавала па із бурре, і тому в оздобленій позолоченими розетками ресторанній залі повіяло духом сільського гуляння. Та й не дивно, адже весілля справляли у передмісті, на тій межі, де стикаються й перемішуються сільські і паризькі традиції й звичаї. Тільки Джекова мати скидалася тут на білу ворону, що звалилася з підхмарних висот в гущину простолюду, та навіть і їй попри всі її панські замашки тут усе так подобалося, що мимоволі спадало на думку, чи не знайшла вона серед цих людей щось близьке серцю, щось таке, що нагадувало їй про далеку юність, від якої лишилися невиразні спогади. Вона сміялася, кружляла у танці, пустувала, ставила всіх у коло, розставляла пари для кадрилі і котильйону. Шурхіт її шовкової сукні і побрязкування браслетів викликали в присутніх захоплення й заздрість.
Таки веселе було весілля у Белізера! Молодий, радий своїм новим черевикам, хвацько витанцьовував, плутаючи всі фігури кадрилі. В сусідніх приміщеннях, прислухаючись, казали: "Ото веселяться!"
Офіціанти раз у раз заносили карафки з підсолодженим вином, в прочинені двері заглядали сторонні. Незабаром, як і завжди на таких весіллях, з'явилися непрохані гості. Їх ставало все більше і більше. Уся та юрма гицала, горлала, як не в себе пила, і молода не на жарт стурбувалася, чим усе це для них скінчиться, але тут, на щастя, пекар, її хазяїн, оголосив, що бере всі витрати на себе.
Тим часом надходив світанок. Малюк Вебер, загорненим у вовняну материну шаль, давно похропував на широкій лавці. Джек не раз уже робив матері знаки, що час її и, але вона, захоплена веселощами, вдавала, ніби нічого не помічає: є такі щасливі натури, які скрізь уміють знаходити для себе розваги. Того вечора Джек нагадував літнього татуся, котрий марно намагається забрати з гулянки спою легковажну дочку.
– Ходімо, вже пізно!
Але вона пролітала повз нього в хтозна-чиїх обіймах.
– Зараз!.. Почекай трохи!
Однак весілля ставало дедалі нестримнішим, і Джек червонів за материну поведінку. Белізерів компаньйон зовсім розперезався і, поки колишня пані Вебер цнотливо танцювала бурре, пішов по руках, не випускаючи з рота люльки.
Зрештою Джекові пощастило схопити матір на льоту, загорнути її у велику накидку з відлогою і посадити в останній фіакр, що повільно котив дорогою. Незабаром пішло й подружжя Белізерів, залишивши своїх веселих гостей. У цей ранковий час ще не ходили ні поїзди, ні тим паче омнібуси, тож молоді вирішили повертатись додому пішки через Венсенський ліс. Белізер ішов об руку із дружиною, несучи малюка на руках. Ранкова прохолода освіжала і бадьорила молодожонів, особливо після задухи у зловісно похмурому в цей світанковий час ресторані. У залитому туманом садку виднілись великі цебри для миття посуду й склянок, валялися купи порожніх пляшок та шматки тюлю й серпанку, відірвані під час танців від суконь підборами танцюристів. Тимчасом як на нижньому поверсі усе ще цигикали скрипки, напівсонні, очманілі офіціанти з незмінними сардонічними масками на обличчях відчиняли на другому поверсі вікна, вибивали килими, кропили водою підлогу – починали готувати нові декорації для чергових вистав.