Його обличчя — суцільна рана. Хтось, мабуть, ударив його кинджалом. Газель, заручившись моєю підтримкою, сердечно дякує мені. Він уже почав порпатись у Фюльберових паперах (я підозрюю, що його взяла нестримна цікавість старої дівки), він пропонує, щоб я забрав назад свого листа. Я погоджуюсь. Те, що годилося для того, щоб залякати Фюльбера, не годиться більше для наших стосунків з Ла-Роком. Навпаки, коли залишу цього листа тут, одного дня його можуть використати недоброзичливці.
Перетнувши майданчик перед замком, я прямую до великого темно-зеленого порталу. Опиняюсь на сонці й одразу ж веселішаю. Міркую, що ла-рокська рада для проведення зборів, певне, знайде в замку хоч і не таку гарну, проте світлішу й сухішу залу, ніж каплиця.
Аньєса Пімон живе на Путівці трохи вище книжкової крамнички, яку тримав її чоловік, у старовинному й чепурненькому будиночку, де все таке крихітне, навіть круті гвинтові сходи, якими я підіймаюся на другий поверх. Аньєса зустрічає мене на площадці сходів і веде до малесенької кімнатки з одним віконцем, теж зовсім крихітним. Стіни обтягнені старим джутом золотистого кольору, й якщо подиву в мене не викликають двоє найменших у світі крісел, то я ніяк не можу зрозуміти, як опинилася тут обтягнена оксамитом канапа, в усякому разі, ні у вікно, ні в двері вона не пролізла. Канапа вже надто стара для того, щоб можна було визначити її стиль, але дата, висічена на великому кам'яному ригелі над дверима, свідчить, що будинок зведено за часів Людовіка XIII.
На підлозі, між двома низенькими кріслами й канапою, лежить розкішний, виготовлений у Франції східний килим, а на килимі — штучне біле хутро. Мабуть, килим і хутро дісталися Пімонам у спадщину, і вони, не знаючи, що з ними робити в такому маленькому помешканні, вирішили постелити все те на підлогу. Аньєса, свіжа, рум'яна білявка з добрими й гарними ясно-карими очима, що завжди здавалися мені голубими, садовить мене в одне з крісел. У мене складається таке враження, ніби я сиджу на підлозі коло Аньєсиних ніг, яка сидить на канапі.
Її товариство мені завжди приємне. Я трохи не одружився з нею, і вона зберегла до мене приязнь. Я поважаю її за це, бо гадаю, що тільки одна з тисячі дівчать здатна вчинити так, як вона. А я щоразу, коли зустрічаюся з нею, кажу собі в думці без крихти жалю: "Ось одна з тих жінок, з якими я міг зв'язати своє життя". В усякому разі, якби я був одружився з нею п'ятнадцять років тому, вона стала б мені у великій пригоді. Аньєса майже не постаріла. Або, точніше, вона постаріла, ні зів'явши й не зсохнувшись, а навпаки. Незважаючи на те, що вона народила Крістіну, стан в Аньєси й досі стрункий, а личко таке рум'яне, таке свіже, що здається, ніби вона щойно вийшла з лазні. Чекаючи на мене, вона, видно, довго чепурилася. Це трохи полегшує мені справу, бо я знаю, що розмова в нас буде нелегка. Я сиджу в низенькому кріслі, дивлюсь їй у вічі, силкуюсь приборкати свої почуття й кажу навпростець:
— Чи не хотіла б ти перебратися до нас у Мальвіль, Аньєсо?
Я кажу "до нас", а не "до мене", але не знаю, чи Аньєса вловила цей відтінок, бо вона вся багровіє, її проймає легкий трепет. Западає тривала мовчанка. Аньєса пильно дивиться на мене, і я докладаю чималих зусиль, щоб мій погляд не сказав їй більше, ніж треба.
Аньєса розтуляє губи (вони в неї гарненькі й повні), знову стуляє їх, ковтає слину, а тоді нарешті зважується й невиразно мовить:
— Якщо це тобі буде приємно, Емманюелю.
— Не тільки мені, Аньєсо.
Вона підстрибує, мовби я дав їй ляпаса. У тоні її звучать одночасно розчарування і докір.
— Ти маєш на увазі Колена?
— Ні, не тільки Колена.
Аньєса дивиться на мене, нічого не розуміючи, і тоді я розповідаю їй про М'єтту, про Каті, про її одруження з Тома й про те, як це позначилось на всій общині.
— Я, Емманюелю, не можу сказати тобі наперед, що я теж, як Каті...
Я перебиваю її.
— Облишмо Каті. В Мальвілі живе восьмеро чоловіків і дві молодих жінки. Три, якщо ти прийдеш. Чи може хтось із чоловіків дозволити собі загарбати котрусь із них тільки для себе одного? А якщо він це зробить, то що подумають інші?
— А як же почуття? Що робити з почуттями? — жваво запитує Аньєса, і в голосі її звучать нотки обурення.
— Ти не зрозуміла мене, Аньєсо. Ніхто ніколи не силуватиме тебе до того, чого тобі не хочеться. Ти будеш абсолютно вільна у своєму виборі.
— Мій вибір! — вигукує Аньєса.
Це справжній крик. Вона вкладає в нього весь вогонь своїх докорів, і не тільки докорів, бо вона вся аж палає бажанням освідчитись мені. Її порив захоплює й мене, і, піддавшись йому, я готовий зробити їй поступку. Не дивлюсь на неї. Мовчу. Мені потрібна ціла хвилина, щоб перебороти себе. Я занадто добре розумію, що сімейні пари в Мальвілі швидко стануть несумісними з колективним життям. З цього погляду диспропорція між кількістю чоловіків і жінок, на яку я спираюсь у суперечці, не головна. Питання треба ставити зовсім інакше.
Я думаю про те, що не можу навіть сказати Аньєсі, на яку йду жертву, відмовляючись од неї. Якби я це сказав, то тільки зміцнив би Аньєсу в її "почутті" до мене.
— Аньєсо, — кажу я, ледь нахилившись уперед, — це неможливо через Колена. Якщо я одружуся з тобою, він буде розчарований і ревнуватиме. Якщо ти вийдеш за нього, не буду щасливий я.
Цей аргумент переконує її. Але вона все одно не може вирішити, чи їй залишатись у Ла-Році, чи перебратися до Мальвіля, і вдається до сліз. Я підводжусь із низенького крісла, сідаю біля неї на канапу й беру її за руку. Аньєса плаче. Я її розумію. Вона, як і я, щойно відмовилася від свого щастя.
Коли вона заспокоюється, я подаю їй свою хустинку, Аньєса дивиться на мене й пошепки мовить:
— Ти знаєш, що мене згвалтували?
— Ні. Я цього не знав. Але здогадувався.
— Вони згвалтували всіх жінок у містечку, навіть літніх, навіть Жозефу.
Я мовчу, а вона провадить далі:
— Може, ти через це.
— Ні! — перебиваю я її. — Є тільки одна причина, та, про яку я тобі щойно сказав!
— Знаєш, Емманюелю, це було б несправедливо. Навіть якщо мене взяли силою, то я все одно не повія.
— Звичайно, я в цьому впевнений, — кажу з притиском. — Ти тут зовсім не винна, і я про таке навіть не подумав!
Я обнімаю Аньєсу й тремтячою рукою гладжу її щокі і волосся. Та замість жалості мене охоплює жага. Вона така раптова й нестримна, що я аж сам цього жахаюся. В очах мені тьмариться, і я цілком виразно усвідомлюю що коли негайно не доб'юся її згоди, то зроблю те, ще зробили з нею інші...
Коли я знов зустрічаюся з Мейссоньє в темній каплиці, він набагато приязніший. Бере мене під руку й відводить убік.
— Де ти був? Ми тебе всюди шукали. Зрештою, — провадить він із звичною стриманістю, — це не має значення. У мене для тебе добрі новини. Все пішло як по маслу. Вони проголосували за весь список, потім, на пропозицію Жюдіти, дуже незначною більшістю обрали своїм духовним наставником Газеля, а за одним заходом і тебе ла-рокським єпіскопом.
Я приголомшено дивлюсь на нього. Це вже крайність, оте обрання мене епіскопом, але якщо я повинен убачати в цьому перст божий, то господь виявив до мене свою поблажливість, бо я ніколи не визнавав його.
— Мене? Ла-рокським єпіскопом? — вигукую я. — Але ж моє місце в Мальвілі! Ти сказав їм про це?
— Вони знають, що ти не покинеш Мальвіль. Але, якщо я їх правильно зрозумів, вони хочуть мати когось над Газелем, хто б його приборкував. Вони бояться його запопадливості. — Мейссоньє заливається сміхом. — Це спало на думку Жюдіті, і я підтримав її.
— Ти її підтримав!
— Ну звичайно ж. Спершу я розмірковував, що справді варто, аби ти стояв над Газелем. А потім подумав, що частіше бачитиму тебе.
Я дивлюсь на нього. Він теж зиркає на мене. Потім відвертає голову. Я не знаю, що йому сказати. З шкільних років ми — Пейссу, Колен, Мейссоньє і я — ніколи не розлучалися. А тепер цьому настане край. Наш "Гурток" розпадається. Нам у Мальвілі також буде сумно без Мейссоньє. Я кладу йому руку на праве плече й пробую втішити:
— Все буде гаразд, ось побачиш.
До нас підходить Тома й скупо вітає мене. Відтак наближається Жаке. Я питаю, де Пейссу, і Мейссоньє показує мені його. Він стоїть за кілька кроків од нас. Жюдіта рада, що нарешті знайшла на голову вищого від неї чоловіка, цілком заполонила його. Без угаву щебече до нього.
— Знаєш, — звертається до мене Мейссоньє, — після засідки, коли ти пішов по наших до Мальвіля, я залишився сам серед трупів там, на шляху, й мене охопили невеселі думки.
— Які саме?
— Ну, наприклад, про того Фейрака, якого ми мусили добити. А якби на його місці опинився хтось із нас? Що б ми робили? Без лікаря, без ліків, без інструментів? Чим би за таких обставин ми йому допомогли?
Я мовчу. Я вже думав про це. Тома теж, це видно з виразу його обличчя.
— Ми повернулись до середньовіччя, — провадить далі Мейссоньє.
Я хитаю головою.
— Ні. Не зовсім. Щоправда, певна аналогія є, в середньовічні часи люди теж переживали подібні хвилини. Але ти забуваєш одну річ. Наш рівень знань набагато вищий. Я не кажу вже про те велике багатство, що його містить моя невеличка бібліотека в Мальвілі. Воно нам знадобиться, розумієш, бо колись ми заходимось усе відбудовувати.
— Коли ж це буде? — недовірливо питає Тома. — Нині ми всі свої сили вкладаємо в те, щоб вижити. Боремося з грабіжниками, голодом. Завтра можуть початися епідемії. Мейссоньє має рацію, ми повернулися до часів Жанни Д'Арк.
— Ну що ти, — палко заперечую я йому. — Як ти, математик, можеш припускатися такої помилки? В нас набагато більше знань, ніж у людей часів Жанни д'Арк. Нам не потрібні будуть цілі століття, щоб відновити свій технічний рівень.
— І все почати спочатку? — питає Мейссоньє й, звівши брови, дивиться на мене.
Це запитання приголомшує мене, по-перше, тому, що його ставить він, прогресивна людина, і по-друге, що я добре розумію, що він бачить на кінцевому етапі цього відновлення.
Примітка Тома
Завершити цю розповідь судилося мені.
Передусім кілька слів про себе. Після лінчування Фюльбера Емманюель записав, що він прочитав у моєму погляді "любов і антипатію", які я завжди виявляв до нього. "Любов" — тут слово неточне, "антипатія" — тим більше. Мені було двадцять п'ять років, коли відбувалися події, життєвий досвід мій був ще невеликий, й Емманюелева спритність мене приголомшила.