Здається, саме в цей час у мене закралися невиразні підозри щодо Стірфорса. Я відповідав йому палкими листами, але зрештою був щасливий, що він тоді не міг приїхати до Лондона. Очевидно, вплив Агнес на мене був такий сильний, бо йому не заважала присутність Стірфорса. Думки про Агнес цілковито заполонили мою свідомість.
А тим часом дні й ночі минали. Я вступив у права молодшого клерка в конторі Спенлоу і Джоркінса. Бабуся моя надсилала мені дев'яносто фунтів на рік (не враховуючи квартирну плату і деякі інші витрати). Квартиру мені винайняли на дванадцять місяців, і хоч усе ще вона здавалася мені нудною у довгі вечори, я втішався, поглинаючи каву галонами. У цей час я зробив також три відкриття: по-перше, що місіс Креп була жертвою цікавих розладів, які вона звала спазмами, та які здебільшого супроводжувалися запаленням носа і потребували постійного лікування м'ятним лікером; по-друге, якісь дивні особливості клімату моєї комори впливали на пляшки з бренді так, що вони тріскалися; по-третє, що я лишився самотнім на цьому світі і робив багато записів про цю обставину, вправляючись в англійському віршуванні.
День мого офіційного вступу в обов'язки молодшого клерка нічим не був відсвяткований. Я тільки почастував сандвічами і вишневою наливкою клерків нашої контори і сам пішов увечері до театру. Я дивився "Незнайомця" – п'єсу в дусі Докторської палати – і вийшов такий пригнічений, що насилу впізнав себе в дзеркалі вдома. Містер Спенлоу зазначив, коли ми складали угоду, що він був би щасливий побачити мене в своєму домі в Норвуді, але вдома в нього зараз безлад, бо чекають на повернення його доньки, яка закінчила освіту в Парижі. Коли вона повернеться, він сподівається мати приємність запросити мене. Знаючи, що він удівець, і вся сім'я його складається з єдиної доньки, я палко подякував йому.
Містер Спенлоу дотримав свого слова. За тиждень-два він сказав, що коли я зроблю йому ласку приїхати до нього наступної суботи і залишитися до понеділка, то він буде дуже щасливий. Звичайно, я відповів, що зроблю йому цю ласку. Він обіцяв доставити мене в своєму фаетоні й так само відвезти назад.
Коли настав цей день, то навіть моя валіза стала об'єктом пошани звичайних клерків, для яких будинок у Норвуді був неприступною святинею. Один з них передав мені чутки, ніби містер Спенлоу їсть виключно з фарфору, а другий натякав, що там за столом вживають шампанське замість пива. Старий клерк у перуці – звали його містер Тіффі – був там упродовж своєї кар'єри кілька разів і мав доступ до вітальні. Він розповідав, що це – найпишніше приміщення, у якому він пив темний індійський херес такої коштовної якості, що людина після нього може лише блимати очима.
Того дня в консисторії ми розглядали відкладену справу про відлучення від церкви бідолашного булочника, який заперечував в церковній раді проти податку на мощення вулиць. Свідчення в цій справі були, за моїми розрахунками, вдвічі довші за пригоди Робінзона Крузо, і тому ми закінчили роботу трохи запізно. Нарешті ми відлучили його на шість тижнів і призначили сплатити незчисленні витрати та штрафи, та поїхали з містером Спенлоу в його фаетоні.
Фаетон цей був пречудовий; коні вигинали шиї та підіймали ноги, немов знали, що вони належать одному з членів Докторської палати. Члени палати змагалися між собою на пишність і особливу увагу звертали на екіпажі, хоч я завжди вважав і вважатиму, що за моїх часів основною статтею змагання була крохмальна білизна: навряд чи ще в будь-якому місці витрачали стільки крохмалю, як серед прокторів.
У дорозі ми дуже приємно розмовляли, і містер Спенлоу розповідав мені багато про мою професію. Він сказав, що це – найблагородніша професія в світі, що її в жодному разі не можна порівняти з професією прокурора: це зовсім інша річ, більш виняткова, менш механічна і значно більш прибуткова. Ми в палаті сприймаємо речі значно легше, ніж вони сприймаються будь-де, зауважив він, і це формує і відокремлює нас як певний привілейований клас. Неможливо приховати той неприємний факт, що прокурори здебільшого наймають нас; але він дав мені зрозуміти, що прокурори – нижча раса, яку зневажають усі проктори.
Я спитав містера Спенлоу, які саме справи в нашій професії вважає він найкращими. Він відповів, що, мабуть, кращий предмет суперечок в заповітах – акуратний маленький маєток, що коштує тридцять-сорок тисяч фунтів стерлінгів. У такій справі чималі збори на кожній стадії судової процедури, коли накопичуються гори і гори зізнань на перехресних допитах (не кажучи вже про апеляції до палати делегатів, а потім до палати лордів), і вони легко можуть бути сплачені коштом цього маєтку. Обидві сторони певні, що врешті-решт захоплять маєточок, це дуже пожвавлює їх, і вони не зважають на витрати. Потім він оголосив загальну хвалу Докторській палаті. Що треба особливо цінувати в Докторській палаті, сказав він, так це її щільність. Це – найорганізованіше місце в світі. Це – втілена ідея затишку. Все тут зібрано, наче в горіховій шкаралупі. Наприклад: ви подаєте справу про розлучення або справу про поновлення в правах спадкоємства до консисторії. Дуже добре. Ви спробували провести її в консисторії. Тут її тихенько, по-сімейному обговорили, і, між іншим, ви заплатили за це. Скажімо, що ви не задоволені ухвалою консисторії. Що ж ви тоді зробите? Гаразд, ви йдете до апеляційного суду. А що таке апеляційний суд? Той самий суд, у тій самій кімнаті, з тими самими засідателями, але суддя тут інший, бо там суддя консисторії може вже виступати як адвокат. От і чудово, ви тут знову по-сімейному обговорили вашу справу. Все ще не задоволені? Дуже добре. Що ви тоді робите? Гаразд, ви йдете до палати делегатів. А хто такі делегати? Делегати у церковних справах – це адвокати без усяких справ, що спостерігали обговорення в обох судах, стежили за цією своєрідною картковою грою, підглядали в карти, розмовляли з усіма гравцями, а тепер з'являються знову як судді, щоб розв'язати справу на вдоволення всіх і кожного. Примхливі люди можуть говорити про продажність палати, сімейність палати, про потребу реформувати палату, – урочисто мовив містер Спенлоу вкінці, – але коли ціна за бушель пшениці була найвищою, палата мала найбільше справ; і кожен чоловік може, поклавши руку на серце, заявити цілому світові: "Здійміть руку на палату, і країна загине".
Все це я слухав дуже уважно; і хоч, мушу зізнатися, мав певні сумніви щодо того, чи дійсно так залежить країна від палати, я поважно поставився до його думки. Проте слова про ціну пшениці за бушель були вище мого розуміння, i питання з цього приводу засіло в мені і досі сидить невирішеним. Протягом усього мого життя поставав переді мною цей бушель пшениці серед різноманітних тем та дискусій і збивав мене з позиції. Я не знаю і досі, чому в багатьох випадках він несподівано з'являвся і яке право мав він нападати на мене. Але де тільки чую я, як мого давнього друга бушля притягують за вуха, там я негайно відмовляюся від подальшої боротьби.
Та даруйте мені цей відступ. Не такий я був чоловік, щоб здіймати руку на палату і спричинятися до загибелі країни. Я скромно висловив мовчанням згоду свою з усім, що казав старший віком і знаннями; до самого прибуття до воріт садиби містера Спенлоу ми розмовляли про "Незнайомців", про театр і про коней.
Перед будинком містера Спенлоу був прегарний садок; і хоч пора року була не така, коли треба милуватися садами, я все одно був зачарований цим охайним садом. Принадна просіка, купки дерев, затишні алеї, такі довгі, наскільки я міг розгледіти в темряві, з ґратчастими арками, які вкривалися навесні чагарником та квітами. "Отут, либонь, гуляє міс Спенлоу, – подумав я. – Ах, боже ж мій!"
Ми увійшли до привітно освітленого передпокою, де я побачив капелюхи, капелюшки, пальта, пледи, рукавички, батіжки і стеки всіх розмірів і видів.
– Де міс Дора? – спитав слугу містер Спенлоу.
"Дора! – подумав я. – Яке чудове ім'я!"
Ми звернули до першої кімнати (думаю, що це була та сама вітальня, уславлена темним індійським хересом), і я почув, що якийсь голос каже:
– Містере Копперфілд, це моя донька Дора і її близька подруга.
То був, безперечно, голос містера Спенлоу, але я не впізнав його, і байдуже мені було, чий це голос. Миттю все полетіло шкереберть. Я вирішив свою долю. Я став полоненим і рабом. Я до нестями закохався в Дору Спенлоу!
Вона здавалася мені надлюдською істотою. Вона була феєю, сильфідою, не знаю вже чим – тим, кого ніхто не бачив, але про кого всі мріють. Умить поглинула мене безодня кохання. Я не зупинявся на краю, не дивився вниз, не оглядався назад; не встигши ще й слова мовити до неї, стрімголов пірнув я в провалля.
– Я вже бачила містера Копперфілда раніше, – проказав добре знайомий мені голос, коли я вклонився і щось пробурмотів. То говорила не Дора! Ні. Її близька подруга – міс Мердстон! Не думаю, щоб я був дуже здивований. Я вже не здатний був дивуватись. На цьому світі не було для мене нічого вартого здивування, крім Дори Спенлоу. Я сказав:
– Як почуваєтеся, міс Мердстон? Сподіваюся, що почуваєтеся добре?
Вона відповіла:
– Дуже добре!
Я сказав:
– Як почувається містер Мердстон?
Вона відказала:
– Мій брат у доброму здоров'ї, дякую!
Містер Спенлоу, очевидно, здивувавшись, що ми знайомі, встряв тоді в розмову.
– Щасливий довідатися, – сказав він, – Копперфілде, що ви з міс Мердстон уже знайомі.
– Ми з містером Копперфілдом – далекі родичі, – суворо мовила міс Мердстон. – Ми колись були трохи знайомі. Він тоді був ще дитиною. Від того часу деякі обставини змусили нас розлучитись. Я б його не впізнала.
Я відповів, що впізнав би її всюди. І це було правдою.
– Міс Мердстон зробила ласку, – звернувся містер Спенлоу до мене, – прийняти посаду, якщо це можна так назвати, довіреної подруги моєї дочки Дори. У моєї доньки Дори, на моє горе, немає матері, і міс Мердстон була така ласкава стати їй товаришкою і захисницею.
У мене майнула думка, що міс Мердстон, подібно до кишенькового пістолета, більше пристосована не для захисту, а для нападу. Але я не міг думати ні про що, крім Дори. Я глянув на неї, і мені здалося, що я побачив, наче вона не дуже схильна особливо довіритися своїй товаришці і захисниці.