Невже ви для того тільки прийшли, щоб мучити!
Вона не витримала і раптом гірко заплакала. В похмурій тузі дивився він на неї. Минуло хвилин з п'ять.
— А ти ж маєш рацію, Соню, — тихо промовив він нарешті. Раптом він перемінився; вдавано нахабний і безсило визивний тон його зник. Навіть голос враз ослаб. — Сам же я тобі сказав учора, що не прощення прийду просити, а майже з того от і почав, що прощення прошу. Це я про Лужина і Божу волю для себе говорив... Це я прощення просив, Соню...
Він хотів усміхнутись, але щось безсиле, щось недоговорене відбилося в його блідій усмішці. Він похилив голову і закрив обличчя руками.
І раптом дивне, несподіване відчуття якоїсь гострої ненависті до Соні пройняло його серце. І, мовби здивувавшись і злякавшись цього відчуття, він раптом підвів голову і пильно глянув на неї, але побачив, що вона дивиться на нього збентеженим і до муки турботливим поглядом; тут була любов; ненависть його щезла, мов примара. Це було не те; він прийняв одне почуття за інше. Це тільки означало, що та хвилина минула.
Знову він закрив руками обличчя і похилив голову. Раптом він зблід, підвівся зі стільця, подивився на Соню і, нічого не мовлячи, пересів машинально на її ліжко.
Ця хвилина була дуже подібна, в його відчутті, до тієї, коли він, стоячи за спиною в старої і вже звільнивши з петлі сокиру, відчув, що вже "і миті не можна більше гаяти".
— Що з вами? — спитала злякана Соня.
Він не міг вимовити й слова. Він зовсім, зовсім не так гадав відкрити і сам не розумів того, що тепер з ним діялося. Вона тихо підійшла до нього, сіла на ліжко поруч і чекала, не зводячи з нього очей. Серце її колотилося і завмирало. Стало нестерпно: він повернув до неї бліде, як смерть, обличчя своє; губи його безсило кривилися, силкуючись щось вимовити. Жах охопив її.
— Що з вами? — повторила вона, злегка відстороняючись від нього.
— Нічого, Соню. Не лякайся... Пусте! Справді, коли розміркувати, — пусте, — бурмотів він з виглядом людини, що марить, зовсім не тямлячи себе. — Чого тільки я прийшов тебе мучити? — додав він раптом, дивлячись на неї. — Справді. Чого? Я все запитую себе про це, Соню...
Він, може, і запитував себе про це чверть години тому, але тепер, зовсім знесилений, промовив це, ледве усвідомлюючи, що каже, відчуваючи тільки безперервний дрож в усьому тілі.
— Ой, як ви мучитесь! — зі стражданням у голосі сказала вона, вдивляючись у нього.
— Пусте все!.. От що, Соню (він раптом чогось усміхнувся, зовсім блідо й безсило, усміхнувся на якусь тільки мить), — пам'ятаєш, що я вчора обіцяв тобі сказати?
Соня тривожно чекала.
— Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі... хто вбив Лизавету.
Вона раптом задрижала всім тілом.
— Ну, то от я й прийшов сказати.
— То ви це вчора серйозно... — ледве прошептала вона і швидко спитала, начебто раптом опам'ятавшись, — звідки ж ви знаєте?
Вона почала важко дихати. Обличчя її щодалі більше блідло.
— Знаю.
Вона трохи помовчала.
— Знайшли, чи що, його? — боязко спитала вона.
— Ні, не знайшли.
— То як же ви про це знаєте? — знову ледве чутно спитала вона і знову після майже хвилинного мовчання.
Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.
— Вгадай, — промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.
Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.
— Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? — промовила вона, усміхаючись, мов дитина.
— Виходить, я з ним приятель великий... коли знаю, — говорив далі Раскольников, все ще невідривно дивлячись їй в очі, наче вже не мав сили відвести свого погляду, — він Лизавету ту... вбити не хотів... Він її... вбив ненароком... Він стару вбити хотів... коли вона була сама... і прийшов... А тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її вбив.
Збігла ще одна жахлива хвилина. Обоє все ще дивилися одне на одного.
— То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким відчуттям, наче кидався вниз із дзвіниці.
— Н-ні, — ледве чутно прошептала Соня.
— А подивись-но гарненько.
І щойно він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї і раптом у її обличчі начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам'ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягають вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона на нього і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і чимраз нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з'явився і в його очах, так само і він став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.
— Вгадала? — прошептав він нарешті.
— Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем у подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз і здалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.
— Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він.
Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так.
Мовби не тямлячи себе, вона схопилась і, ламаючи руки, дійшла до середини кімнати, але швидко повернулася й сіла знову біля нього, майже торкаючись його плеча своїм. Зненацька, наче від удару, вона здригнулася, скрикнула і кинулась, сама не знаючи нащо, перед ним на коліна.
— Що ви, що ви це над собою зробили! — в розпачі сказала вона і, схопившись з колін, кинулася йому на шию, обняла його і міцно-міцно стиснула його руками.
Раскольников відхитнувся і зі смутною усмішкою подивився на неї:
— Дивна якась ти, Соню, — обнімаєш і цілуєш, а я ж тобі сказав про те. Себе ти не тямиш.
— Нема, нема за тебе нещаснішого тепер у цілому світі! вигукнула вона, мов у нестямі, не чуючи його зауваження, і раптом заплакала ридма, як в істериці.
Давно вже не зазнаване почуття хвилею ринуло в його душу і відразу розм'якшило її. Він не опирався йому: дві сльози викотилися з його очей і повисли на віях.
— То ти не покинеш мене, Соню? — говорив він, мало не з благанням дивлячись на неї.
— Ні, ні; ніколи й ніде! — скрикнула Соня, — за тобою піду, всюди піду! О господи!., яка ж я нещасна!.. І чому, чому я тебе раніше не знала! Чом ти раніше не приходив? О господи!
— От і прийшов.
— Це тепер! О, що тепер робити!.. Разом, разом! — повторювала вона мовби в забутті і знову обнімала його, — на каторгу з тобою разом піду! — Його раптом наче пересмикнуло, колишня злісна і майже зневажлива усмішка видавилась на губах його.
— Я, Соню, ще в каторгу, може, й не захочу йти, — сказав він.
Соня швидко на нього подивилась.
Після першого, жагучого і болісного співчуття до нещасного знову страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав останні слова, їй раптом причувся вбивця. Вона з подивом дивилась на нього. Їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні нащо це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: "Він, він убивця! Та хіба це можливо?"
— Та що це? Та де це я стою? — промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не опам'ятавшись, — та як ви, ви, такий... могли на це зважитись?.. Та що це!
— Звичайно, щоб пограбувати. Перестань, Соню! — якось стомлено і навіть наче з досадою відповів він.
Соня стояла мов приголомшена, але раптом скрикнула:
— Ти був голодний! ти... щоб матері допомогти? Так?
— Ні, Соню, ні, — бурмотів він, обернувшись і похиливши голову, — не був я такий голодний... я справді хотів допомогти матері, але... і це не зовсім слушно... не муч мене, Соню!
Соня сплеснула руками.
— Та невже, невже це все правда! Господи, та яка ж це правда! Хто ж цьому може повірити?.. І як же, як же ви самі останнє віддаєте, а вбили, щоб пограбувати! А!.. — скрикнула вона раптом, — ці гроші, що Катерині Іванівні віддали... ці гроші... Господи, та невже ж і ці гроші...
— Ні, Соню, — квапливо перебив він, — ці гроші були не ті, заспокойся! Ці гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх, коли був хворий, того ж дня, що й віддав... Разуміхін бачив... він же й одержував за мене... ці гроші мої, мої власні, правду кажу тобі, мої.
Соня зчудовано слухала його і щосили намагалася хоч щось збагнути.
— А ті гроші... а втім, я навіть і не знаю, чи й були там які гроші, — додав він тихо і наче в роздумі, — я зняв у неї тоді гаманець із шиї, замшевий... повний-повнісінький такий гаманець... та я не розкривав його; не встиг, мабуть... Ну, а речі, якісь там запонки та ланцюжки, — я всі ті речі і гаманець на чужому якомусь дворі, на В-му проспекті під камінь сховав, наступного ж ранку... Все там і досі лежить...
Соня з усіх сил слухала.
— Ну, то чому ж... ви сказали: щоб пограбувати, а самі нічого не взяли? — швидко спитала вона, мовби хапаючись за соломинку.
— Не знаю... я ще не надумав — візьму чи не візьму ті гроші, — промовив він, знову начебто в роздумі, і раптом, схаменувшись, швидко й коротко усміхнувся. — От яку я дурницю зараз ляпнув, га?
У Соні майнула була думка: "Чи не божевільний він?" Але зараз же вона її одкинула: ні, тут інше. Нічого, нічого вона в усьому цьому не могла зрозуміти.
— Знаєш, Соню, — сказав він зненацька з якимсь піднесенням, — знаєш, що я тобі скажу: коли б тільки я зарізав через те, що був голодний, — говорив він далі, напираючи на кожне слово і якось загадково, але дивлячись при цьому на неї так щиро, — то я б тепер...