Десь у глибині душі ще причаїлися розпач і жах, але він притлумлював у собі їхні голоси. Здавалося йому неможливим, аби заступництво Божого намісника й сила його молитви не вплинули. Він боявся не мати сподівання, боявся засумніватися. "Віритиму в його милосердя, — говорив собі, — навіть якщо побачу її в пащі лева". І, думаючи так, — хоча душа в ньому тремтіла й холодний піт струмував по скронях, — вірив. Кожен стук його серця був тепер молитвою. Починав розуміти, що віра гори зрушує, бо відчув у собі якусь дивовижну силу, якої не відчував до цього. Здавалося йому: здатний на те, на що вчора ще не було в нього сили. Часом у нього було відчуття, що лихо вже минуло. Коли розпач відгукувався ще стогоном у його душі, згадував ту ніч і ту святу сиву голову, піднесену до неба в молитві. "Ні! Христос не відмовить першому учневі своєму і пастиреві стада свого! Христос йому не відмовить, і я не засумніваюсь".
І мало не біг до в'язниці, мовби вісник з доброю новиною.
Але тут чекала його несподіванка.
Вартові преторіанці, змінюючись при Мамертинській в'язниці, всі знали його вже і зазвичай не чинили перешкод, але цього разу ланцюг на дверях не опустився, і натомість сотник, підійшовши до нього, сказав:
— Вибач, шляхетний трибуне, маємо сьогодні наказ не впускати нікого.
— Наказ? — повторив, бліднучи, Вініцій.
Сотник подивився на нього зі співчуттям і відповів:
— Так, пане. Наказ імператора. У в'язниці багато є хворих і, можливо, з побоювання, аби відвідувачі не рознесли зарази по місту.
— Але ти ж сказав, що наказ тільки на сьогодні?
— Опівдні сторожа змінюється.
Вініцій замовк і стягнув з голови пілеолус[357] — йому здавалося, що він зі свинцю.
Раптом сотник підійшов і сказав притишеним голосом:
— Заспокойся, пане. Сторожа та Урс охороняють її.
Сказавши це, нахилився й мов оком змигнути накреслив на кам'яній плиті своїм довгим галльським мечем рибу.
Вініцій швидко глянув на нього.
— …І ти, преторіанець?..
— Поки не опинюся там, — відповів той, вказуючи на в'язницю.
— Я теж ушановую Христа.
— Нехай славиться ім'я його! Знаю, пане. Не можу тебе впустити до в'язниці, але якщо напишеш листа, передам його сторожі.
— Дякую тобі, брате.
І, потиснувши преторіанцю руку, пішов. Пілеолус перестав йому свинцево тиснути на голову. Ранкове сонце піднялося над мурами в'язниці, і разом з його світлом у серце Вініція почав знову вливатися спокій. Цей преторіанець-християнин був для нього ніби новим свідченням могутності Христа. Через якийсь час зупинився і, спрямувавши погляд на рожеві хмари, що пливли над Капітолієм і храмом Статора, сказав:
— Не бачив її сьогодні, Господи, але вірю в твоє милосердя.
Вдома на нього чекав Петроній, який, зазвичай "перетворюючи ніч на день", щойно повернувся. Одначе він уже встиг прийняти ванну й намаститися до сну.
— Маю для тебе новини, — сказав. — Був сьогодні в Туллія Сенеціона, імператор був там теж. Не знаю, чому Августі спало на думку привести з собою малого Руфія… Можливо, щоб своєю красою пом'якшив серце імператора. На лихо, дитя, зморене сном, задрімало під час читання, як колись Веспасіан; помітивши це, Агенобарб пошпурив у нього кубком і тяжко його поранив. Поппея зомліла, і всі чули, як імператор сказав: "Набрид мені цей годованець!", а це, як ти розумієш, означає смерть!
— Над Августою нависла кара Божа, — відповів Вініцій, — але чому ти мені це говориш?
— Може, тому, що тебе й Лігію переслідував гнів Поппеї, тепер же вона, заклопотана своїм нещастям, може, забуде про помсту і її легше вдасться вмовити. Сьогодні ввечері побачу її та спробую з нею поговорити.
— Дякую тобі. Ти повідомив мені гарну новину.
— А ти скупайся та спочинь. Губи в тебе просто сині, й лишилася від тебе тільки тінь.
Але Вініцій запитав:
— А чи не говорили, коли відбудеться перша "ранкова гра"?
— Через десять днів. Але почнуть з інших в'язниць. Чим більше залишиться нам часу, тим ліпше. Не все ще втрачено.
Петроній говорив те, в що сам не вірив, адже добре знав, що коли імператор у відповідь на прохання Алітура знайшов красиву фразу, в якій порівняв себе з Брутом, то для Лігії нема вже порятунку. Приховав також із жалю, що чув у Сенеціона: імператор і Тигеллін вирішили вибрати для себе та для своїх друзів найкрасивіших християнських дівчат і вчинити наругу над ними перед стратою, решту ж віддати в день початку ігор преторіанцям і бестіаріям.
Знаючи, що Вініцій ні в якому разі не захоче пережити Лігію, Петроній підтримував тим часом сподівання в його серці, по-перше, із співчуття до нього, і по-друге, цьому естету не байдуже було, аби Вініцій, якщо йому доведеться померти, помер красивим, а не з виснаженим і почорнілим од скорботи й безсоння лицем.
— Августі я скажу сьогодні приблизно так: "Урятуй Лігію для Вініція, а я врятую для тебе Руфія", — говорив Петроній. — І я справді про це подумаю. З Агенобарбом одне слово, сказане в слушну хвилину, може когось урятувати або звести зі світу. У найгіршому разі виграємо на часі.
— Дякую тобі, — повторив Вініцій.
— Найліпше мені подякуєш, коли підкріпишся та відпочинеш. Присягаюсь Афіною! Одіссей у найбільших злигоднях думав про сон і їжу. Певно, всю ніч ти провів у в'язниці.
— Ні, — відповів Вініцій. — Хотів піти до в'язниці тепер, але є наказ, аби нікого не пускати. Довідайся, Петронію, чи наказ на сьогодні лише, чи аж до початку ігор.
— Довідаюся сьогодні вночі й завтра вранці скажу тобі, на який час і для чого видано наказ. А тепер, хоч би й Геліос мав із прикрості спуститися в кімерійські краї, йду спати, й ти наслідуй мене.
І розійшлись, але Вініцій пішов до бібліотеки писати листа Лігії.
Коли закінчив, одніс його сам і вручив сотнику-християнину, який одразу ж пішов із ним до в'язниці. Невдовзі він повернувся з вітанням од Лігії й пообіцяв, що ще сьогодні принесе відповідь.
Одначе Вініцію не хотілося повертатись, і він, сівши на валун, чекав листа від Лігії. Сонце піднялося вже високо на небі, і по Срібному схилу рухалися на Форум, як зазвичай, натовпи людей. Перекупники розхвалювали свої товари, ворожбити пропонували перехожим свої послуги; громадяни прямували поважним кроком до ростральної трибуни, щоб послухати випадкових промовців або поділитися найсвіжішими новинами. Коли припікало дужче, юрби гультяїв ховалися під портиками храмів, із-під яких, лопочучи крилами, вилітали цілі зграї голубів, сяючи білим пір'ям проти сонця на блакитному тлі.
Від надміру світла, від гамору, від незмірної втоми очі Вініція почали злипатися. Одноманітні вигуки хлопців, які грали неподалік у мору, і розмірені кроки солдатів заколисали його. Кілька разів іще він підводив голову і кидав погляди на в'язницю, зрештою обперся головою об виступ валуна, зітхнув, як дитя, що засинає після тривалого плачу, і поринув у сон.
Відразу ж обступили його видіння. Йому здавалося, що серед ночі несе на руках Лігію по незнайомому винограднику, а попереду йде Помпонія Грецина з каганцем у руці та освітлює дорогу. Якийсь голос, ніби голос Петронія, гукав йому здалеку вслід: "Повернись!" Але він не зважав на те гукання і йшов далі за Помпонією, аж поки дійшов до хатини, на порозі якої стояв апостол Петро. Тоді Вініцій показав йому Лігію та сказав: "Ідемо з арени, отче, але не можемо її розбудити, спробуй ти". Але Петро відповів: "Христос прийде сам її розбудити!"
Потім картини почали плутатись. Бачив Нерона й Поппею, що тримала на руках малого Руфія зі скривавленим чолом, яке обмивав Петроній, і Тигелліна, який посипав попелом столи з дорогими стравами, і Вітеллія, що поїдав ці страви, і багато інших августіанів, які брали участь у бенкеті. Він сам лежав поряд з Лігією; але між столами ходили леви, в яких із полових борід стікала кров. Лігія просила його, щоб він одвів її, та його охопило таке страшне безсилля, що не міг навіть поворухнутися. Потім у видіннях його настав безлад, і врешті все поринуло в цілковиту темряву.
Від глибокого сну його пробудили тільки спека та окрики, які розлягалися неподалік од місця, де він сидів. Вініцій протер очі: вулиця захрясла людьми, але два скороходи в жовтих туніках розштовхували натовп довгими тростинами, кричачи й вимагаючи місця для розкішних нош у руках чотирьох міцних єгипетських рабів.
У ношах сидів якийсь чоловік у білому одязі, обличчя якого не було добре видно, бо біля самих очей тримав сувій папірусу й уважно його читав.
— Місце для шляхетного августіана! — кричали скороходи.
Вулиця була, одначе, така забита, що ношам довелося на хвилину зупинитися. Тоді августіан опустив нетерпляче сувій папірусу і, висунувши голову, крикнув:
— Розігнати цих гультяїв! Хутчіше!
Та раптом, помітивши Вініція, сховав голову й підніс поспіхом до очей сувій папірусу.
Вініцій же провів рукою по чолу, гадаючи, що спить.
У ношах сидів Хілон.
Тим часом скороходи розчистили дорогу, і єгиптяни мали вирушити далі, коли раптом молодий трибун, який умить зрозумів багато чого, що для нього раніше було незрозумілим, — підійшов до нош.
— Вітаю тебе, Хілоне! — сказав він.
— Юначе, — з гідністю та погордою відповів грек, силкуючись своєму лицю надати спокійного виразу, якого в душі не мав, — вітаю тебе, але не затримуй мене, позаяк поспішаю до мого друга, шляхетного Тигелліна.
А Вініцій, ухопившись за перекладину нош, нахилився до нього і, дивлячись просто в вічі, запитав притишеним голосом:
— Це ти видав Лігію?..
— Колусе Мемнона! — злякано вигукнув Хілон.
Але в очах Вініція не було погрози, тож страх старого грека минув швидко. Подумав, що він перебуває під захистом Тигелліна й самого імператора, тобто владик, перед якими тремтіло все, і що оточують його міцні раби, а Вініцій стоїть перед ним беззбройний, з виснаженим обличчям, згорблений од страждань.
Ця думка повернула йому зухвалість. Утупив у Вініція свої очі з почервонілими повіками й у відповідь прошепотів:
— А ти, коли я помирав з голоду, наказав мене сікти.
Хвилину обидва мовчали, потім почувся глухий голос Вініція:
— Я скривдив тебе, Хілоне!
Тоді грек підвів голову і, клацнувши пальцями, що в Римі було ознакою зневаги та презирства, відповів так голосно, щоб усі могли його чути:
— Якщо маєш до мене прохання, приятелю, прийди в мій дім на Есквіліні в ранковий час, коли після ванни я приймаю гостей і клієнтів.
І махнув рукою, і за тим знаком єгиптяни підняли ноші, а раби в жовтих туніках, махаючи тростинами, знову закричали:
— Місце для нош шляхетного Хілона Хілоніда! Місце! Місце!..
Розділ LV
Лігія в довгому, поспіхом писаному листі прощалася назавжди з Вініцієм.