І той син, щоб довго про моє нещастя не розводитись, скажу коротким словом, ось що мені укоїв. Побачив мене, став залицятись, я послухала та й закохалась у нього потай рідного батька, бо нема такої дівчини, хоть би яка була скромна та здержлива, щоб не знайшла способу свою волю вволити, як до жаги приспіє. Коротше кажучи, він обіцяв мені, що візьме зі мною шлюб, я подала слово, але до щирця ми ще не дійшли. А отеє вчора чую — він, забувши про свій обов'язок супроти мене, одружується з іншою, сьогодні вранці вінчатись має: ся новина збурила мою душу, терпець мені увірвався. Батька не було саме дома, то я собі мерщій з дому — одяглась, як бачиш, упала на коня і гайда: спостигла дона Вісенте десь за милю звідси і, не гаючи часу на власні скарги та на його виправдання, стрелила в нього з рушниці, а тоді ще й із обох пістолів, всадила йому в груди дві кулі чи, може, й більше, відкривши брами, через які, омита його кров'ю, порятувалась моя честь. Там я його й лишила на руках служби, що не важилась, та й не могла йому в обороні стати. Отеє ж удаюсь тепер до тебе: допоможи мені добратись до Франції, де в мене є родичі, у яких я могла б жити, і охороняй, благаю, вітця мого, щоб численні приятелі дона Вісенте не наважувались учинити над ним несправедливу помсту.
Роке, здивований одвагою, сміливістю, поставою і долею вродливої Клавдії, сказав їй:
— Ходім, сеньйоро, переконаймося спочатку, чи справді твій ворог помер, а тоді вже подивимось, що маємо робити.
Дон Кіхот, який уважно слухав, що розповідала Клавдія і що одказав їй Роке Гінарт, подав і собі голос:
— Нехай ніхто не клопочеться обороною сієї сеньйори, я беру її на себе. Дайте мені коня мого і зброю і зачекайте тут: я сам поїду до того кавалера і, живого чи мертвого, примушу його додержати слова, що він дав такій вродливиці.
— Тут уже не сумнівайсь ніхто,— зауважив Санчо.— У мого пана справді щаслива рука на всілякі шлюби: от і недавнечко він примусив женитись одного такого, що не хотів дотримати слова панянці. І якби лихі чарівники, які переслідують мого пана, не перетворили були того панича на гайдука, то та панянка досі вже стала була б панею.
Роке, чию увагу більше привертала доля прегарної Клавдії, аніж балаканина пана та слуги, не став їх слухати і, наказавши своїм хлопцям повернути Санчові все те, що вони стягли з Сірого, а самим вернутися в те місце, де вони нічлігували минулої ночі, погнав разом з Клавдією повним чвалом на розшуки пораненого чи вбитого дона Вісенте. Доїхали до того місця, де його спіткала Клавдія, та не знайшли там нічого, опріч слідів свіжопролитої крові; розглянувшись пильно довкола, помітили на одному пригірку людей якихось і вирішили (так воно насправді й було), що то дон Вісенте, якого челядь несла пораненого чи, може, й мертвого, аби подати йому рятунку або й поховати; наддали ходу і таки тих людей наздогнали, бо ті просувались поволі. Дон Вісенте лежав на руках у челяді своєї і просив слабким, утомленим голосом, щоб його лишили, нехай тут і помре, бо рани так болять, що незмога його рухати далі. Клавдія і Роке зіскочили з коней і підійшли до нього; челядь перелякалась появи Роке, а Клавдія схвилювалася на вид дона Вісенте; борючись із суворістю і зворушенням, вона наблизилась до нього, взяла за руку і промовила:
— Якби ти був дав мені цю руку, як ми домовлялись, ніколи не зазнав би такого лиха.
Поранений кавалер відкрив майже заплющені очі і, впізнавши Клав-дію, сказав:
— Добре бачу, прекрасна і обманена сеньйоро, що се ти завдала мені смерть: то кара незаслужена й несправедлива супроти моїх замірів, бо ніколи й нічим, ані почуттям, ані вчинком, я не хотів та й не міг тебе скривдити.
— Так хіба то не правда,— спитала Клавдія,— що ти мав одружитися нині вранці з Леонорою, донькою багатія Бальвастра?
— Авжеж, що ні, — відповів дон Вісенте.— Мабуть, лиха моя недоля принесла тобі ті вісті, щоб ти з ревнощів відібрала мені життя; але, вмираючи на твоїх руках і в твоїх обіймах, я почуваюся щасливим. А щоб ти в сьому переконалась, стисни мені руку і прийми мене, коли хочеш, за мужа: не можу дати більшої сатисфакції за ту кривду, яку я, на твою думку, тобі вчинив.
Клавдія стисла йому руку, а самій так серце стислося, що непритомно впала на скривавлені груди дону Вісенте, якого вже взяли смертельні корчі. Роке розгубився і не знав, що робити. Слуги побігли по воду, щоб сприскати їм обличчя, принесли, вилили на них. Клавдія очутилась зі свого зомління, а дон Вісенте з агонії своєї ні: життя урвалося. Побачивши Клавдія, що муж її милодан помер, потрясла повітря зойками, вдарила в небо жалями, зачала рвати на собі волосся, по вітру його пускаючи, дряпати собі лице, одне слово, подавала всі ознаки страждання й болю зрозпаченого серця.
— О, жорстока й необачна дівчино! — кричала.— 3 якою легкістю здійснила ти сей лихий замір! О, несамовита сило ревнощів, до якого відчайного кінця доводиш ти того, хто пускає тебе в серце! О мужу мій, о моя жертво, яка недоля звела тебе від шлюбного ложа до гробу!
Так ревно, так болізно виливала Клавдія свої жалі, що навіть у Роке, який не звик розчулюватись ні з якої нагоди, в очах закрутилися сльози. Плакали слуги, Клавдію раз у раз били млості, вся околиця була, здавалось, полем суму і краєм нещастя. Нарешті Роке Гінарт велів [613] слугам дона Вісенте віднести його трупа до батькового маєтку, що лежав поблизу, і там його поховати. Клавдія об'явила Роке, що піде в монастир, де абатисою була її тітка: там вона доживе вік з кращим, вічним женихом. Роке схвалив той побожний рішенець і зголосився супроводити її, куди б не поїхала, а також захищати вітця її від родичів дона Вісенте і від усього світу, якби хто важився його зачепити. Але Клавдія ніяким світом не хотіла прийняти його супроводу, подякувала йому сердечно за пропозицію і плачучи попрощалася з ним. Слуги дона Вісенте понесли його тіло додому, а Роке вернувся до своїх. Отак скінчилось кохання Клавдії Хероніми — та й як могло статись інакше, коли сувій її гіркої історії снувався й ткався жорстокими й непереможними силами ревнощів?
Роке Гінарт знайшов своїх чухраїв на тому місці, де велів їм зібратись; з ними був і Дон Кіхот. Сидячи верхи на своїм Росинанті, він читав їм орацію, умовляв їх покинути той небезпечний як для тіла, так і для душі триб життя, що вони провадили. А що ті хлопці були переважно з гасконців, люди грубі та несмаровані, то тая Дон Кіхотова казань не вельми припадала їм до смаку. Роке, прибувши на місце, спитався в Санча Панси, чи повернули йому ті скарби й дорогоцінності, що з Сірого зняли. Санчо відповів, що повернули все, окрім трьох чепців, що варті були, казав, трьох городів.
— Та що-бо ти, чоловіче, говориш? — озвався один із чухраїв.— У мене вони, ті чепчики — ціна їм од сили три реали.
— Воно-то так,— сказав Дон Кіхот,— але мій джура цінує їх так високо з огляду на персону, що їх мені подарувала.
Роке Гінарт велів негайно їх повернути, потім поставив своїх людей лавою і казав викласти перед себе весь одяг, коштовності та гроші, що вони після останнього паювання наздобували. Тоді поцінував швиденько здобич і, перевівши на гроші те, чого не можна було поділити, розпаював межи громадою все так розумно й справедливо, що ні на йоту не порушив розподільчого права. Коли се було зроблено і всі лишились задоволені і вконтентовані, Роке сказав Дон Кіхотові:
— Якби я не додержував з сими людьми такої точності, з ними неможливо було б жити.
На сеє обізвався Санчо:
— Справедливість, бачу, така гарна штука, що й злодіяки мають її шанувати, не то що.
Таке почувши, один розбишака замахнувся кольбою своєї рушниці і був би напевно розчерепив Санчові голову, якби Роке Гінарт не впинив його владним окриком. Санчо весь аж обімлів і поклав собі не розмикати губи, поки знаходився в такій кумпанії.
Тим часом надбіг один (а може, й другий) хлопець із тих, що чатували на дорогах і мали доповідати отаманові про помічених перехожих чи проїжджачих, і сказав:
— Пане, тут зовсім недалеко, по барселонському шляху, суне людей чимала купа.
Роке поспитав:
— Ти не розгледів, які то люди: чи ті, що нас шукають, чи ті, яких ми шукаємо? [614]
— Ті, що ми шукаємо,— одказав вивідач.
— Тоді гайда всі,— повелів Роке,— і приведіть їх до мене, нікого не впустивши.
Всі кинулись виконувати наказ, лишились тільки Роке та Дон Кіхот Із Санчом, чекаючи, кого то приведуть хлопці. Тим часом Роке сказав нашому лицареві:
— Панові Дон Кіхоту дивним, певно, здається наше життя, дивними пригоди наші, дивними й небезпечними всі події,— та я тому й не дивую, бо справді важко собі уявити життя, таке неспокійне й тривожне, як у нас*. Мене на те порушила невситима жадоба помсти, а ця ж жадоба має силу баламутити і найсмиренніші серця. Сам я чоловік спочутливий і зичливий, але, як я вже сказав, прагнення відплатити за одну завдану мені кривду настільки переважило мої благі нахили, що я зашкаруб у своєму завзятті, всупереч і навкір здоровому глузду, і як одна хлань тягне до себе другу, а один гріх другий гріх, так усі мої мстиві вчинки до того сплелися, що я вже мщуся не лише за себе, а й за інших. Одначе Бог милостив: хоть я й заплутався у лабіринті мого сум'яття, та не трачу надії виборсатись і прибитись до безпечної гавані.
* Тут закінчується переклад М. Лукаша. Далі — переклад А. Перепаді (прим. ред.).
Дон Кіхот слухав і чудувавсь, як розважливо й розумно мовить Роке, він-бо думав, що серед тих, хто злодіячив, убивав і грабував на дорогах, розсудливу людину знайти годі, тож відповів так:
— Пане Роке! Усвідомлення свого недугування і охотність заживати ліки, од лікаря прописані — то вже початок зцілення. Ваша милость слабує і свою хворобу знає, а небо, чи ліпше сказати, Бог, який і є наш гоїтель, призначить вам ліки, що мають добру силу — тії ліки уздоровляють спроквола, а не враз і не чудом. Тим паче, що розумні грішники до поправи надаються більше, ніж нерозумні. А що вашмосць появила в своїй мові мудрість, то вам треба лише мужатися й сподіватися полегкості вашому хворому сумлінню. Якщо ж вашмосць захоче дорогу скоротити і вийти на спасенну путь швидше, то йдіть за мною: я навчу вас блукатися галайсвіта й рицарювати — мандрований-бо рицар поневіряється й бідує стільки, що може й без покути попасти просто в рай.
На сю Дон Кіхотову раду Роке лиш посміхнувся і, одмінивши розмову, оповів трагічну історію Клавдії Хероніми, чим немало засмутив Санча, якому вельми припала до серця краса, завзяття і звага тієї козир-дівки.
Аж це вернулися з засідки опришки й пригнали з собою двох шляхтичів верхами, двох піших прочан і ридван, в якому їхали якісь дами в супроводі шести піших і кінних челядинців, а також двох погоничів на службі в тих шляхтичів.