Пересування такої великої кількості людей, яких потрібно було годувати, спричинило масове безладдя, оскільки кримінальні елементи вийшли з-під контролю, а місцеві жителі ставали на захист свого майна. Візантійська влада, яка відповідала за харчування хрестоносців після того, як вони досягли імперії, була приголомшена, спостерігаючи за тим, як багатотисячна юрба розпочала свій рух на Константинополь. Стримане зауваження принцеси Анни Комніної, що "весь захід і всі варварські племена з-за Адріатики аж до Геркулесових стовпів разом із своїми сім'ями йшли єдиним натовпом через Європу до Азії", здається обережним применшенням того жаху, який, напевно, відчували візантійці. Але на цей раз із потенційно вибухонебезпечною ситуацією вдалося добре впоратися, і сили хрестоносців були швидко переправлені на азійський берег, щоб розпочати відвоювання.
Кампанія почалася з катастрофи, коли погано керована селянська армія, що мародерствувала по селах навколо добре укріпленої столиці сельджуків Нікеї, була пошматована турецькими військами. Елітні війська хрестоносців прибули трохи пізніше. Переправившись до Азії на початку 1097 р., вони об'єдналися з тим, що залишилося від селянських загонів. Перша мета – узяти Нікею – була досягнута після тривалої облоги. Потім розпочався довгий похід через Анатолію, під час якого хрестоносці виграли вирішальну битву при Дорілеї. Решта походу пройшла без опору, але була ускладнена політикою випаленої землі, до якої вдалися сельджуки. Дійшовши до Кілікії, військо розділилося. Одна армія на чолі з Балдуїном Буйонським вирушила на схід через Євфрат, узяла місто Едесу й створила там державу, яка стала відомою як Едеське графство.
Тим часом решта війська рушила на Антіохію і взяла це велике місто в облогу. Облога була довгою і важкою, тривала вісім місяців і закінчилася масовою різаниною більшості мешканців. До тепер ефективність хрестоносців як бойової сили послаблювали їхні внутрішні чвари, але, коли лицар Боемунд зі своїми прихильниками залишився в Антіохії в якості її князя, решта все ж таки дійшла до Єрусалима. Місто було остаточно взяте у 1099 р. після тривалої облоги й ще однієї жахливої бійні. Тепер Свята Земля була в руках латинських лицарів, і вони поділили її на чотири держави хрестоносців: Едеське графство, Антіохійське князівство, Триполійське графство та Єрусалимське королівство.
Такому становищу не судилося тривати довго. У 1144 р. мусульмани повернули собі Едеське графство, що стало приводом до Другого хрестового походу 1147–9 рр., який закінчився нічим після того, як сили хрестоносців були атаковані й розпорошені сельджуками під час спроби пройти через Анатолію. Тим часом мусульмани збиралися із силами, маючи намір вигнати агресорів зовсім.
Хрестові походи були захоплюючою інтермедією в історії Євразії. Мотиви їхніх учасників були предметом численних дискусій. Вони були щонайменше складними й несхожими. Імператор Олексій I, який сподівався використати контингент слухняних франкських найманців для звільнення Анатолії від тюркських армій, мабуть, був шокований тим, який характер прийняла розпочата ним справа. Десь на початку він, можливо, вирішив, що немає сенсу намагатися керувати такою кількістю пихатих аристократів, і натомість зумів примусити всіх, окрім одного, скласти присягу на вірність. Користі від цього було небагато, адже при нагоді лідери хрестоносців ревно утримували захоплені ними території. Однак він досяг своєї мети у тому, що повернув собі більшу частину Анатолії. А якими були мотиви Папи Урбана? Можливо, як дехто стверджував, він щиро сподівався у такий спосіб зблизити латинську та візантійську церкви. Якщо так, то, як покажуть подальші події, це закінчилося повним фіаско. Але як запобіжний клапан, покликаний послабити соціальну напругу в західній Європі, хрестовий похід мав успіх і дуже посприяв створенню нового відчуття єдності. А мотивація учасників? Без сумніву, це була небезпечна суміш звичайних суперечливих різноманітних людських емоцій – щирого релігійного захвату, відчаю, бунтарства й власних інтересів.
Хрестові походи були порівняно незначним явищем. Але в ширшому контексті їх можна розглядати як початок участі франків у геополітиці на дійсно континентальному рівні.
Русь і скандинавські підприємці
На момент середини ІХ ст. скандинавські підприємці вже понад століття торгували як з самою Руссю[84], так і транзитом через її землі, і багато хто з них оселився та змішався з корінним слов'янським населенням. Документ кінця ХІ ст., Повість врем'яних літ, складений київськими монахами, містить розповідь про походження Руської держави. У ньому записано, як після того, як перша спроба групи варягів (скандинавів) стягнути данину з фінів і слов'ян сучасної північно-західної Росії зазнала невдачі, фіни й слов'яни запросили інше угруповання варягів, русь, правити ними. Під керівництвом Рюрика русь, що базувалася в Новгороді, почала перебирати владу, і саме звідти деякі з його товаришів рушили на південь, щоб влаштуватися в Києві, який на той час був форпостом хозарів. Ці події відбувалися у 860–880-х рр., і саме з Новгорода та Києва русь поширила свій контроль над землями[85] від кордонів Польщі до Волги.
Київ, розташований на Дніпрі в межах легкої досяжності від Чорного моря і Константинополя, був зручною базою, з якої русь могла вступати у контакти з візантійським світом. У 880-х роках розпочалися набіги, що перемежовувалися зі спробами налагодити торговельні стосунки з візантійською столицею. Це були непрості відносини, але на момент середини Х ст. обсяг торгівлі значно зріс, і руські кораблі щороку вирушали з вантажами рабів, хутра, воску та меду на візантійські ринки. Договір, укладений між Руссю та Візантією у 945 р., містив умову, що київські правителі мусять постачати Візантії скандинавських найманців на її вимогу: одних – для участі в різних конфліктах, у яких брали участь візантійці, інших – для служби в знаменитій варязькій гвардії для охорони імператора. Один із цих скандинавських найманців, Хальфдан, знайшов час відволіктися від своїх обов'язків, щоб надряпати своє ім'я рунічними знаками на мармуровій балюстраді в храмі Ая-Софія[86], де його можна побачити й сьогодні.
10.12 Рунічний напис, надряпаний на мармуровій огорожі балкона в Ая-Софія в Стамбулі. Напис читається як "Халфдан", скандинавське ім'я людини, яка, очевидно, приїхала до візантійської столиці. Можливо, цей чоловік служив у варязької гвардії.
Місце розташування Києва було обрано вдало. Місто лежало на головному річковому шляху, що вів із глибин сучасної Росії до Чорного моря, поруч із межею між лісом і лісостепом, завдяки чому можна було використовувати ресурси обох цих зон, а також отримувати товари традиційним степовим шляхом, що вів на схід до процвітаючих торговельних центрів хозарів.
Поки руські правителі в Києві розвивали свої непрості відносини з Візантією, інші скандинавські підприємці й далі торгували зі сходом через торгове місто Булгар та Волгу. Після першої фази освоєння цього шляху обсяг торгівлі зменшився, але станом на початок Х ст. він знову зріс, здебільшого завдяки посиленню держави Саманідів у Центральній Азії, яка стала головним торговельним партнером. Яскравим свідченням значного збільшення обсягів торгівлі є те, що 80 відсотків скарбів дирхамів, знайдених у Європі, датуються періодом між 900 і 1030 рр. Після посилення Саманідів цей торговельний маршрут дещо змінився. У ІХ ст. більша частина товарів надходила з Іранського нагір'я через Каспійське море до хозарського торгового порту Ітиль у гирлі Волги. Осередок влади Саманідів знаходився у Центральній Азії, у Трансоксанії та Хорезмі, і тепер найзручнішим шляхом на північний захід став степовий коридор, який вів до Волги або безпосередньо до міста Булгар. Саме тут скандинавські та мусульманські купці могли зустрітися, щоб провести свій обмін.
Обсяги східної торгівлі досягли піку у 940-х і 950-х роках, але приблизно у 965 р. потік срібла з мусульманського світу стрімко зменшився, оскільки копальні Центральної Азії вичерпали свої можливості. Скандинави, які все ще жадали срібла, були змушені шукати його в інших місцях, зокрема в Британії та Ірландії, де срібла було вдосталь, а отримати його можна було шляхом набігів і невеликого кровопролиття.
Зустрічі скандинавів і мусульман у торгових містах на Волзі зводили віч-на-віч два дуже різні світи. Дещо про подив, який викликали такі зустрічі, можна дізнатися зі звіту мусульманського мандрівника Ібн Фадлана, написаного ним у 922 р. в порту Ітиль:
Я бачив русь, адже вони приходять сюди у своїх торгових подорожах і стають табором на Волзі. Я ніколи не бачив взірців більш досконалого тіла: високі, мов фінікові пальми, біляві та рум'яні; вони не носять ні сорочок, ні каптанів, але чоловіки носять одяг, який закриває один бік тіла й залишає руку вільною. Кожен чоловік має сокиру, меч та ніж, і ніколи з ними не розлучається… Кожна жінка носить на грудях скриньку із заліза, срібла, міді або золота… кожна скринька має кільце, з якого звисає ніж. На шиї жінки носять золоті та срібні обручі… Найціннішими прикрасами вони вважають намиста із зеленого скла.
До цього він додає: "вони найбрудніші з Божих творінь".
Нам не відомо нічого про сприйняття скандинавами мусульманських торговців, але Ібн Фадлан записав молитву, яку приписують русі: "Пошли мені купця з безліччю динарів і дирхамів, який купить у мене все, що я бажаю, і не буде сперечатися, що б я не казав".
10.13 Один із рунічних каменів Інґвара з Гріпсхольма, Сьодерманланд, Швеція. Він вшановує пам'ять капітана корабля, який загинув під час походу на Каспійське море на чолі з Інґваром у 1036–41 рр. н.е.
Менш ніж через 100 років після цієї зустрічі регулярна торгівля між скандинавами й сходом припинилася, але це не зупинило поодиноких авантюристів у їхніх пошуках можливостей швидкої наживи.