Він повертається звідти білий як полотно.
– Вони просто наскрізь попробивали їм горлянки. Звісно, як завжди, ніхто нічого не бачив і нічого не чув.
Стоїть повна тиша.
– Дідугане, ти старший по бараку, хіба не бачиш, що кров на цих людях уже висохла! Лікарю, скажіть, приблизно скільки часу вони вже лежать мертві?
– Вісім-десять годин, – відповідає лікар.
– Ти побачив їх лише о п'ятій? Ти нічого не бачив, нічого не чув?
Ні, я тугий на вуха, недобачаю, до того ж мені сімдесят років, сорок з яких я провів на каторзі. Тож самі розумієте, я сплю багато. О шостій вечора я вже сплю, а прокинувся о п'ятій ранку тільки тому, що захотів піти за потребою. Це просто пощастило мені, а то звичайно мене розбуджує дзвін.
– Маєш рацію, тобі пощастило, – каже з іронією в голосі комендант. – Нам теж, бо всі спокійно проспали цілу ніч, наглядачі й засуджені. Санітари, заберіть трупи й віднесіть у амфітеатр. Лікарю, зробіть розтин. А ви виходьте голі один за одним на подвір'я.
Ми проходимо перед комендантом, його заступником та лікарем. Вони старанно оглядають нас. Ні в кого нема жодної подряпини, хоч багато хто закривавлений. Кожен пояснює, що він посковзнувся, йдучи до клозета. Гранде, Галгані й мене оглядають іще доскіпливіше, ніж інших.
– Метелику, де ваше місце? – Вони обшукують усі мої манатки. – А де твій ніж?
– У мене забрав ножа о сьомій вечора наглядач на дверях.
– Це правда, – озивається наглядач. – Він іще був розкричався, що нібито ми хочемо, аби його вбили.
– Гранде, це ваш ніж?
– Еге ж, якщо він лежить у моєму гамаку, то мій.
Комендант старанно оглядає чистісінький, без жодної плями, наче новий, ніж.
З клозета виходить лікар і каже:
– Цих людей зарізано кинджалом з лезом, загостреним з обох боків. Їх було вбито, коли вони стояли на ногах. Тут я нічого не розумію. Жоден каторжанин не дасть перерізати собі горло, як кролик, не захищаючись. Тому повинен бути хтось поранений.
– Самі ж бачите, лікарю, ні в кого нема жодної подряпини.
– Ці двоє були небезпечні?
– Надзвичайно, лікарю. Вірменин напевне вбив Карбоньєрі, якого знайшли мертвим у вмивальні вчора о дев'ятій ранку.
– Справу закрито, – каже комендант. – Одначе заберіть ножа Гранде. Всі на роботу, за винятком хворих. Метелику, ви занедужали?
– Так, коменданте.
– Ви недовго гаялися, щоб помститися за свого друга. Знаєте, я не йолоп. На жаль, у мене нема доказів і знаю, що їх ми не знайдемо. Знову ніхто нічого не сказав. Якщо хтось із вас зможе пролити світло на цей подвійний злочин, то даю слово, що його відправлять назад на Велику Землю.
Стоїть повна тиша.
Весь "казан" вірменина оголосив себе хворим. Побачивши це, Гранде, Галгані, Жан Кастеллі та Луї Гравон теж ураз занедужують. Барак спорожнів від своєї сотні каторжан. Лишаємося тільки ми п'ятеро з нашого "казана" й четверо з "казана" вірменина, а також годинникар, старший по бараку, який безперестану бурчить, бо йому треба змивати цементну долівку, і ще двоє-троє каторжан, серед яких високий ельзасець Сільвен.
Сільвен живе самотньо серед каторжан, не маючи серед них жодного ворога. Він скоїв рідкісний злочин, за що отримав двадцять років каторги. Цю дійову людину тут шанують. Він сам-один напав на поштовий вагон швидкого поїзда Париж – Брюссель, оглушив двох охоронців і повикидав на баласт поштові мішки, що їх підібрали його спільники; в цих мішках була чимала сума грошей.
Сільвен, побачивши, що два "казани" перешіптуються кожен у своєму кутку, і не знаючи, що ми домовилися не виступати одні проти одних, намагається примирити нас:
– Сподіваюсь, ви зараз не кинетеся в поєдинок, як ті три мушкетери?
– Сьогодні ні, – відповідає Галгані, – це станеться згодом.
– Чому згодом? Ніколи не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, – озивається Поло, – але я не бачу підстав для того, щоб ми вбивали одні одних. Що ти скажеш на це, Метелику?
– У мене є до вас єдине запитання: ви знали, що збирався зробити вірменин?
– Слово чоловіка, Метелику, ми нічого не знали, і ось що я тобі скажу. Я не знаю, чи я схвалив би цей вчинок вірменина, коли б він не загинув.
– Якщо це так, то чому б не покласти край цій справі назавжди? – питає Гранде.
– Ми згодні з цим. Потиснімо одні одним руку й більше не згадуймо про цю сумну справу.
– Гаразд.
– Я свідок, – озивається Сільвен. – Мені приємно, що все це скінчилося.
– Не згадуймо більше про це.
Шоста година вечора, б'є дзвін. Я не можу, почувши бамкання, не згадати побачену вчора сцену, коли мій друг, здійнявшись над водою, попростував до човна. Ця картина так вражає навіть через добу, що в мене ні на мить не з являється бажання, аби зграя акул так само підхопила вірменина та Безтурботного.
Галгані не промовляє ні слова. Він знає, як те все було з Карбоньєрі. Він утупився перед себе, погойдуючи ногами, Що звисають обабіч гамака. Гранде ще не повернувся до барака. За десять хвилин по тому, як замовк подзвін, Галгані, не дивлячись на мене й далі розгойдуючи ногами, промовляє впівголоса:
– Сподіваюсь, жоден шматок цього негідника не проковтне ні одна з тих акул, які зжерли Матьє. Бо то було б надто безглуздо, коли б вони, ворогуючи в житті, опинилися разом у череві акули.
Втрата благородного й щирого друга зробить справді порожнім моє життя. Найкраще буде, коли я виберусь з Руайялю й почну якнайшвидше діяти. Кожного дня я повторюю це собі.
Втеча божевільних
– Оскільки тепер війна й утікачів-невдах за законами воєнного часу карають ще суворіше, нам треба діяти напевне, правда ж, Сальвідія?
Прочитавши оголошення, що знайомить нас із новими засобами покарання за спробу втекти, я розмовляю біля умивальника з італійцем, який мав золоту капсулу, коли нас везли на каторгу.
– Але мене не втримає тут навіть загроза смертної кари, – кажу я йому. – А тебе?
– Я, Метелику, більше не можу цього терпіти. Я хочу втекти. Хай буде що буде. Я попросив послати мене санітаром до притулку для божевільних. У коморі там є дві двохсотдвадцятип'ятилітрові бочки. З них можна зробити пліт. Одна бочка з оливковою олією, друга – з оцтом. Мені здається, коли їх добре прив'язати одну до одної, то на них можна буде дістатися на Велику Землю. Під мурами навколо корпусів притулку для божевільних вартові не ходять. У самому притулку чергує тільки один санітар-наглядач, якому допомагають каторжани. Чому б і тобі не податися до того притулку?
– Теж санітаром?
– Ні, Метелику, це неможливо. Тобі там робити не дадуть, сам знаєш. Притулок надто далеко від табору й погано охороняється. Тебе туди не відпустять. Але ти міг би потрапити до притулку як пацієнт.
– Це дуже важко зробити, Сальвідія. Визнавши тебе божевільним, лікар мусить надати тобі – ні більше ні менше– право не відповідати за свої вчинки! Уявляєш, як ризиковано лікареві підписувати такий діагноз? Ти можеш убити каторжанина, навіть наглядача або його дружину, якусь дитину – будь-кого. Можеш утекти, вчинити будь– яке правопорушення – і тобі ніхто не може нічого зробити. Хіба що накинути гамівну сорочку й замкнути в камері. Цей режим може тривати лише певний час, якогось дня вони мусять його пом'якшити. Наслідок: ти не відповідаєш ні за жоден будь-який дуже серйозний вчинок, навіть утечу.
– Метелику, я довіряю тобі. Я хотів би втекти з тобою. Зроби неможливе – потрап до притулку божевільних! Як санітар, я допомагатиму тобі в найтяжчі хвилини. Я знаю, опинитися, не бувши хворим, серед тих небезпечних істот це жахливо…
Влаштовуйся до притулку, Ромео. Я візьмуся за це діло. Треба тільки дізнатися все про перші симптоми божевілля, щоб переконати лікаря. А взагалі, це непогана думка – домогтися, щоб лікар визнав мене недієздатним!
Я беруся серйозно вивчати цю недугу. В нашій бібліотеці про неї нема жодної книжки. При нагоді намагаюся поговорити з тими, хто хворів на божевілля. Помалу в мене вимальовується досить виразна картина цієї недуги.
Перше. Всі божевільні відчувають гострий біль у потилиці.
Друге. В них часто гуде у вухах.
Третє. Вони дуже нервові, тому не можуть довго влежати на одному боці, часто здригаються, через це прокидаючись, і їхнє вкрай змучене тіло аж підстрибує, завдаючи хворому нестерпних страждань.
Отже, мені треба виявити – хоч і не надто відверто – ці симптоми. Моє божевілля має бути настільки небезпечним, щоб лікареві довелося відіслати мене до притулку. Одначе воно не повинно стати причиною поганого поводження зі мною з боку наглядачів (гамівна сорочка, побої, позбавлення їжі, уколи бромистих речовин, холодне або гаряче купання тощо). Якщо я зіграю свою комедію добре, то ошукаю лікаря.
На мою користь діє один фактор: навіщо мені симулювати? Якщо лікар не знайде логічної відповіді на це запитання, то цілком імовірно, що я виграю партію. Нічого іншого мені не залишається. Вони відмовилися відіслати мене на Дьябль. Я не можу більше жити в таборі після вбивства мого друга Матьє. Геть вагання. Отже, вирішено. У понеділок піду на прийом до лікаря… Ні, я не повинен помітити своє захворювання сам. Буде краще, коли це помітить хтось інший. Треба викинути в корпусі два-три коники. Тоді старший у корпусі розповість про це наглядачеві, а той сам запише мене на прийом до лікаря.
Вже три дні я не сплю, не вмиваюсь і не голюся. Вчора я спитав у свого сусіди, чому він забрав у мене на полиці фотокартку, якої насправді ніколи не існувало. Чоловік заприсягнувся всіма святими, що не торкався моїх речей. Він так розхвилювався, що перебравсь на інше місце. Часто суп, який нам приносять у корпус, до роздачі якийсь час стоїть у шаплику. Цього разу я підійшов до шаплика й привселюдно помочився в нього. Спершу всі повклякали, але моє обличчя, певне, мало такий вираз, що ніхто не зважився промовити й слова. Тільки Гранде, мій товариш, спитав мене:
– Метелику, навіщо ти це зробив?
– Бо вони забули його посолити.
Не звертаючи ні на кого уваги, я взяв свій казанок і подав його старшому в корпусі, щоб той насипав мені супу.
У повній тиші всі дивились, як я їв суп.
Цих двох випадків було досить, щоб сьогодні вранці я Спинився перед лікарем, хоч і не за власним бажанням.
– Як вам ведеться, шановний? – питаю я лікаря. Той здивовано зводить на мене очі. Я втуплююся в нього зумисне наївним поглядом.
– Непогано, – відповідає лікар.