Коли вони відпустять словаків, а це станеться незабаром, їм доведеться самим вести коней. Це необхідно, бо нам, можливо, слід буде об'єднати наші сили. Якщо так станеться, то вони забезпечать нас кіньми. Одне сідло має рухомий виступ, і в разі необхідності його можна буде легко пристосувати для Міни.
Ми зважились на напрочуд ризиковану пригоду. Ось ми мчимо крізь темряву і холод, який дме від річки; здається, що він здіймається над поверхнею водної гладіні та пронизує до кісток; навколо нас лунають таємничі голоси ночі, і всі вони діймають до живого. Мені ввижається, що нас несе течія невідомими шляхами у світ мороку і жахів. Годалмінґ зачинив дверцята паливні…
31 жовтня
Досі йдемо на повну пару. Зараз день, Годалмінґ спить. Я на варті. Ранок страшенно холодний, попри те, що ми одягнені в хутряні пальта; ми гріємося теплом, що йде від паливні. Досі нам трапилося хіба кілька безпалубних суден, але на облавку жодного з них не було скринь чи якогось вантажу такого розміру, який ми шукаємо. Щоразу люди на суднах лякалися, падали на коліна і молилися, коли ми направляли на них електричний ліхтар.
1 листопада, вечір
За цей день не сталося нічого нового. Ми не побачили нічого схожого на те, що шукаємо. Щойно ми саме вийшли в Бистрицю, і якщо ми помилилися у своїх здогадках, то все пропало. Ми оглянули кожен човен на своєму шляху — і великий, і маленький. Сьогодні рано-вранці одна команда поставила нас за урядовий катер і трималася з нами відповідним чином. Ми вирішили, що це може значно полегшити наше становище, і в Фунду, де Бистриця впадає в Серет, ми підняли румунський прапор, який тепер демонстративно майорить над нашим річковим пароплавом. Потому, коли ми й надалі оглядали кожен човен, що нам траплявся, цей трюк нам успішно вдавався. Нам виказували повагу і жодного разу ніхто не відмовився відповідати на наші запитання чи зробити те, про що ми просили. Якісь словаки розказали нам, що їх поминув великий човен, який ішов зі швидкістю, більшою за звичайну, бо мав на облавку подвійну команду. Це було ще до того, як вони досягли Фунду, тому вони не можуть сказати, чи вийшов човен у Бистрицю, чи попрямував й далі вгору Серетом. Біля Фунду ми більше не чули про цей човен; не виключено, що він міг проходити тут уночі. Я дуже хочу спати. Можливо, це холод починає впливати на мене і природа бере своє, бо організм має іноді відпочивати. Годалмінґ наполягає, що стоятиме на варті перший. Нехай Господь благословить його за те добро, яке він робить задля моєї бідолашної дорогої Міни і мене.
2 листопада, ранок
Уже день. Цей чудовий хлопчина не наважився мене підняти. Він каже, що це був би просто гріх будити мене, бо спав я дуже мирно, забувши про всі хвилювання. Мені здається, це надзвичайно егоїстично з мого боку — проспати стільки часу, через що він змушений був стояти на варті цілісіньку ніч, але, зі свого боку, він має слушність. Цього ранку я почуваюся оновленим. А зараз я сиджу тут і спостерігаю, як він спить. Я здатен самостійно робити все необхідне: наглядати за двигуном, керувати пароплавом і стояти на варті. Я відчуваю, як до мене повертаються сила й енергія. Хотів би я знати, де зараз Міна і Ван Гелсінґ! Вони мали дістатися Верешті у середу близько полудня. Якийсь час вони витратили, щоб роздобути екіпаж і коней. Якщо їм вдалося вирушити негайно, то зараз вони вже, напевно, мають бути десь поблизу перевалу Борго. Нехай Господь спрямує їх і допоможе їм! Навіть боюся думати про те, що може статися. Якби ми тільки могли плисти хутчіш! Проте зась. Двигуни і так працюють на повну потужність. Цікаво, де зараз доктор Сьюард і містер Моріс. Складається враження, що в цю річку впадає сила-силенна струмків, але досі ми не натрапили на такий широкий, щоб він міг стати перепоною для вершників, хоча, безперечно, взимку і за танення снігу перетинати їх складно. Сподіваюся, що ми зустрінемося з ними ще до того, як дістанемося Страсьби, бо коли досі не наздоженемо графа, нам слід буде всім разом порадитися, як діяти далі.
Щоденник доктора Сьюарда
2 листопада
Три дні в дорозі. Немає ані новин, ані часу, щоб записувати їх, навіть якби вони й були, бо цінна кожна хвилина. Ми відпочиваємо рівно стільки, скільки потрібно коням, щоб відновити сили. Щодо нас, то ми обидва чудово почуваємося у цій подорожі. Досвід авантюр минулих років став нам у пригоді. Ми маємо поспішати. Ми не почуватимемося спокійними, аж поки знову не побачимо паровий катер.
3 листопада
Ми довідалися в Фунду, що паровий катер пішов Бистрицею вгору. Я б волів, аби трохи потепліло. Бачу ознаки того, що незабаром повалить сніг; якщо він буде сильний, це зупинить нас. Тоді нам доведеться взяти сани і їхати далі на них.
4 листопада
Сьогодні ми дізналися, що катер затримався через якусь проблему з порогами. Човни словаків долають їх без проблем за допомогою тросу і вмілого керування. Катер пройшов заледве кілька годин тому. Годалмінґ — майстер у таких справах, і, вочевидь, це саме він вирівняв катер. Урешті-решт за допомогою місцевих вони подолали пороги і продовжують гонитву з колишньою швидкістю. Боюся, що катер постраждав, бо селяни кажуть, ніби бачили, як він раз у раз зупинявся і ще раз потрапив на мілину, аж поки не зник з очей. Ми маємо мчати ще швидше. Можливо, незабаром їм знадобиться наша допомога.
Щоденник Міни Гаркер
31 жовтня
Прибули до Верешті пополудні. Професор розповів мені, що сьогодні на світанку ледве зміг мене загіпнотизувати, а я сказала хіба що "темно і тихо". Зараз він залишив мене і пішов купувати екіпаж і коней. Він каже, що згодом спробує купити запасних коней, щоб ми могли міняти їх під час подорожі. Ми маємо проїхати приблизно сімдесят миль. Місцевість гарна і дуже цікава. Якби ми опинилися тут за інших обставин, я би з насолодою роздивлялася краєвиди. Якби ми з Джонатаном приїхали сюди самі, яку б утіху ми отримали від цієї подорожі! Зупинятися і роздивлятися людей, дізнаватися щось про їхній життєвий устрій, наповнюючи свій розум і пам'ять усіма барвами і мальовничістю цього дикого і водночас чарівного краю і його вигадливих мешканців. Але, на жаль, усе склалося не так.
Пізніше
Доктор Ван Гелсінґ уже повернувся. Він дістав екіпаж і коней. Ми пообідаємо і вирушимо в путь за годину. Господиня дає нам із собою величезний кошик харчів. Здається, цього вистачить на цілий загін вояків. Професор підкручує її і шепоче мені на вухо, що, можливо, ще тиждень нам не вдасться роздобути їжу. Він також зробив закупи: наказав принести нам купу всіляких теплих речей, хутряних пальт і ковдр. В дорозі ми точно не змерзнемо.
Незабаром ми від'їжджаємо. Навіть боюся думати про те, що з нами може статися. Але ми таки в руках Божих. Лише Йому єдиному відомо, що станеться. Я благаю Його з усією щирістю своєї нещасної і смиренної душі, щоб оберігав мого коханого чоловіка. І що б не сталося, Джонатан має знати: я кохаю його і пишаюся ним так, що годі й описати, і моя остання думка буде тільки про нього.
Розділ 27
Щоденник Міни Гаркер
1 листопада
Ми їхали цілий день, не зменшуючи швидкості. Коні ніби знають, що з ними ласкаво обходитимуться, тому охоче мчать на повну силу. Досі ми пережили чимало змін, а зараз кругом таке одноманіття, аж у нас з'явилася підбадьорлива думка, що наша мандрівка буде легкою. Доктор Ван Гелсінґ не багатослівний, він каже фермерам, що поспішає до Бистриці, й добре платить їм за те, щоб поміняли нам коней. Ми поїмо гарячого супу, вип'ємо кави або чаю — і знову в путь. Країна дуже гарна, сповнена барвистої краси в усіх її проявах, а люди хоробрі, дужі й прості та, здається, вирізняються чудовими рисами вдачі. Й вони дуже, дуже забобонні. У першому ж домі, в якому ми зупинилися, господиня, побачивши шрам у мене на чолі, перехрестилася і підняла два пальці, щоб вберегтися від дурного ока. Мені здається, що вона про всяк випадок поклала подвійну порцію часнику в нашу їжу, а я його не терплю. Після такого я більше не знімаю капелюшок чи вуаль, щоб таким чином уникнути підозрілого ставлення місцевих мешканців. Ми подорожуємо швидко, а що візника ми не взяли, аби уникнути пліток, то просуваємося вперед без сварок. Але насмілюся сказати, що острах перед дурним оком переслідуватиме нас усю дорогу. Професор видається невтомним. Протягом дня він ні хвилі не спочив, натомість мене він примусив поспати. На заході сонця він загіпнотизував мене, і каже, що я відповіла як завжди: "Темрява, плескіт води і рип дерева". Отже, наш ворог досі на річці. Мені страшно навіть думати про Джонатана, але саме зараз я чомусь не боюся за нього чи за себе. Я пишу це, поки ми чекаємо на фермі, щоб нам підготували коней. Доктор Ван Гелсінґ спить. Мій бідолашний дорогий друг, він на вигляд дуже стомлений, старий і сивий, але губи у нього стиснені міцно, мов у конкістадора. Навіть уві сні він не втратив свого рішучого вигляду. Коли ми вирушимо в путь, я правитиму кіньми, щоб дати йому можливість відпочити. Я скажу, що в нас попереду ще чималий шматок дороги, а йому не слід бути змученим тоді, коли нам знадобляться всі його сили… Все готово. Незабаром вирушаємо.
2 листопада, ранок
Я переконала професора, і ми всю ніч правили по черзі. Вже день, ясний, та все одно холодний. У повітрі відчувається якась дивна важкість. Я кажу важкість, бо не можу дібрати вірного слова. Я маю на увазі, що нас обох щось гнітить. Стоїть страшна холоднеча, ми почуваємося комфортно лише завдяки теплому одягу. На світанку професор загіпнотизував мене. Він каже, що я відповіла: "Темрява, скрип дерева, гуркіт води". Отже, річка міняється, бо вони піднімаються дедалі вище течією. Я дуже сподіваюся, що мій коханий не ризикуватиме більше, ніж того вимагають обставини. Але всі ми в руках Божих.
2 листопада, вечір
Ми весь день правили. Що далі ми просуваємося, то дикішою стає країна; величезні верхівки Карпат, які видавалися нам такими далекими, заледве випинаючись над обрієм, коли ми дивилися на них з Верешті, тепер ніби оточили нас і нависають попереду.