Ну, що ж! Анріо відмовляється від неї, де Муї передав мені ваше бажання, і ця корона, якої ви так добиваєтесь...
— Що? — спитав д'Алансон тремтячим голосом.
— Ну, що ж, чортова погибель! Вона — ваша!
Д'Алансон страшенно зблід. Потім, раптом, кров, яка припливла йому до серця так, що воно мало не розірвалось, відлила до кінцівок, і пекучий рум'янець спалахнув на його щоках.
Ласка, яку робив йому король, доводила його тепер до розпачу.
— Але, сір, — відповів він, увесь тремтячи від хвилювання і даремне намагаючись опанувати себе, — я нічого подібного не бажав і не просив зовсім.
— Може, — сказав король, — бо ви людина дуже стримана, брате. Але за вас бажали, за вас прохали інші, брате.
— Сір, присягаюсь, що ніколи...
— Не присягайтесь богом.
— Але, сір, ви відпроваджуєте мене у вигнання?
— Ви називаєте це вигнанням, Франсуа? Чорт! Вам важко догодити... На що краще ви сподівалися?
Д'Алансон в розпачі закусив собі губи.
— Слово честі, — провадив Карл, удаючи простодушність, — я не думав, Франсуа, що ви такий популярний, а надто серед гугенотів. Але вони прохають вас, і мені доводиться признатись самому собі, що я помилявся. Та й сам я не міг би бажати нічого кращого, як мати свою людину, брата, що любить мене і нездатний мене зрадити, на чолі партії, яка тридцять років веде з нами війну. Це враз утихомирить усе, мов чарами, не кажучи вже про те, що вся наша сім'я складатиметься з королів. Лише бідолашний Анріо зостанеться тільки моїм другом. Але він не честолюбний і прийме цей титул, якого ніхто не хоче.
— О, сір, ви помиляєтесь, я бажаю цього титулу... і хто має більше права на цей титул, як не я? Генріх тільки зять ваш, а я брат ваш по крові і ще більше по серцю. Сір, благаю вас, лишіть мене при собі.
— Ні, ні, Франсуа, — відповів Карл, — це було б нещастям для вас.
— Чому?
— З тисячі причин.
— Але подумайте, сір, чи знайдете ви коли-небудь, такого вірного товариша, як я. Я не покидав вашої величності з моїх дитячих літ.
— Добре знаю, добре знаю і часом хотів би, щоб ви були подалі від мене.
— Що ви хочете сказати, король?
— Нічого, нічого... я знаю, що хочу сказати... О, яке чудове полювання буде там у вас! Я заздрю вам, Франсуа! Чи ви знаєте, що в цих чортових горах полюють на ведмедів, як у нас полюють на диких кабанів? Ви постачатимете нам чудові хутра! Знаєте, на них полюють з кинджалом: чекають звіра, роздратовують його, сердять, він іде на мисливця і за чотири кроки від нього стає на задні лапи. І в цю мить йому втикають кинджал у серце, як Генріх зробив на останньому полюванні з кабаном. Це небезпечно, але ви, Франсуа, людина відважна, і така небезпека буде для вас справжньою втіхою.
— Ах, ваша величність подвоюєте мою скорботу, бо я більше не полюватиму з вами.
— Чорт візьми! То й краще! — сказав король. — Нам не щастить обом, коли ми полюємо вкупі.
— Що хочете ви сказати, ваша величність?
— Що полювання зо мною викликає у вас таку радість і таке хвилювання, що ви, втілена спритність, ви, що з першої-ліпшої аркебузи влучаєте на сто кроків у сороку, в останній раз, коли ми полювали вкупі, з власної, відомої вам зброї, не влучили за двадцять кроків у здоровенного кабана і розбили ногу найкращому моєму коневі. Чортова погибель! Франсуа, тут, знаєте, є про що подумати!
— О, сір, вибачте хвилювання, — сказав д'Алансон, бліднучи, як мертвяк.
— Так, так! — відповів Карл. — Хвилювання, знаю. Так от, через це хвилювання, якому я добре знаю ціну, я й кажу вам: повірте, Франсуа, нам краще полювати подалі одному від одного, особливо при такому нахилі.до хвилювання. Розміркуйте це, брате, не при мені, — моя присутність, бачу, вас турбує, — а коли будете самі, і ви згодитесь, що я маю підстави побоюватись, щоб на якомусь новому полюванні вас не охопило знову хвилювання, бо тоді ви ще вб'єте вершника замість коня, короля замість звіра. Чорт! Куля, націлена трохи вище або трохи нижче, дуже зміняє вигляд уряду, приклад цього ми маємо у нашій власній сім'ї. Коли Монтгомері випадково убив нашого батька Генріха II[114], — від хвилювання, можливо, — цей постріл посадив нашого брата, Франциска II, на трон, а батька нашого Генріха — в Сен-Дені[115]. Так мало треба богові, щоб зробити багато.
Герцог відчув, що по всьому чолу його виступив піт при цьому ударі, такому ж грізному, як і несподіваному.
Не можна було ясніше дати зрозуміти братові, що король усе відгадав. Приховуючи свій гнів під маскою жарту, Карл був, либонь, ще страшніший, ніж коли б дав вилитись вільно тій лаві ненависті, що пожирала його серце. Мстивість його була ніби пропорційна його злобі. В міру того, як почуття злоби ставало лютішим, зростало почуття мстивості, і д'Алансон вперше відчув докори сумління, чи, краще сказати, жаль, що він затіяв злочин, який не вдався.
Він витримував боротьбу скільки міг, але під цим останнім ударом схилив голову, і Карл побачив, що в очах у нього зайнялося те жеруще полум'я, яке у людей з чулою вдачею викликає на очі сльози.
Але д'Алансон був з тих, що плачуть тільки з люті.
Карл вп'явся в нього своїм ястребиним поглядом, всисаючи в себе, сказати б, кожне почуття, що проходило в серці молодого чоловіка. І всі ці почуття, завдяки глибокому знанню своєї сім'ї, були для нього такі ясні, ніби серце герцога було розгорнутою книгою.
З хвилину він держав його так, роздавленого, нерухомого і безмовного, потім сказав голосом, повним і ненависті й твердості:
— Брате, ми сказали вам наше вирішення, і воно незмінне: ви поїдете.
Д'Алансон зробив рух. Карл удав, що не помітив його, і говорив далі:
— Я хочу, щоб Наварра пишалась тим, що її король — брат короля Франції. Владу, почесті, все, що належить вам відповідно до вашого походження, ви матимете, як мав усе це брат ваш Генріх, і, як він, — додав Карл, усміхаючись, — ви будете благословляти мене в далині. Але то дарма, для благословень немає віддалення...
— Сір...
— Погодьтесь або, краще, скоріться. Коли ви станете королем, вам знайдуть дружину, гідну сина короля французького, і, хто зна, може, вона принесе вам інший трон.
— Але, — сказав герцог д'Алансон, — ваша величність забуваєте свого доброго друга Генріха.
— Генріха! Але ж я сказав вам, що він не хоче наварського трону! Адже я сказав вам, що він залишає його вам! Генріх веселий хлопчина, а не така бліда особа, як ви. Він воліє сміятись і веселитись на дозвіллі, а не сохнути під короною, як засуджені сохнути ми.
Д'Алансон зітхнув.
— Отже, — сказав він, — ваша величність наказуєте мені зайнятись...
— Ні, ні. Не турбуйтесь нічим, Франсуа, я сам про все подбаю, здайтесь на мене, як на доброго брата. А тепер, коли все погоджено, можете йти. Друзям вашим про нашу розмову можете говорити, можете й не говорити: я подбаю, щоб справа була широко відома. Ідіть, Франсуа.
Відповідати було нічого. Герцог уклонився і вийшов з люттю в серці.
Він горів бажанням побачитись з Генріхом, щоб поговорити з ним про те, що трапилось щойно; але натомість зустрівся з Катериною. Справді, Генріх уникав розмови, а королева-мати шукала її.
Побачивши Катерину, герцог затаїв свою скорботу і спробував усміхнутись. Не такий щасливий, як Генріх д'Анжу, він шукав у Катерині не матір, а просто союзницю. Він почав з удавання, бо, щоб бути добрими союзниками, завжди треба трохи дурити одному одного.
Він підійшов до Катерини з обличчям, на якому залишились тільки легкі ознаки занепокоєння.
— Ну, от, пані, — сказав він, — знаєте ви важливі новини?
— Знаю, йдеться про те, щоб зробити вас королем, пане.
— Це велика ласка з боку брата, пані.
— Правда?
— І мені хотілося б думати, що я мушу частину своєї вдячності перенести на вас, бо, кінець-кінцем, якщо це ви порадили йому піднести мені в дар трон, то, значить, я завдячую його вам, хоч, мушу признатися по правді, мені прикро так оббирати короля наварського.
— Здається, сину, ви дуже любите Генріха?
— А так, з деякого часу ми в близьких стосунках.
— Ви думаєте, що й він любить вас так, як ви його?
— Сподіваюсь, мамо.
— Знаєте, така приязнь, особливо між принцами, річ дуже повчальна. Дружні зв'язки при дворі вважаються за неміцні, дорогий мій Франсуа.
— Зважте, мамо, що ми не тільки приятелі, а майже брати?
Катерина усміхнулась чудною посмішкою.
— Добре, — сказала вона, — хіба між королями бувають брати?
— О! Ні він, ні я не були королями, мамо, коли зійшлися; ми й не гадали бути ними, тому то ми й любимо один одного.
— Так, але тепер справи дуже змінились.
— Як то — дуже змінились?
— Атож. Хто вам сказав, що ви обидва не будете королями?
З того, як нервово здригнувся герцог і як почервоніло його обличчя, Катерина побачила, що удар влучив прямо в ціль.
— Він? — сказав герцог. — Анріо король? Якого ж королівства?
— Одного з найкращих в християнському світі.
— Ах, мамо! — сказав д'Алансон, бліднучи. — Піп ви кажете?
— Те, що добра мати мусить сказати синові; те, про що ви не раз думали, Франсуа.
— Я? — сказав герцог. — Я ні про що не думав, пані, присягаюсь вам.
— Охоче вірю вам, бо ваш друг, ваш брат Генріх, як ви звете його, приховує під зовнішньою щирістю велику спритність та хитрість і ховає свої таємниці краще, ніж ви, Франсуа, ховаєте свої. От, наприклад, чи казав він вам коли-небудь, що де Муї має з ним ділові стосунки?
— Де Муї? — сказав герцог здивовано, ніби ім'я це було вимовлено перед ним уперше при таких обставинах.
— Так, гугенот де Муї де Сен-Фаль, той, який мало не вбив пана де Морвеля і який, таємно їздячи переодягнений по Франції і по столиці, інтригує й збирає військо, щоб підтримати брата вашого Генріха проти вашої фамілії.
Катерина, яка не знала, що синові її Франсуа відомо про все це не менше, а навіть більше, ніж їй, при цих словах підвелась, збираючись вийти з величним виглядом.
Франсуа затримав її:
— Мамо, — сказав він, — ще одно слово, будьте ласкаві. Коли вже ви зволили поінформувати мене про вашу політику, скажіть мені, як міг би Генріх, будучи мало відомим і маючи так мало засобів, провадити настільки серйозну війну, щоб непокоїти мою фамілію?
— Дитина ви, — сказала королева, усміхаючись. — Знайте, що його підтримує, може, тридцять тисяч чоловік; в той день, коли він промовить слово, ці тридцять тисяч чоловік з'являться раптом, як спід землі, і ці тридцять тисяч чоловік — гугеноти, тобто найвідважніші в світі солдати.