Домовленість
Наступного ранку, уставши з ліжка, Альбер перш за все запропонував Францові піти з візитом до графа; він уже подякував йому напередодні, та розумів, що послуга, яку надав йому граф, потребує подвійного вияву вдячності. Франц, що відчував до графа потяг, змішаний зі страхом, пішов разом із другом, і їх запровадили до вітальні; хвилин за п'ять з'явився і граф.
– Мосьпане, – сказав Альбер, підходячи до нього, – дозвольте мені сьогодні повторити те, що я не зовсім виразно висловив учора; я ніколи не забуду, за яких обставин ви прийшли мені на поміч, і завжди буду пам'ятати, що завдячую вам життям чи майже життям.
– Любий мій сусідо, – засміявся граф, – ви перебільшуєте мою послугу; я зберіг вам двадцять тисяч франків, та й годі; ви бачите, що тут нема про що і балакати. Та дозвольте висловити вам і мій захват: ви трималися з чарівливою невимушеністю.
– А що було мені вдіяти, графе? – відказав Альбер. – Я уявив собі, що сталася сварка, що призвела до дуелі, і мені хотілося показати цим розбишакам, що у всіх країнах на світі виходять на дуель, та лише французи беруть участь у ній зі сміхом. Проте це нітрохи не применшує моєї вдячності вам, і я прийшов запитати, чи не можу я сам або через моїх друзів, завдяки моїм зв'язкам, бути вам у чомусь корисним.
Батько мій, граф де Морсер, родом іспанець, користується великим впливом у Франції й ув Іспанії, то можете бути певні, що я і всі, що люблять мене, у вашому цілковитому розпорядженні.
– Мушу зізнатися, пане де Морсере, – відказав граф, – що я чекав од вас такої пропозиції і приймаю її від усього серця. Я вже й сам хотів просити вас про велику послугу.
– Яку саме?
– Я ніколи не бував у Парижі й геть його не знаю.
– Та невже? – вигукнув Альбер. – Як могли ви жити, не побачивши Парижа? Неймовірно!
– Тим часом це так; але, як і ви, я вважаю, що мені пора познайомитися зі столицею цивілізованого світу. Скажу більше: може, я давно вже здійснив би цю мандрівку, якби знав когось, хто міг би запровадити мене в паризькі світські кола, де я не маю ніяких зв'язків.
– Така людина, як ви! – вигукнув Альбер.
– Ви дуже люб'язні, та оскільки я не маю інших чеснот, окрім можливості змагатися в кількості мільйонів із паном Агуадо чи паном Ротшильдом, і їду до Парижа не для того, щоб грати на біржі, то ця обставина мене і втримувала. Та ваша пропозиція міняє справу. Чи візьметеся ви, любий пане Морсере, – тут на графових вустах промайнула чудернацька посмішка, – якщо я приїду до Франції, відчинити мені двері товариства, якому я буду так само чужий, як отой гурон чи кохінхінець?
– О, що до цього, графе, то з величезною радістю і від усього серця! – відказав Альбер. – І тим охочіше (любий Франце, прошу не сміятися з мене), що мене викликають до Парижа листом, якого я отримав не раніше як сьогодні вранці, де мовиться про дуже добру для мене партію в пречудовій родині, що має найліпші зв'язки в паризькому світі.
– То ви одружуєтеся? – усміхаючись, запитав Франц.
– Мабуть. Тож як ви повернетеся до Парижа, то, може, я буду вже одруженим чоловіком і, може, батьком родини. За моєї вродженої солідності воно буде мені личити. Принаймні, графе, повторюю вам: я і всі мої близькі ладні служити вам і тілом, і душею.
– Я згоден, – сказав граф, – і зважуся вас запевнити, що мені бракувало тільки цієї нагоди, щоб узятися до здійснення деяких планів, які я вже давно задумав.
Франц і на однісіньку мить не сподівався, що це ті самі плани, на які натякав граф у печері Монте-Крісто, тож він уважно глянув на графа, намагаючись прочитати на його обличчі бодай щось стосовно тих планів, які спонукали його завітати до Парижа; та нелегко було промкнутися в думки того чоловіка, надто ж як він приховував їх за ґречною усмішкою.
– Але, може, пане графе, – сказав Альбер, який був у захваті від того, що йому доведеться запровадити до світського товариства такого оригінала, як Монте-Крісто, – може, ваші наміри як ото ті, що спадають на думку під час мандрів і, збудовані на піску, щезають від однісінького пориву вітру?
– Ні, запевняю вас, це не так, – сказав граф, – я і справді хочу побувати в Парижі, мені навіть необхідно це вчинити.
– Та й коли саме?
– А коли ви самі там будете?
– Я? – запитав Альбер. – Тижнів за два, може, за три, найдовше, одне слово, скільки треба буде згаяти часу на дорогу.
– Що ж, – сказав граф, – даю вам три місяці, як бачите, я не скупий.
– І за три місяці ви будете в мене? – радісно вигукнув Альбер.
– Як хочете, то ми призначимо день і час побачення, – сказав граф. – Тільки попереджаю, що я страшенно пунктуальний.
– День і час! – сказав Альбер. – Чудово.
– Зараз глянемо.
Граф простягнув руку до календаря, що висів коло люстра.
– Сьогодні у нас двадцять перше лютого, – сказав він і глянув на годинника, – зараз пів на одинадцяту. Чи згодні ви чекати мене двадцять першого травня о пів на одинадцяту ранку?
– Чудово! –вигукнув Альбер. – Сніданок буде на столі.
– А де ви мешкаєте?
– Вулиця Ельдер, двадцять сім.
– Ви живете самі, одинаком? Я не поставлю вас у незручне становище?
– Я мешкаю в домі мого батька, але в окремому флігелі, у дворі.
– Чудово.
Граф узяв нотатника і записав: "Вулиця Ельдер, двадцять сім, двадцять перше травня, о пів на одинадцяту ранку".
– А тепер, – сказав він, ховаючи нотатника до кишені, – не турбуйтеся, я буду точний, як стрілка вашого годинника.
– Я ще побачу вас до мого від'їзду? – запитав Альбер.
– Це залежить від того, коли ви вирушаєте.
– Я вирушаю завтра, о п'ятій годині вечора.
– Тоді я з вами прощаюся. Мені треба побувати у Неаполі, і я повернуся не раніше ніж у суботу ввечері або в неділю вранці. А ви, – обернувся він до Франца, – ви теж їдете звідси, бароне?
– Так.
– До Франції?
– Ні, у Венецію. Я побуду в Італії ще рік чи й два.
– То ми не побачимося в Парижі?
– Боюся, що буду позбавлений цієї честі.
– Що ж, панове, тоді нехай вам щастить у дорозі, – сказав граф, простягаючи обидві руки Францові й Альберу.
Уперше торкався Франц руки цієї людини, тож несамохіть здригнувся: вона була холодна, мов рука мерця.
– Отож, вирішили, – сказав Альбер, – ви дали слово. Вулиця Ельдер, двадцять сім, двадцять першого травня, о пів на одинадцяту ранку.
– Двадцять першого травня, о пів на одинадцяту ранку, вулиця Ельдер, двадцять сім, – повторив граф.
Відразу ж по тому юнаки вклонилися і вийшли.
– Що з вами? – запитав Альбер Франца, повернувшись до своєї кімнати. – У вас такий стурбований вигляд.
– Так, – сказав Франц, – мушу зізнатися, граф чудернацький чоловік, і мене непокоїть це побачення, яке він вам призначив у Парижі.
– Непокоїть?.. Це побачення? Та ви з глузду зсунулися! – вигукнув Альбер.
– Нічого не вдієш! – відказав Франц. – Може, я і зсунувся з глузду, але це так.
– Послухайте, – сказав Альбер, – я радий, що мені випала нагода висловити вам мою думку; я давно помітив у вас якусь неприязнь до графа, а він, навпаки, завжди був із вами надзвичайно люб'язний. Ви щось маєте проти нього?
– Можливо.
– Ви зустрічалися з ним раніше?
– Еге ж.
– Де?
– А ви обіцяєте мені, що нікому ні слова не скажете про те, що я вам розповім?
– Обіцяю.
– Слово честі?
– Слово честі.
– Гаразд. Тоді слухайте.
І Франц розповів Альберові про свою мандрівку на острів Монте-Крісто і про те, як він зустрів там ватагу перемитників і поміж ними двох корсиканських розбишак. Він детально розповів, із якою казковою гостинністю вітав його граф у своїй печері з "Тисячі й одної ночі", розповів про вечерю, про гашиш, про статуї, про те, що було уві сні й наяву, і як уранці від того всього лишилася тільки маленька яхта на обрії, що йшла до Порто-Веккіо. Потім він перейшов до Рима, до ночі в Колізеї, до підслуханої ним розмови поміж графом і Луїджі Вампою, під час якої граф обіцяв виклопотати помилування Пеппіно, що й зробив, як бачили наші читачі.
Урешті він дійшов до пригоди, що сталася минулої ночі, розповів, у якому непростому становищі він опинився, побачивши, що йому бракує до суми викупу сімсот піастрів, і як йому спало на думку звернутися до графа, що і призвело до такої щасливої й ефектної розв'язки. Альбер дуже уважно слухав Франца.
– То й що ж? – сказав він, коли той скінчив. – Що ж лихого бачите ви у всьому цьому? Граф полюбляє мандрувати, він заможний і хоче мати власну яхту. Поїдьте он у Портсмут чи Саутгемптон і побачите, що в гавані повнісінько яхт, які належать багатим англійцям, які дозволяють собі таку саму розкіш. Щоб завжди мати якийсь притулок, щоб не їсти оту гидоту, якою ми труїмося, я – вже чотири місяці, а ви – чотири роки, щоб не спати в цих бридких ліжках, де неможливо заснути, він улаштовує собі помешкання на Монте-Крісто, а влаштувавши, остерігається, що тосканський уряд забере його і видатки підуть унівеч; отож, він купує острів і присвоює йому своє ім'я. Любий мій, понишпоріть у вашій пам'яті і скажіть мені, скільки ваших приятелів називають себе іменами місцевостей, якими вони ніколи не володіли?
– А корсиканські розбійники у його почті? – запитав Франц.
– А що тут дивного? Ви добре знаєте, що корсиканські розбійники не грабіжники, а просто втікачі, яких родова помста вигнала з рідного міста або з рідного села, у їхньому товаристві можна перебувати без ніякого збитку для своєї честі. Що ж до мене, то я заявляю: якщо мені доведеться побувати на Корсиці, то перш аніж заявитися до губернатора і префекта, я попрошу познайомити мене з розбійниками Коломби, якщо, звісно, пощастить розшукати їх, – я вважаю, що вони ваблять до себе.
– А Вампа з його ватагою? – запитав Франц. – Це вже справжнісінькі розбишаки, що просто грабують, і з цим ви, сподіваюся, не будете сперечатися. Що ви скажете про графів уплив на таких людей?
– Скажу, любий мій, таке: оскільки цьому впливові я, либонь, завдячую життям, то мені не випадає бути надто прискіпливим. Тож я не маю наміру, як оце ви, ставити його графові на карб, і ви вже дозвольте вибачити нашого сусіду за те, що він якщо й не порятував мені життя, – може, це було б перебільшення, – то принаймні зберіг мені чотири тисячі піастрів, а на наші гроші це становить усе ж таки двадцять чотири тисячі франків – у Франції хтозна чи й оцінили б мою голову на таку суму, що свідчить, – регочучи, докинув Альбер, – що нема пророка у своїй вітчизні.
– До речі, про вітчизну: де графова батьківщина? Яка його рідна мова? На які кошти він живе? Звідки взялися його незліченні дóбра? Якою була перша половина його таємничого, недовідомого життя, що накинуло на другу половину похмуру тінь.