Вона йшла в парі з Белізеровим батьком, щуплявим метким жовтолицим дідком із гачкуватим носом. Його безнастанно мучили напади кашлю, і майбутня невістка ледве його вгамовувала, щосили розтираючи йому спину. Через кілька кроків та процедура знову повторювалась, звісно, порушуючи урочистий поступ кортежу: пари раз у раз зупинилися, наштовхувалися одні на одних і перечікували, поки у старого мине напад злощасного кашлю.
Белізер виступав у другій парі, йдучи об руку з понурою овдовілою сестрою із Нанта з такими самими кучерями та гачкуватим носом, як і в її батечка. Що ж до Белізера, то цього дня його не впізнали б навіть постійні клієнти. Куди й поділися набрякла синя вена посеред лоба, глибокі страдницькі зморшки на його щоках та вічно розтулений рот, який, здавалось, безмовно завжди кричав "ой-ой!..". Високо підвівши голову, погарнішавши, він гордо ступав у пошитих на замовлення величезних, до блиску начищених черевиках, таких широких та довгих, що наш наречений скидався в них на ковзаняра з берегів Зейдер-Зе. Та байдуже! Белізер більше не мучився; йому здавалося, ніби в нього виросли нові ноги, і його обличчя сяяло подвійним щастям. Поруч із Белізером, рука в руці, ішов синок пані Вебер, велика голова якого здавалася іще більшою через буйну завивку, секрет якої відомий тільки перукарям передмістя. Белізерів компаньйон, котрого ледь умовили хоч на день розлучитися з молотом та шкіряним фартухом, пекар, хазяїн пані Вебер, і його зять, у яких на бичачих шиях між коротко стриженим чубом і сукняним коміром випинали червоні загривки жиру, гордо йшли у химерних, залежаних у шафах, надто рідко одягних сурдутах з негнучкими у ліктях рукавами. За ними – подружжя Левендре, Белізерові брати й сестри, сусіди, друзі і в кінці – Джек. Його мати, пані де Барансі, погодилася вшанувати молодят своєю присутністю па урочистому обіді, але не відважилася цілий день трудити ноги у весільній процесії.
Після товкотнечі у мерії та нескінченного чекання, через яке у багатьох запрошених позводило животи, бо було вже далеко за полудень, кортеж рушив до Венсенемкого вокзалу, звідки треба було ще їхати поїздом. Весільний обід мав відбутися в Сен-Манде в одному з ресторанів на проспекті Бель-Ер, зім'ятий папірець з адресою ресторану лежав у глибині Белізерової кишені. Така застережливість аж ніяк не була зайвою, бо на галявині біля узлісся розташувалося п'ятеро чи четверо однаковісіньких закладів, та ще й з однаковими вивісками: "Весільні обіди", причепленими на павільйончиках і рундучках, повитих привабливою зеленню.
Коли весільна процесія прибула до ресторану, його зала була ще зайнята, і Белізерові гості вирішили тим часом прогулятися навколо Венсенського озера – цього Булонського лісу бідноти. Безліч інших весіль (одні гості вже стали з-за столу, а інші наливали одне одному просто неба) розсипали на зелених галявинах білі жіночі сукні, чорні сюртуки та мундири військових і ліцеїстів – без них і справді не минає жодної такої події. Всі сміялися, співали, розважалися, пили й обжиралися, вищали, ганялися одне за одним, водили хороводи й танцювали кадриль навколо шарманщиків. Чоловіки надівали жіночі капелюшки, жінки – чоловічі. За загорожами, скинувши сюртуки і накидки, одні гралися в піжмурки, інші цілувалися, якась дружка пристібала молодій відірвану шлярку на сукні. Ох, ті білі, накрохмалені й підсинені сукні! Як тішились ними бідні дівчата, волочачи по траві їхні шлейфи і уявляючи себе, хай навіть лише на один день, елегантними дамами. Бідняки люблять такі утіхи: їм хочеться хоч у мріях відчути себе багатими, піднятися над своїм становищем у суспільстві, зрівнятися з улюбленцями щедрої долі, до яких в їхній душі завжди жевріє заздрість.
Белізер та його гості сумно бродили по пилюці серед Гіменеєвих весільних гулянь і напихалися бісквітами й печивом, очікуючи на жаданий бенкет. Звичайно, вони також були не проти повеселитися – і читач незабаром сам у цьому переконається, – але поки що голод сковував усі їхні пориви радості. Нарешті один із посланих у розвідку представників Белізерового племені сповістив: "Все готове, час сідати за стіл",– і молоді разом зі своїми гостями заквапились до ресторану.
Весільний стіл було накрито в просторій залі, поділеній грубо розмальованими розсувними перебірками на кілька приміщень, прикрашених однаковими дзеркалами й позолотою. Тут було добре чути все, що робилося в сусідніх залах: сміх, дзенькіт склянок, перегукування з офіціантами, нетерплячі дзвінки... З вікон виднівся невеликий садок з деревами, висадженими у шаховому порядку, а в ресторанній залі стояла така задуха, наче у передбаннику. Так само, як і в мерії, спочатку гостей опанувала несмілива шанобливість, –надто незвичним був довгий, заставлений приборами стіл, по краях якого пишалися штучні помаранчеві гілки, якісь незбагненні споруди, зелені й рожеві солодощі у вазах... І все те, призначене для безперервних весіль, стояло тут незмінно роками, і все те було засаджене незчисленними поколіннями мух, які й тепер не давали спокою, хоча офіціанти й відганяли їх серветками як тільки могли. Пані де Барансі чомусь не з'являлася, і гості, ще трохи почекавши її, стали всідатися. Молодий хотів було сісти поруч з дружиною, але його сестра з Нанта заявила, що тепер так не заведено і навіть якоюсь мірою непристойно, молоді, мовляв, повинні сидіти одне навпроти одного. Так і зробили, щоправда, після довгої суперечки, під час якої старий Белізер, повернувшись до своєї новоспеченої невістки, в'їдливо запитав її:
– Послухайте, ви! А як на вашу думку належить сідати? Як ви сиділи з паном Вебером?
На що рознощиця хліба незворушно відповіла, що вона виходила заміж у себе на батьківщині, весілля гуляли на фермі, і вона сама того дня подавала на стіл. Отож старий проковтнув близня, але неважко було помітити, що Белізерову рідню не тішить цей шлюб і що навіть иайрозкішнійший весільний бенкет не повернув би їй доброго гумору. Одруживши старшого сина, вона позбулася дійної корови, – втратила найнадійніше джерело прибутку. Спочатку їли мовчки. Воно й не дивно: всі зголодніли, та ще й дуже ніяковіли через присутність у залі набундючених офіціантів у чорних фраках. Белізер пробував умилостивити їх своєю доброю усмішкою, але де там! Що не кажи, а якісь дивні вони, оті офіціанти з приміських ресторанів, – нахабні бліді обличчя з густими обвислими баками, хоч і пом'яті, проте глузливі, суворі і владні. Тільки глянеш на них і мимоволі подумаєш, ніби то щонайменше колишні префекти, змушені виконувати плебейські обов'язки. А скільки неприхованої зневаги було в їхніх очах, коли вони блимали на бідноту, на горопах, для котрих замовлено обід з розрахунку сто су на рота! Ота величезна сума – цілих сто су! – яку захоплено повторював кожен з гостей і яка оповивала Белізера ореолом величі (він міг дозволити собі викинути цілих сто франків на одне застілля!), викликала у офіціантів лише презирство, багатозначне переморгування та холодну байдужість при обслуговуванні, гостей. Один із них, стоячи поблизу Белізера, нестерпно гнітив його, навівав на нього якийсь забобонний страх, а другий, стоячи за спиною Белізерової дружини, свердлив його таким лихим оком, що добряга Белізер, аби уникнути його погляду, узяв покладене ліворуч від свого прибору меню і вже вдесяте перечитував його. То було не меню, а справжнісінький феєрверк! Поряд із звичними всім відомими словами: "качка", "ріпа", "вирізка", "квасоля" красувалися величні й незрозумілі назви міст, прославлених битв, прізвища полководців: "Маренго", "Ришельє", "Шатобріан", "Барігуль", що приголомшували і бродячого торговця, і його гостей. Подумайте тільки – їм зараз усе це подаватимуть їсти! Важко навіть уявити обличчя тих бідолах, коли, тримаючи на підносі дві тарілки з супом, офіціант їх запитував: "Суп з раками чи пюре кресі?" – або, вказуючи на дві пляшки іспанського вина, знову питав: "Херес чи пакаре?" Це нагадувало світську гру, під час якої вам пропонують вибрати назву однієї з двох квіток, які уособлюють невідомих вам панн. Як тут бути? Кожен вагався і нарешті відповідав навздогад. А втім, можна було й не вибирати: у всіх тарілках була та сама трохи солодкувата, ледь тепла юшка, а в пляшках – жовтаве і каламутне пійло, яке нагадувало Джекові "шипшиновий напій", котрим поїли гімназистів у Моронвалевому закладі. Гості злякано перезиралися, кожен нишком поглядав на сусідів, аби події питися, яку зі склянок різної форми й величини подають вони офіціанту. І тільки Белізерів новий компаньйон, не огинаючись, безтурботно вийшов із складного становити: він пив усе з однієї склянки – найбільшої. Та все ж типи збентеження і побоювання осоромитися кинули холодну тінь на весільний стіл і, скувавши гостей, отруїли початок урочистого обіду. Першою оговталася рознощиця хліба. Ця чудова жінка, що ніколи не втрачала здорового глузду, незабаром підвела голову і сказала синові:
– Не соромся, синку, їж усе, що тобі до вподоби. Нам це недешево обійшлося, тож наїдайся.
Її мудрі слова миттю вплинули на усіх гостей, за столом залупав сміх, веселіше захрумкотіли щелепи, і всі наввипередки стали просити то те, то інше, а найчастіше – хлібницю. Тільки Белізерові родичі не веселилися. Молодші перешіптувалися й тайкома гиготіли, а старий батько розбалакував скрипучим хирлявим голосом та глузливо пирхав, косячись на сина, котрий, ніби й не помічаючи того, був уважним і шанобливим до батька і раз у раз нагадував молодій: "Підклади у батькову тарілку!", "У батька порожня склянка!" Бачачи усе те жадібне її хиже кодло, що глузливо переморгувалося й перешіптувалося, інші гості мимохіть думали: "І як ото вдалось пані Вебер вирвати бідного торговця капелюхами з їхніх пазурів?" Потрібна була справді чудодійна сила кохання, щоб здійснити такий переворот у його житті. Та хай там як, усе вже позаду, і мужня жінка почувала в собі досить сили, щоб узяти на себе цілковиту відповідальність за чоловікову долю, не лякаючись уїдливих лихих пі єхидних натяків з усіх боків, а крім того, спокійно, широко усміхаючись, підкладати все нові страви в тарілку свого малого й підбадьорювати його:
– Їж, не соромся, синку!
За столом уже стало зовсім весело, коли раптом поти шурхотіння шовку, широко розчинилися двері й на порозі ресторанної зали постала Іда де Барансі – поривчаста, усміхнена, вродлива і осяйна.
– Вибачте, люди добрі, моя карета ледве повзла.