Мальвіль

Робер Мерль

Сторінка 77 з 81

Тільки останні її слова змушують мене здригнутись:

— Знаєш, я зовсім замучилася з нею. Наталі не зроблено жодного щеплення. Аньєсиній Крістіні також. Я боюся, щоб Наталі не захворіла. Нема ні лікаря, ні антибіотиків, та що там антибіотиків — перекису водню й того не знайдеш ніде. Єдине, що в мене є, це термометр!

— А хто її зараз доглядає, сердешна ти моя Марі?

— Одна бабуся з містечка. Вона доглядає також і Крістіну.

Я відпускаю її й прошу, щоб вона покликала мені Аньєсу. Ось і вона. З Аньєсою я розмовляю коротко, владно і навіть ніжно.

— Аньєсо, зараз ти проголосуєш за Жюдіту й повернешся до містечка. Навідаєшся до своєї Крістіни й зачекаєш на мене в своєму домі. Я маю до тебе розмову.

Її трохи дивує мій наказовий тон, але вона, як я й сподівався, погоджується. Я залишаю її і йду шукати Мейссоньє.

Мейссоньє — міцний горішок. Наблизившись до нього, відчуваю деякі докори сумління, що так маніпулюю людьми, особливо коли мати на увазі його. Однак у цьому зацікавлені всі — як мешканці Мальвіля, так і ларокці. Це велика справа, про яку я збираюсь просити його.

Він слухає мене мовчки, його вузьке обличчя напружене й зосереджене, очі кліпають. Я цілком усвідомлюю те, що роблю: підношу йому на золотій таці ключі від Ла-Рока, а разом з ними й Марі Лянуай. Це не так і багато, колі зважити на те, що йому доведеться кинути Мальвіль. Я знаю, йому важко буде це зробити. Однак у мене нема іншого виходу. Я не бачу в Ла-Році нікого, хто зміг би очолити мерію.

Коли я йому все пояснив, він не сказав ні "так", ні "ні". Він розмірковує.

— Якщо я правильно тебе розумію, то мене чекає в Ла-Році два завдання: нормалізувати життя й забезпечити оборону.

— Передусім забезпечити оборону, — кажу я.

— Річ у тім, що це буде непросто. Через мур легко перелізти, приставивши до нього драбину. Фортечний мур між південною й західною брамами дуже довгий, і мені бракуватиме людей, щоб домурувати його. Особливо молодих.

— Я дам тобі Бюра й Жанне.

Мейссоньє копилить губу. І

— А озброєння? Мені будуть потрібні Вільменові рушниці моделі 36.

— У нас їх двадцять, ми поділимось.

— Мені буде потрібна також базука.

Я починаю сміятися.

— Ого, який ти ненаситний! Інтереси Ла-Рока тобі, бачу, ближчі, ніж Мальвіль.

— Я ще не сказав, що погоджуюсь, — стримано відповідає Мейссоньє.

— Гаразд, — кажу я, хвилину поміркувавши. — Я позичатиму тобі базуку на п'ятнадцять днів щомісяця. Але тільки після того, як ти належно обладнаєш міські укріплення.

— Отож-то! — вигукує Мейссоньє. Потім провадить далі: — А що буде зі здобиччю, яку Фейрак привіз із Курсежака? Вона досить велика. Ти будеш її домагатися чи ні?

— А що там є? Ти знаєш?

— Так. Мені щойно сказали. Свійська птиця, дві свині, дві корови, сіно й цукрові буряки. Сіно зосталося там в одній стодолі, просто дивно, що їм вистачило глузду не підпалити її.

— Дві корови? Я гадав, що в Курсежаку була тільки

одна.

— Другу вони сховали, щоб не віддати її Фюльберові.

— Які скнари! Їм начхати на те, що ла-рокські немовлята могли померти з голоду, головне, щоб їхнє було сите! Але це все одно їх не врятувало!

— Ну то як? — править своєї Мейссоньє. — Вимагатимеш своєї частки?

— Як це частки? Яке зухвальство! Ця здобич повністю належить Мальвілю, бо це він переміг Вільмена!

— Послухай, що я тобі запропоную, — каже Мейссоньє. — Забирай усіх курей...

— На дідька вони мені? їх уже й так забагато в Мальвілі. Вони пожирають чимало зерна.

— Почекай. Ти візьмеш курей, дві свині, а ми залишимо собі решту.

Я заходжуюсь сміхом.

— Мальвілеві дві свині, а Ла-Рокові дві корови! І це, по-твоєму, справедливий поділ? А сіно? А цукрові буряки?

Мейссоньє мовчить. Ні пари з вуст.

— Я вирішу це сам, — додаю я трохи перегодя. — Але попередньо обговорю з мальвільцями.

Й, оскільки він уперто мовчить, суворо дивлячись на мене, я веду далі:

— ■ Зваживши на те, що в Ла-Році є тільки одна корова, ми, можливо, чимось зарадимо вам.

— Нарешті! — вигукнув Мейссоньє.

Відтак западає мовчанка. Він знову поринає в задуму. Я не кваплю його.

— Якщо я правильно розумію ситуацію, — мовить він, — то, крім усього, доведеться дотримуватись демократичних формальностей, дискутувати довгі години і дозволяти критикувати себе за кожну дрібницю людям, які самі нічогісінько не робитимуть.

— Не перебільшуй, ти матимеш золоту муніципальну раду.

— Золоту? І ця жінка золота?

— Жюдіта Медар?

— Так, Жюдіта. Вона не полізе за словом у кишеню! А що вона являє собою насправді? — запитує він з підозрою. — Член ОСП ?

— Зовсім ні! Вона — ліва християнка.

Його обличчя веселішає.

— Мені це більше подобається. Я завжди добре ладнав з такими людьми. Вони ідеалісти,— додає він з прихованим презирством.

Мейссоньє повеселішав. Бо він знає Марселя, Фожане, Дельпейру. Лише Жюдіта була для нього загадкою.

— Я згоден,— нарешті каже він.

Оскільки Мейссоньє згоден, я зараз поставлю йому свої умови.

— Послухай, Мейссоньє, я все ж таки хотів би, щоб Ла-Рокська муніципальна рада і Мальвіль домовились про таке: десять Вільменових рушниць моделі 36, скажімо, дві курсежакські корови належатимуть не Ла-Року, а їх буде надано тобі особисто на час твоєї діяльності в Ла-Році.

Він пильно дивиться на мене.

— Це означає, що ти забереш їх назад, якщо ларокці виженуть мене під три чорти!

— Так.

— Мабуть, це буде не так легко зробити.

— Що ж, у такому разі рушниці і худоба стануть предметом спільних переговорів.

— Що? Станемо торгуватись? — обурюється Мейссоньє.

Від його слів віє холодком. Я ніяковію. Мене засмучує те, що ми розстаємося без отого тепла, яким були пройняті наші взаємини у Мальвілі.

— Ну, — кажу я із удаваною веселістю, — ось ти вже й мер. Ти радий?

Я зразу ж зауважую, що моє запитання майже не впливає на нього.

— Ні, — холодно відповідає Мейссоньє. — Я сподіваюсь, що буду непоганим мером, але я не радий.

Безтактність — наче той схил. Я далі кочуся цим схилом.

— Навіть якщо ти житимеш у Марі Лянуай?

— Навіть якщо я житиму в Марі Лянуай, — незворушно відказує Мейссоньє й одвертається.

Я залишаюсь сам. Серце моє болісно стискається від цих його непривітних слів.

Розумію, що я цілком заслужив таке ставлення до себе, але це нітрохи не втішає мене. На щастя, мої душевні муки перериває пан Фабрелятр, який чемно торкається мого ліктя. Я не можу сказати, що мені дуже подобається ця висока біла свічка з кострубатими вусиками й очима, які кліпають за окулярами в залізній оправі. До того ж він сопе, наче ковальський міх.

— Пане Конт, — мовить Фабрелятр безбарвним голосом. — Дехто з присутніх тут каже, що мене засудять до страти через повішення. Невже це справедливо?

Я відступаю крок назад. Холодно відповідаю:

— Я не вважаю, що це справедливо говорити про ваше повішення, пане Фабрелятр, до того, як вас судитимуть.

Губи його тремтять, очі перелякано блимають. Ця людина викликає в мене жалість. Але чи зможу я забути про його шпигунство? Про його співучасть у Фюльберових злочинах?

— А що це за люди? — питаю я.

— Які, пане Конт? — мовить він ледь чутним голосом.

— Ті, що говорять про суд над вами.

Фабрелятр називає мені імена двох чи трьох осіб, які, звісна річ, за Фюльберового правління сиділи тихо. Фюльбер зазнав краху, і тепер ці тюхтії посміливішали.

Однак старий Фабрелятр не такий дурний, як здається. Він уважно стежить за моєю думкою. Мовить тоненьким голоском:

— Але ж я робив тільки те, що робили й вони. Я корився всім Фюльберовим наказам.

Я міряю його очима з голови до п'ят.

— А може, ви, пане Фабрелятр, трохи перестаралися в цьому?

Боже мій, який він м'який! Від мого звинувачення Фабрелятр згортається, наче слимак. А я ніколи не чавлю слимаків. Я завжди байдуже відкидаю їх носком чобота.

— Пане Фабрелятр, не панікуйте, сядьте отам в куточку й сидіть нишком. Я спробую вам допомогти.

Потім я відправляю Фабрелятра, не вислухавши його подяки, обертаюсь до Бюра, що йде до мене з глибини каплиці куцими ногами, очі в нього жваві и кмітливі, кухарський животик виставлений уперед.

— Ну й ну, — мовить Бюр єдиним подихом. — Якби почули! В Газеля ціла історія з отими людьми, що прийшли заборонити йому читати молитви над Фюльберовою могилою. Газель страшенно розхвилювався. Попросив мене попередити вас про все, що сталося.

Я дивуюся. У цю хвилину дурість і підлість людини здаються мені безмежними. Запитую себе, чи варто докладати стільки зусиль, щоб увічнити цю лиху істотку. Кажу Бюрові, щоб він почекав на мене, що потім разом з ним піду до Газеля. Підходжу до Жюдіти й відводжу її трохи вбік.

— Пані Медар, — кажу я, — люди втрачають терпіння, час не жде. Чи можу поділитися з вами деякими міркуваннями?

Вона схиляє важку голову.

— По-перше, на мою думку, список ради мусить представити Марсель. Він це зробить як слід. Можу бути відвертим?

— Звичайно ж, пане Конт, — мовить Жюдіта, тримаючи в своїй широкій руці мій біцепс.

— Є два прізвища, які можуть викликати незадоволення: ваше, бо ви жінка, й Мейссоньє, бо він комуніст.

— Яка дискримінація! — вигукує Жюдіта.

— Щодо вас, Марсель має наголосити на тому, що ви освічена жінка й подаєте велику допомогу раді. А Мейссоньє він повинен представити як спеціаліста у військові справі, крім того, Мейссоньє — це, так би мовити, жививий зв'язок з Мальвілем. Поки що жодного слова про мерію.

— Я захоплююсь вашою кмітливістю, пане Конт, — каже Жюдіта, потискуючи мені руку.

— Якщо дозволите, я скажу ще кілька слів. Є люди, які хочуть судити Фабрелятра. Що ви думаєте про це?

— Яке безглуздя! — коротко відказує Жюдіта.

— Я згоден з вами. Вистачить з нього просто громадського осуду. До речі, інші люди чи ті самі хочуть заборонити Газелеві поховати Фюльбера но-християнському.

— Дякую, що попередили мене, пане Конт. Якщо нас оберуть, ми на самому початку відкинемо будь-які дурниці.

— Насамперед треба буде — я дозволяю собі це підказати вам — скасувати всі Фюльберові укази.

— Певна річ.

__ Гаразд, оскільки я не хочу справити враження, що роблю тиск на ларокців під час голосування, я зникаю звідси, йду до Газеля.

Я всміхаюсь їй. Тямуща жінка. Я майже впевнений, що вони порозуміються з Мейссоньє.

Бюр веде мене лабіринтом коридорів до Фюльберової кімнати. Кидаю погляд на Фюльберове тіло. І одразу ж відводжу очі.

75 76 77 78 79 80 81