Тільки тоді, коли Сексон удруге сказала, що все гаразд, і кивнула йому головою, підступив він до кістки. Одначе за хвильку він нараз стрепенувся і запитливо глянув на Сексон. Сексон ще раз кивнула й усміхнулася, і Посум, задоволено зітхнувши, припав до неоціненної оленячої кістки.
— Твоя Мерсідіз мала слушність, що люди гризуться за роботу, як пси за кістку, — помалу промовив Біллі.— Це — інстинкт. Я так само не міг стриматись, щоб не тріснути скеба в зуби, як оце Посум не міг не кидатись на тебе. Пояснити цього не можна.
Що вже людині судилося, так воно й буде. Як уже хтось робить щось, то так йому й судилося, — байдуже, чи може він це пояснити, чи ні. Пригадуєш, Гол ніяк не міг пояснити, чого він кинув ціпка Макманусові під ноги на тих змаганнях. Що людині судилося, так воно й буде. Оце й усе, що я знаю. Я ось не мав ніякої причини накидатись на нашого пожильця, Джіммі Гармона. Він хлопець порядний, чесний. А отже мені це просто судилося зробити, бо й страйк провалився, і на душі в мене було так гірко, що й не сказати. Я тобі не казав, але, знаєш, ми з ним бачилися після в'язниці, коли мої руки трохи загоїлися. Я пішов до залізничного депо, діждався, поки він звідкись там повернувся, і перепросив його. А чому я перепросив? Хто його зна, — мабуть, з тієї самої причини, з якої й помотлошив його. Мені так судилося зробити, та й уже.
Отак Біллі розводився повсякденними словами про природу життя, сидячи над річкою Ампквою, поки Посум доводив те саме своїми міцними зубами, пожадливо вгризаючись в оленячу кістку.
РОЗДІЛ XVI
З Посумом, що сидів поруч неї на передку, в'їздила Сексон до міста Розберга. Вона пустила коні ступою. До задка фургона було прив'язано двоє молодих робочих коней. За ними йшло ще шестеро, а ззаду на дев'ятому коні їхав Біллі. З Розберга всіх цих коней він мав відрядити до Окленда.
В долині Ампкви вони вперше почули приповість про білого горобця. Розповів їм її літній здоровань фермер. Ферма його була зразок доброго ладу й порядку. Від фермерових сусідів Біллі почув згодом, що статки його сягають чверті мільйона.
— Ви чули історію про фермера й білого горобця? — спитав за обідом господар у Біллі.
— Вперше в житті взагалі чую про білого горобця, — відповів Біллі.
— Вони й справді рідко трапляються, — визнав фермер. — Ось послухайте цю історію. Був собі фермер, якому не таланило в господарстві. Все в нього йшло не гаразд, аж ось одного разу почув він про чарівного білого горобця. Казали, що той горобець вилітає тільки на світанні і що хто потрапить спіймати його, тому фермерові пощастить у всіх його замірах. Другого дня наш фермер устав рано-рано, ще й на світ не благословлялося, і почав чекати на того горобця. І знаєте, отак він уставав не раз і не два, а цілі місяці, але навіть хвоста горобиного не побачив. — Господар похитав головою. — Він так і не знайшов того горобця, зате завважив стільки хиб у своєму господарстві і так багато почав докладати праці, чекаючи на біле пташеня, що незабаром його ферма стала на ноги, він виплатив заставне і завів собі поточний рахунок у банкові.
Рушивши з полудня в дорогу, Біллі поринув у глибоку задуму.
— О, я добре второпав, куди він хилить, — промовив він, нарешті.— А все ж таки я не згодний. Звісно, ніякого білого горобця взагалі не було, а суть у тому, щоб рано вставати й працювати щосили, — це я відразу второпав. І все-таки, Сексон, якщо в цьому фермерське життя, не хочу я ніякої місячної долини. Життя не для тяжкої роботи. Працювати не розгинаючи спини можна й у місті. Яка-бо різниця? Для себе ти маєш лише нічний відпочинок, — а яка втіха з життя уві сні? І де не спати — однаково. То вже ліпше подохнути, аніж отак працювати до нестями! Про мене в мандрах куди любіше: там оленя підстрелиш, а то пструга зловиш, полежиш собі горілиць у затінку, посмієшся й побавишся з тобою і… ну, й поплаваєш уволю. Я ж від роботи ніколи не огинався, ти знаєш. Тільки одна річ — поробити в міру, і зовсім інша — дороблятися до нестями.
Сексон цілком була з ним згодна. Вона оглядалася назад на роки, що пройшли в тяжкій праці, і порівнювала їх із теперішнім їхнім безжурним життям у мандрах.
— Ми не хочемо багатства, — сказала вона. — Хай хто хоче ловить собі білих горобців на островах Сакраменто чи в тих зрошуваних долинах. Якщо ми в нашій місячній долині вставатимемо рано, то тільки, щоб послухати пташиний спів і поспівати разом з пташками. А якщо іноді й попрацюємо тяжко, то тільки, щоб мати більше вільного часу на розваги. Коли ти підеш плавати, я піду з тобою. І ми так тяжко битимемо байдики, що робота нам буде за наймилішу розвагу.
— Я вже, здається, висох, як таранька!.. — заявив Біллі, витираючи рясний піт із засмаглого чола. — А може, нам рушити до узбережжя?
Вони звернули на захід, подавшись униз дикими гірськими проваллями. Дорога була така небезпечна, що протягом сімох миль вони побачили десять розбитих автомобілів. Біллі не хотів заганяти кобил і незабаром зупинився перепочити біля бурхливого потоку, звідки одразу ж виловив двох пстругів. На тому самому місці й Сексон виловила здорового пструга. Вона звикла до пстругів у дев'ять-десять дюймів завдовжки, і коли відчула, що на гачок начепилось щось велике, аж скрикнула з подиву. Біллі підійшов до неї допомогти За кілька хвилин, розпаленівши лицем і збуджено сяючи очима, Сексон обережно витягла свою здобич з води на сухий пісок. Але тут рибина зірвалася з гачка й шалено зашарпалася. Сексон навалилася на неї тілом і схопила її руками.
— Шістнадцять дюймів, — констатував Біллі, коли вона гордовито піднесла до нього пструга. — Стривай, що ти збираєшся з ним робити?
— Змити пісок, звичайно, — відповіла Сексон.
— Краще поклади його в кошик, — порадив він і став мовчки дивитися, що буде далі.
Сексон схилилася над річкою і опустила розкішну рибину у воду. Нараз пструг ударив хвостом, Сексон конвульсійно здригнулась, і риба втекла на волю.
— Ой! — вирвалося в Сексон.
— Що знайдеш, з рук не випускай, — прорік Біллі.
— Не велике лихо, — відтяла вона. — Все одно ти такого здоровенного пструга ще зроду не вловив.
— Куди нам до таких мастаків, як ти… — протягнув Біллі.— Адже ж ти мене впіймала, хіба ні?
— То ще не знати, — відповіла вона. — А може, то було так само, як з тим чоловіком, що ловив пстругів у невідповідний сезон. Коли його заарештували, він заявив, що робив так задля самооборони.
Біллі наморщив чоло, але не зрозумів.
— Пструг, мовляв, накинувся на нього, — пояснила вона.
Біллине обличчя розпливлося в усмішці.
— А ти мене добре підшкильнула, — озвався він за чверть години.
Небо затягли хмари, і над річкою Кокіл на подорожніх зненацька насунув туман.
— Х-ху! — радісно скрикнув Біллі.— Яка розкіш! Я його всмоктую, як суха губка. Досі я ще ніколи так не тішився з туману!
Сексон простягла руки вперед, немов силкуючись обійняти туман, а тоді почала робити плавальні рухи, ніби купалась у сірій млі.
— Я й не гадала, що сонце може мені надокучити, — сказала вона. — Але останнім часом воно вже надто нам допікало.
— Еге ж, відколи ми в долині Сакраменто, — згодився Біллі.— Надміру сонця — це зле, я вже по собі знаю. Сонце — наче вино. Чи ти помічала, як приємно стає на душі, коли воно нараз визирне з-поза хмар після тижня негоди? Таке сонячне світло проймає тебе, як чарка віскі,— по всьому тілі розливається тепло. І знову ж таки, як наплаваєшся — хіба не розкіш погрітися на сонці? А все через те, що ти вихилиш чарчину сонячного коктейлю. Але, даймо, ти прокачалася на піску годин зо дві. Тоді вже воно тобі не так смакуватиме. Тіло стане якесь розбите, ти насилу вдягатимешся, насилу доволочиш ноги додому, немов усе життя з тебе видушено. А від чого таке? Бо це наче похмілля: ти перепилася сонця і тепер мусиш розплачуватись. Оце так воно. Тому найкращий той клімат, де бувають тумани.
— Ну, то, виходить, ми пиячили кілька місяців поспіль, а тепер протверезимося, — сказала Сексон.
— Звісно. І знаєш, — у такому кліматі я за один день можу зробити дводенну роботу. А глянь на кобил — і вони, бігме, повеселішали!
Марно Сексон виглядала своїх улюблених секвой серед соснового лісу. У місті Бендоні їм сказали, що вони Знайдуть їх тільки у Каліфорнії.
— Тобто ми забралися занадто на північ, — вирішила Сексон. — Наша місячна долина, очевидячки, десь на півдні.
І вони подалися на південь — уже значно гіршими дорогами. Проїхавши молочарський край Ланглуа та густий сосновий бір, вони дісталися до Порт-Орфорда, де Сексон назбирала на березі блискучих камінчиків — агатів, а Біллі виловив величезну тріску. В цій дикій околиці ще не було залізниць, і щодалі на південь ставало все глухіше. Біля Голд-Бічу над Тихим океаном вони спіткали свою давню знайому, річку Роуг, і переправилися через її гирло поромом. Місцевість робилася щораз первобутніша, дороги — гірші, і лише де-не-де, далеко одна від одної, самотіли ферми й поруби.
Тут не було ані азіатів, ані європейців. Рідке населення складалося з перших осадчих та їхніх нащадків. Багато старих жінок, з якими Сексон заводила розмову, пам'ятали переїзд через прерії у фургонах, що їх тягли натруджені воли. Піонери простували все на захід, аж доки не загородив їм дороги Тихий океан. Тут вони повикорчовували собі ділянки, збудували прості оселі й лишилися жити. Вони забралися на самий Далекий Захід. Стародавній їхній побут мало змінився. Залізниць тут не було. Жоден автомобіль не відважився досі проїхати цими небезпечними дорогами. Зі сходу їх відділяли від густозаселених внутрішніх долин дикі гори Коуст-Рейнджу — рай для мисливців, як оповідали Біллі; хоча, про нього, то й тієї дичини, що йому трапилася дорогою, було подостатком для раю. Хіба ж не пощастило йому підстрелити чудового крислатого оленя, не злазячи навіть з передка, а лиш передавши віжки Сексон?
Підіймаючись вузькою дорогою через незайманий ліс на південь від Голд-Бічу, вони почули далеко Попереду калатання дзвіночків. Проїхавши ще ярдів із сто вперед, Біллі побачив достатньо широке місце, щоб розминутись, і зупинив коней. Тим часом веселі дзвіночки швидко наближалися згори до них. Долинув скрип гальма, глухе цокання кінських копит, різкий вигук погонича й жіночий сміх.
— Ото спритно правує! — пробурмотів Біллі.— Схиляюся перед ним, хто б він не був, — отак мчати по такій дорозі!..