Дон Кіхот сказав, що вважає книгу за прочитану і ще раз назвав її дурною, та й годі; окрім того, не хотів би він, щоб письмак, узнавши випадком, що книга побувала в його руках, втішався тим, що герой її читав,— а від речей одворотних та безецних не тільки очі, а й думки одвертати годиться. Як же в нього спитали, куди він намірився далі путь верстати, одказав, що до Сарагоси, де гадає взяти участь у турнірі за почесний обладунок, який у тому місті одбувається щороку. Дон Хуан сказав йому, що в сій новій повісті оповідається про те, як Дон Кіхот, хто б він [60Н] уже там не був, брав участь у грі в кільце; оповідь та недолуга, мало в ній говориться про рицарські девізи, ще менше описів бойових обладунків, зате багато всяких нісенітниць.
— Якщо так,— зауважив Дон Кіхот,— то ноги моєї не буде в Сарагосі: тим я завдам брехні новітньому історикові, і ввесь світ побачить, що я — не той Дон Кіхот, про якого він пише.
— І добре зробите,— сказав дон Херонімо,— бо, скажімо, в Барселоні теж відбуваються турніри, де сеньйор Дон Кіхот зможе проявити свою доблесть.
— Так я й думаю вчинити,— сказав Дон Кіхот.— А тепер прошу ваших милостей відпустити мене, бо вже час і пора спати; вкінці, мої панове, можете вважати і записати мене в число найбільших друзів своїх і слуг.
— І мене так само,— обізвався Санчо.— Може, й я колись у пригоді стану.
По сім слові попрощались, і Дон Кіхот із Санчом вернулись до своєї кімнати, а дон Хуан та дон Херонімо довго ще дивувалися з тої суміші розсудливості й безрозумності і впевнились безпохибно, що то й були справдешні Дон Кіхот і Санчо, а не ті, що їх зобразив арагонський письмак.
На світанку Дон Кіхот устав і, постукавши в стінку до сусідньої кімнати, попрощався з своїми гостителями. Санчо розплатився досить-таки щедро з корчмарем і порадив йому менше свої припаси вихваляти або більше про них дбати.
РОЗДІЛ LX
Що трапилося з Дон Кіхотом на шляху до Барселони
Ранок був прохолодний, таким же заповідався й день, коли Дон Кіхот виїхав із заїзду, розпитавши попереду, яким шляхом краще трапити до Барселони, минаючи Сарагосу — так йому хотілося вивести на чисту воду того новітнього дієписця, що, казали, вельми його знеславив. Якось так вийшло, що за шість день йому не трапилось нічого такого, що варто було б записати, і на сьомий день, як ізвернув він із дороги, облягла його ніч у густому дубняку; чи росли там дуби прості, чи, може, коркові — того не скажу, бо нічого про те не говорить і Сід Ахмет, який, як правило, описує всі речі докладно до щонайменших дрібниць.
Пан і слуга позлізали з своїх худобин і обляглися під деревами; Санчо, споживши того дня добрий повечірок, одразу ж пірнув у браму сну, а Дон Кіхот довго не міг склепити очей не так од голоду, як од химер своїх: думки його роїлися самопаш, залітаючи в тисячі преріжних місць. То йому ввижалось, що він у печері Монтесіноса, то уявлялось, як перевернута в мужичку Дульсінея вискакує на свою ослицю, то в ушу йому лунали слова віщого Мерліна, що вістили, яких умов треба дотримати, яких трудів доконати, щоб над Дульсінеєю чари розбити. Аж од-чай його брав, що Санчо, джура його, такий оспалий та немилосердний:де ж бо, шмагонув себе всього п'ять разів, число занадто мале й несумірне проти тієї великої кількості, яка ще зосталась. Так се його роздосадувало й розгнівило, що він сказав собі подумки: "Якщо Олександер Великий розрубав Гордіїв вузол, мовлячи: "Розрубав чи розв'язав — на одне виходить!", і се не завадило йому стати всевладним паном над усією Азією, то так само і я, щоб одчарувати Дульсінею, сам одшмагаю Санча проти його волі: адже в умові сказано, що Санчо має дістати три тисячі з надтом ударів, то яке кому діло, чи він їх сам собі завдасть, чи те зробить хто інший? Головне, щоб він їх дістав сповна, а вже від-ки, яким чином — байдуже".
Отак надумавшись, узяв повода од Росинанта, склав його так, щоб зручніше було шмагати, підійшов до Санча і заходився розв'язувати йому спереду очкура, на якому трималися штани, але тут Санчо знагла пробудився і закричав:
— Шо це таке? Хто мене за очкура сіпає?
— Се я,— одказав Дон Кіхот.— Хочу надолужити твоє недбальство і зарадити своїй біді: одшмагаю тебе, Санчо, щоб хоть почасти борг той справити, що ти на себе взяв. Дульсінея гине, я помираю од жаги, а тобі й горя мало — отож розв'язуй очкура по своїй волі, а по моїй я всиплю тобі зараз на сьому безлюдді яких дві тисячі ударів.
— Е, ні,— мовив Санчо.— Нехай ваша милость не рушиться, бо я, їй же Богу, такого ґвалту вчиню, що й глухі почують! Я зобов'язався шмагатись по добрій волі, а не живосилом: досить, що даю вашій милості слово бичуватись і молосуватись, коли мене знесе охота.
— Шкода, Санчо, здаватись на твою охоту,— сказав Дон Кіхот,— бо серце маєш тверде, а шкіру, як на мужика, затонку.
Та й сікнувся знов до Санча, щоб то очкура розв'язати. Той, се побачивши, зірвався на рівні, схопив пана попід силки і, перечепивши ногою, повалив його навзнак, правим коліном настоптав на груди, а руки руками держав — ні рухнути неборакові, ані дихнути.
— Га, зраднику! — заволав Дон Кіхот.— Проти свого пана природного бунт ізриваєш? На хлібодавця свого важишся?
— Королів не ставлю, ані скидаю,— відповів Санчо,— а рятую свого пана, бо я сам собі пан. Хай ваша милость побожиться, що дасть мені спокій і не пориватиметься ниньки мене шмагати, тоді я вас одпущу, а як ні —
Тут ти, зраднику, й помреш,
Лютий ворог доньї Санчі!
Мусив Дон Кіхот йому те обіцяти і поклявся життям володарки своїх думок, що й нитки на ньому не зачепить і дасть йому на волю і на власний розсуд шмагатись тоді, коли самому заманеться. Санчо підвівся і одійшов далеченько од того місця прихилитись до іншого якого дуба, коли се щось черк йому об голову! Мацнув руками — аж воно ноги людські, в черевиках і панчохах; затремтів неборак од страху, кинувся до другого дерева — аж і тут те саме. Гукнув на поміч Дон Кіхота, той підбіг і спитав, у чому річ, чого се він так перелякався. Санчо сказав, що на сих деревах ноги людські ростуть. Дон Кіхот і собі обмацав ті ноги; він зразу догадався, що воно за знак і сказав Санчові: [610]
— Не бійся, отсі ноги, що ти їх налапав, а бачити не можеш, належать, без сумніву, розбишакам-опришкам, яких на сих деревах повішено. Правосуддя тутешнє, запопавши таких гультіпак, вішає їх по двадцять-тридцять душ у лісі; з сього я висновую, що ми вже десь недалеко Барселони.
Той здогад виявився слушним. Як уже розвидніло, звели наші очі й побачили, що з дубів справді гронами звисають трупи розбишак. А як настав білий день, мусили злякатися не мертвих уже, а живісіньких розбишак: душ, може, з сорок обскочили їх зненацька і загукали по-каталонськи, щоб стояли тихо і ждали, поки прийде отаман. Дон Кіхот був спішений, кінь незагнузданий, спис до стовбура приставлений — як тут будеш боронитись? Отож схрестив руки на грудях, похилив голову і ждав якоїсь слушнішої нагоди.
Розбишаки метнулись до Сірого і вилущили геть усе, що було в саквах та багулі; добре ще, що одержані од дука, як і взяті з домівки, таля-ри були у Санча в чересі, та й туди були б добрались ці добродії, винишпорили б усе до цяти, хоч би й під шкурою було заховано, якби під сю пору не наспів отаман: був то чоловік років так тридцяти й чотирьох, кремезний, зросту вище середнього, поважного погляду і смуглої цери. Під ним був кінь як змій, на собі мав сталеву кольчугу, а по боках чотири пістолі, що в тих краях звуть кремняками. Побачивши, що його чухраї (так звуться люди, які коло того ремесла ходять) завзялися лущити Санча Пансу, він велів те діло припинити; його відразу послухано, і черес був порятований. Отаман здивувався, побачивши списа, опертого об дерево, щита, що лежав долі, і знарядженого в бронь Дон Кіхота, що стояв у задумі та в зажурі — сама журба, здавалось, не могла бути сумнішою та жальнішою. Отаман підійшов до нього і сказав:
— Не журіться, не вдавайтесь у тугу, чоловіче добрий: ви трапили в руки не до жорстокого Озіріса, а до Роке Гінарта, що відзначається радше спочутливим серцем, аніж суворістю.
— Не тим я журюся,— відповів Дон Кіхот,— що попав у твою владу, о відважний Роке, чия слава не має меж на всій землі, а тим, що через необачність мою застукали мене вояки твої при негнузданім коні, тоді як по чину мандрованого рицарства, до якого належу, я зобов'язаний всякої хвилини бути насторожі, всякої години бути власним вартовим; чиню тобі відомо, о великий Роке, що якби я був на коні, зі списом і щитом, вони не взяли б мене сплоха, бо я єсть Дон Кіхот з Ламанчі, славний подвигами своїми по всіх кінцях світу!
Роке Гінарт постеріг одразу, що недугою Дон Кіхота було радше божевілля, ніж одвага, і хоть він про нього дещо чув, але не вірив у його витворки і не міг собі уявити, щоб на чоловіка могла напасти отака хи-мерія; він вельми врадувався цій зустрічі — міг тепер зблизька побачити те, про що чував досі здалеку.
— Зацний рицарю! — промовив він до Дон Кіхота.— Не впадайте у відчай і не вважайте, що вам випала нещаслива доля; можливо, що саме через отсю спотичку випрямиться кривий досі шлях вашої долі, бо небеса нерідко дивними якимись і людям недовідомими поворотами підіймають тих, що впали, і збагачують убогих.
Дон Кіхот почав був дякувати йому, коли се ззаду почулась тупотня, [611] нібито гнав цілий табун коней; насправді кінь був лише один, а на ньому сидів юнак-вершник, років, може, двадцяти, одягнений в зелений одамашок із золотими басаманами, штани-плюндри й курту, на голові капелюх набакир по-валлонськи, на ногах тісні восковані чобітки; остроги, меч і кинджал позлотисті, в руках невеличка рушничка, коло пояса пара пістолів. На той тупіт Роке повернув голову й побачив того чарівного юнака, що під'їхав до нього і заговорив такими словами:
— їду отеє до тебе, одважний Роке, чи не знайду якщо не рятунку, то хоть полекші якої у своїй біді. Щоб же ти довго не думав і не гадав (бачу, не впізнав мене), зараз скажу, хто я. Я — Клавдія Хероніма,
. донька Сімона Форте, твого щирого друга, а заодно й заклятого ворога Клавкела Торельяса, що є недругом і тобі, бо належить до ворожого загону; відомо тобі також, що в сього Клавкела є син, що зветься (чи принаймні звався ще яких дві години тому) дон Вісенте Торельяс.