Була відвойована значна частина Вірменії, а північна прибережна зона Сирії була розширена вглиб від моря до річки Оронт, що дало змогу повернути Антіохію до складу імперії. Також було відновлено контроль над островами Кіпр і Крит. Відносна легкість, з якою вдалося відібрати ці території, значною мірою пояснювалася фрагментарним характером Аббасидського халіфату. На заході розпад імперії Каролінгів означав, що лише візантійці були достатньо потужними, щоби чинити спротив наступу північноафриканських арабів в Італії.
Після цих змін кордонів станом на 1025 р. Константинополь знову опинився в географічному центрі імперії, адже площа європейських і азійських територій була приблизно однаковою. Хоча впродовж наступних тридцяти років до імперії не було додано чогось значного, вона досягла нової рівноваги. Те, що Візантія змогла залишитися єдиною і сильною, великою мірою було пов'язано з регіональною інфраструктурою фем – округів із загонами вояків, набраних з місцевих жителів, яких селили на державних землях, а натомість ті мали сплачувати податки й бути готовими нести військову службу, коли потрібно. Така система непогано працювала в інтересах імперії, але після смерті Василія II у 1025 р. наступні імператори, побоюючись посилення влади військових, дозволили ій занепасти, що призвело до катастрофічних наслідків.
Небезпека погрожувала з трьох напрямків: степові кочовики з півночі, сельджуки зі сходу та нормани із заходу. На півночі печеніги, які розширили свою територію до Дунаю, у 1033 р. почали здійснювати набіги на імперію, і ці набіги посилювалися, оскільки на печенігів усе більше тиснули нові хвилі кочовиків, що насувалися зі сходу. Це була звичайна історія, і візантійці у відповідь діяли традиційними методами, поєднуючи відверті бойові дії, дипломатію та спроби розпалити внутрішній розбрат серед нападників. Однією з тактик, яку успішно застосовували за часів Аттіли, було створення спеціальних торговельних центрів у прикордонній зоні, де в наявності були продукти сільського господарства та промислові вироби, що так прагнули придбати кочовики. Але напруження усе ж зростало, і у 1091 р. печенізьке військо дійшло до Константинополя. У відповідь Візантія звернулася по допомогу до половців – кочовиків, які нещодавно прийшли в степ зі сходу й були готові воювати з печенігами, щоб здобути більше території. Спочатку ця стратегія працювала, але після того, як печенігів було розгромлено, половці почали набіги на імперію. Врешті-решт від них відбилися, у 1092 р. кордон по Дунаю було відновлено, а його торгові центри запрацювали знову, задовольняючи потреби кочовиків, які тепер переконалися, що звичайна торгівля – це краще, ніж ризики набігів. Дунайський фронтир залишався стабільним упродовж майже 100 років.
Східний фронтир був більш серйозною проблемою. Тут відчувалася вся сила натиску сельджуків, яких заохочував авторитет Аббасидського халіфа. Початком стала битва під Манцикертом у Вірменії в 1071 р. Візантійське військо було розбите, а імператор потрапив у полон. Це спричинило громадянську війну між ворогуючими візантійськими угрупованнями, що відкрило шлях для швидкого просування турків-сельджуків через центр Анатолії. За 20 років сельджуки досягли узбережжя Егейського моря і почали закріплятися в головних містах, таких як Нікея та Смірна. Втрата Анатолії, за винятком північного узбережжя, стало нищівним ударом для імперії, не в останню чергу тому, що вона була однією із найпродуктивніших сільськогосподарських зон, а також одним із регіонів, що постачав найбільшу кількість рекрутів для війська. У 1094 р. візантійці розпочали контрнаступ, і за допомогою армій Першого хрестового походу, які прибули двома роками пізніше, Олексію I Комніну (правив у 1081–1118 рр.) вдалося повернути більшу частину заходу Малої Азії, а станом на приблизно 1140 р. було відвойоване південне узбережжя, хоча гірська територія на сході центральної Анатолії, Румський султанат, усе ще залишалася в руках сельджуків.
Прибуття хрестоносців у 1096–7 рр., хоч і на прохання візантійського імператора, означало суттєве посилення втручання західноєвропейських держав у справи імперії. В Італії конфлікт між латинською церквою та Візантією набув нового оберту ще у 1059 р., коли папа затвердив норманського авантюриста Роберта Гвіскара правителем Апулії. Нормани були нащадками вікінгів, яким було дозволено оселитися в долині Сени, де через шлюби вони змішалися з місцевою франкською елітою, але все ще поводилися як пірати, що прагнули отримати територіальну й фінансову користь скрізь, де могли. Станом на 1071 р. Гвіскар захопив останній із візантійських анклавів на півдні Італії, а згодом здобув усю Сицилію. У 1081 р., з благословення Папи Римського, він вторгся на Балкани й певний час, до своєї смерті під час епідемії, становив головну загрозу для імперії. Візантійські імператори ставилися до норманів із підозрою, вважаючи, що з ними треба поводитися як із будь-якими іншими найманцями, що швидше відгукнуться на винагороду, ніж залишаться вірними якійсь конкретній справі. Вони були новою силою, і цим треба було скористатися. Саме це переконання спонукало візантійське керівництво у 1095 р. звернутися до папи Римського з проханням надіслати західне військо, Перший хрестовий похід, щоб допомогти протистояти мусульманській загрозі.
Те, що Візантійській імперії тривалий час, упродовж 300 років із середини ІХ до середини ХІІ ст., вдавалося протистояти постійним зовнішнім загрозам, викликає подив. Енергія, з якою вона розширялася до середини ХІ ст. і захищала фронтири від натиску з усіх боків після цього, могла з'явитися лише завдяки стабільній соціально-економічній системі, глибоко вкоріненій у традиції і здатній протистояти потрясінням, що спричиняли зміни імператорів. Це була держава, що підтримувала внутрішню рівновагу й могла впоратися з тиском з боку кочовиків-язичників на своїх північних фронтирах та недисциплінованих мусульманських держав, розколотих релігійними розбіжностями, на сході. Набагато небезпечнішими ворогами були її одновірці на заході, які тепер кидали хижі погляди на скарби старої імперії.
Міграція із заходу: хрестові походи
Впоравшись із різними загрозами на європейських кордонах імперії, імператор Олексій I Комнін звернув свою увагу на ситуацію в Малій Азії, де вже надійно закріпилися сельджуки. Хоча візантійська армія і була потужною, Олексій відчував потребу в підсиленні. Добре усвідомлюючи, що присутність сельджуків створює серйозну перешкоду на шляху християнських паломників, які прибували з Європи, щоб відвідати святі місця в Єрусалимі, він звернувся до Папи Урбана II з проханням надіслати допомогу. Папа прийняв виклик і в листопаді 1095 р. скликав собор у Клермоні у Франції. Пройшли чутки, що це буде знаменна подія, і туди прибули 300 духовних осіб разом із сотнями мирян – так багато, що збори довелося проводити в полі за містом. Папа не осоромився і виступив із палкою промовою, у якій наголосив на загрозі з боку варварів-турків, які навіть зараз просуваються християнськими землями. Він говорив про осквернення святинь і жорстоке поводження з паломниками. Християни мають повстати всі, багаті й бідні, та йти звільняти схід – такою є воля Божа.
Його блискуча риторика викликала бурхливий відгук. Новини швидко ширилися всією Європою, і люди всіх верств прагнули приєднатися до Хрестового походу. Цікаво запитати – чому так сталося? Без сумніву, папське запевнення, що загиблі в бою отримають відпущення гріхів, давало певну втіху, але, мабуть, було щось більше, ніж це. Головна причина, мабуть, полягала в демографії. Оскільки великомасштабні війни вщухали, а політична ситуація стабілізувалася, населення західної Європи швидко зростало. Зі збільшенням населення посилювалася напруга серед усіх прошарків суспільства. Для бідних, які намагалися прогодувати себе, обробляючи землю, що їм не належала, життя ставало злиденним, а їхні пани – усе більш вимогливими. Для еліти, молодих чоловіків призовного віку, можливості були обмеженими, а соціальна система – занадто стримуючою. Це була класичний приклад напруженості, яка виникає, коли кількість людей починає перевищувати демографічну ємність території. За таких обставин одним із варіантів, що пропонує перспективу цікавого й більш вільного життя в новій екологічній ніші, стає міграція. Заклик Папи пролунав у слушний момент для невдоволених європейських мас. Лідери громад по всьому континенту вітали б нагоду відправити своє надлишкове селянське населення подалі та заохотити своїх юнаків з еліти знайти справу в далеких краях, де вони могли б витрачати свою зайву енергію і не завдавати клопоту вдома. Важко сказати, наскільки Папа розумів соціальну напругу, що зростала на заході, і організував хрестові походи, щоб відвести потенційно вибухонебезпечну енергію, але один тогочасний спостерігач повідомляв про такі слова Папи: "На цій землі ви навряд чи зможете прогодувати всіх її жителів. Ось чому ви витрачаєте її багатства й розпалюєте нескінченні війни між собою". Здається, що він добре усвідомлював суть нещасть, пов'язаних із надмірним народонаселенням.
10.10 Візантійський світ в ХІ ст. та Перший хрестовий похід, 1096-9 рр.
10.11 Папа Урбан прибуває до Франції, щоб узяти участь у Клермонському соборі. З лицарського Роману про Готфріда Буйонського.
Початок хрестового походу було призначено на дату після збору врожаю влітку 1096 р. Хрестоносці вирушили з різних частин західної Європи, і за планом мали зійтися в Константинополі. Деякі з них були гуртами селян під проводом харизматичних ватажків, таких як Петро Пустельник; інші були загонами лицарів та тих, хто їх супроводжував. Учасники йшли різними маршрутами. Гурт Петра мандрував уздовж середнього Дунаю і через Угорщину до візантійської прикордонної застави в Белграді, а потім перетнув Балкани й рушив до Константинополя. Герцог Нижньої Лотарингії слідував майже тим самим маршрутом. Раймонд IV (граф Тулузький) пройшов через Альпи й далі вздовж узбережжя Адріатики, у той час як загони лицарів із Блуа, Нормандії і Фландрії вирішили подорожувати через Італію і переправитися морем із Барі до Діррахіуму, а потім йти знаменитою Егнатієвою дорогою через Салоніки до Константинополя.