Звідси променями розбігалоcя п'ять відгалужень, а в камінних стінах ярусами були вирубані ніші на кшталт домовин. Вони зрозуміли, що нарешті опинилися в катакомбах.
У одне з тих відгалужень, що глибину його неможливо було вгадати, вдень просягало світло.
Граф поклав долоню Францові на плече.
– Хочете побачити розбійницький табір на відпочинку? – запитав він.
– Навіть дуже, – відказав Франц.
– То йдіть за мною... Пеппіно, погаси смолоскип.
Пеппіно послухався, і Франц із графом опинились у непроглядній пітьмі; тільки попереду, кроків за п'ятдесят від них, танцювали на стінах червонясті відблиски, що стали ще більш виразні, коли Пеппіно погасив смолоскип.
Вони мовчки попрямували вперед, причому граф упевнено провадив Франца, наче бачив у темряві як удень. Утім, і Франц дедалі краще розрізняв дорогу, що ближче підходили вони до миготливих пломінців, які служили їм провідними вогнями.
Перед ними постали три арки, з-поміж яких середульша була брамою.
Ті арки відокремлювали галерею, у якій перебували граф із Францом, від великої квадратної зали, оточеної нішами, що скидалися на ті, про які ми вже казали. Посеред зали височіли чотири камені, що колись були вівтарем, про що свідчив хрест, який їх увінчував.
Однісінька лампа на цоколі колони осявала слабеньким, хибким світлом чудернацьку картину, що постала перед очима відвідувачів, які перебували в пітьмі.
Спершись на цоколь, спиною до арок сидів чоловік і читав.
То був ватажок розбійників Луїджі Вампа.
Довкола нього, розташувавшись кому як закортіло, лежали загорнуті в киреї або й сиділи, притулившись до чогось на кшталт кам'яного ослона, що тягнувся уздовж стін цього склепу, душ із двадцять розбійників. У кожного під рукою була рушниця.
У глибині, мовчазний і ледве помітний, мов тінь, туди-сюди походжав чатовий перед якимось заглибленням у стіні, яке вгадувалося лише з того, що в тому місці темрява здавалася густішою.
Граф дав Францові досхочу намилуватися тим мальовничим видовиськом. Потім притулив пальця до вуст і, піднявшись трьома сходинками, що провадили до зали, увійшов середульшою аркою і наблизився до Луїджі, що так поринув у читання, що навіть не почув його кроків.
– Хто йде? – вигукнув чатовий, угледівши у світлі каганця якусь тінь, що виросла за спиною ватажка.
Ледве пролунав той вигук, як Вампа схопився на ноги, вихопивши з-за пояса пістолет. За мить усі розбишаки були на ногах, і двадцять рушниць націлилися в графа.
– Ого, – сказав той спокійно, причому жоден м'яз на його обличчі не здригнувся, – любий Вампо, чи не забагато церемоній, щоб зустріти друга?
– Геть зброю! – звелів ватажок, владним порухом здіймаючи одну руку, а іншою шанобливо скидаючи капелюха.
Потім, звертаючись до графа, що, здавалося, орудував усіма дійовими особами цієї сцени, сказав:
– Перепрошую, графе, та я й не сподівався, що ви вшануєте мене своїми відвідинами, тож не впізнав вас.
– Либонь, у вас узагалі коротка пам'ять, Вампо, і ви не лише не пам'ятаєте людських облич, а й забуваєте угоди, що їх ви уклали з людьми.
– Які ж це угоди я забув, графе? – запитав розбійник тоном людини, що ладна негайно поправити свою помилку.
– Хіба ми не домовилися, – сказав граф, – що не лише я, а й усі мої друзі будуть для вас недоторканні?
– Чим же порушив угоду, ваша ясновельможносте?
– Ви сьогодні викрали і доправили сюди віконта Альбера де Морсера, а цей юнак, – провадив граф таким тоном, що Франц несамохіть здригнувся, – належить до моїх друзів: він мешкає в одному готелі зі мною, він цілий тиждень катався вулицею Корсо у моїй колясі, а тим часом, повторюю, ви його викрали, доправили сюди і, – докинув граф, діставши з кишені листа, – вимагали з нього викуп, наче це перший-ліпший зустрічний чоловік!
– Чому мені не сказали про це? – спитався ватажок, обертаючись до своїх людей, що позадкували перед його поглядом. – Чому ви змусили мене порушити слово, яке я дав такому чоловікові, як граф, що тримає у руках життя кожного з нас? Присягаюся Христовою кров'ю! Якби я гадав, що хтось із вас знав про те, що цей молодик друг його ясновельможності, я власноруч убив би його!
– Ось бачите, – сказав граф, звертаючись до Франца, – я ж вам казав, що це непорозуміння.
– А ви не самі? – занепокоєно запитав Вампа.
– Зі мною той, кому був скерований лист. Я хотів довести йому, що Луїджі Вампа ніколи не зраджує свого слова. Підійдіть, бароне, – сказав він Францові, – Луїджі сам скаже вам, що він у відчаї від цієї помилки.
Франц наблизився, і ватажок ступнув кілька кроків йому назустріч.
– Прошу бути моїм гостем, ваша ясновельможносте, – сказав він. – Ви чуєте, що сказав граф і що я йому відповів; можу тільки додати, що я охоче віддав би чотири тисячі піастрів, ціну викупу, аби лиш цього не сталося.
– А де ж бранець? – запитав Франц, занепокоєно озираючись. – Я його не бачу.
– Сподіваюся, із ним нічого не сталося? – насупивши брови, запитав граф.
– Бранець там, – відказав Вампа, кинувши на заглиблення, біля якого ходив чатовий. – Я сам піду сказати йому, що він вільний.
Ватажок подався до Альберової келії. Франц із графом попрямували за ним.
– Що робить бранець? – запитав Вампа чатового.
– Ох, не знаю, – відказав той, – він уже понад годину і не поворухнувся.
– Прошу, ваша ясновельможносте, – сказав Вампа.
Граф із Францом і ватажок попереду побралися східцями. Вампа відсунув засув і відчинив двері.
І тоді, у світлі каганця, що скидався на той, який осявав залу, вони уздріли Альбера. Загорнувшись у кирею, яку позичив йому один із розбишак, він спокійнісінько собі спав.
– От так пак! – сказав граф із усмішкою, що притаманна була лише йому. – Незлецько для людини, яку мають розстріляти о сьомій годині ранку.
Вампа із захватом дивився на сонного Альбера, видно було, що мужність юнака справила на нього неабияке враження.
– Правда ваша, графе, – сказав він урешті, – цей чоловік, звісно ж, ваш друг.
Потім він підійшов до Альбера і торкнувся його плеча.
– Ваша ясновельможносте! – сказав він. – Чи зволите ви прокинутися?
Альбер потягся, протер очі й розплющив їх.
– А, це ви, ватажку? – сказав він. – Нехай йому дідько, нащо ви збудили мене? Мені снився такий гарний сон: наче я танцюю галоп у Торлоніа з графинею Г.
Він дістав із кишені годинника, якого лишив у себе, щоб самому стежити за часом.
– Пів на другу, – сказав він, – нащо ви будите мене о такій порі?
– Щоб сказати вашій ясновельможності, що ви вільні.
– Любий мій, – незворушно відказав Альбер, – на майбутнє запам'ятайте Наполеонів вислів: "Будіть мене лише тоді, як будуть недобрі звістки". Якби ви не збудили мене, я дотанцював би галоп і всеньке життя вдячний був би вам... То за мене вже принесли викуп?
– Ні, ваша ясновельможносте.
– А як же це ви мене звільняєте?
– Чоловік, якому я не можу ні в чому відмовити, приїхав по вас.
– Сюди?
– Сюди.
– Слово честі, це дуже люб'язний чоловік!
Альбер роззирнувся довкруги і вгледів Франца.
– Невже! – вигукнув він. – То це ви, любий Франце, виявили таку відданість?
– Не я, а наш сусіда, граф Монте-Крісто, – відказав Франц.
– Ох, пане графе, – весело сказав Альбер, поправляючи краватку і манжети. – Ви і справді неоціненний чоловік, і я навіки залишаюся вашим боржником: по-перше, за ваш ридван, а по-друге, за моє звільнення! – і він простягнув графові руку.
Той здригнувся, та все ж таки подав свою.
Луїджі Вампа з подивом стежив за тією сценою: він звик бачити бранців, що тремтять перед ним наче осикові листки, аж знайшовся такий, що його жартівливий гумор і на крихту не змінився; що ж до Франца, то він був у захваті: навіть у розбишацьких лабетах Альбер не поганьбив національної честі.
– Любий Альбере, – сказав він, – якщо ви поквапитеся, ми ще встигнемо скінчити вечір у Торлоніа: ви продовжите свій галоп і вибачите синьйорові Луїджі, який, звісно ж, у всій цій ситуації поводився вищою мірою шляхетно.
– Правда ваша, – відказав Альбер, – ми встигнемо туди до другої години. Синьйоре Луїджі, – провадив він, – які ще формальності мушу я виконати, перш ніж попрощатися з вашою милістю?
– Жодних, – відказав розбійник, – ви вільні, як вітер.
– Тоді бажаю вам щасливого і веселого життя. Ходімо, панове!
І Альбер у супроводі графа і Франца перетнув велику квадратну залу; усі розбишаки стояли без капелюхів.
– Пеппіно, – сказав ватажок, – дай-но мені смолоскипа.
– Що ви хочете зробити? – запитав граф.
– Хочу провести вас, – відказав ватажок. – Це найменша почесть, якою я можу вшанувати вашу милість.
І, узявши запалений смолоскип у Пеппіно, він пішов попереду своїх гостей не як слуга, що виконує обов'язок, а немов король, що провадить за собою послів.
Дійшовши до виходу, він уклонився.
– Пане графе, – сказав він, – я ще раз прошу у вас вибачення і сподіваюся, ви більше не маєте на мене урази за те, що сталося.
– Ні, любий Вампо, – сказав граф, – ви вмієте так люб'язно поправляти свої помилки, аж кортить подякувати вам за те, що ви їх утнули.
– Панове, – сказав розбійник, звертаючись до юнаків, – може, моє запрошення здасться вам непривабливим, та якщо вам колись захочеться ще раз одвідати мене, то, хоч де я був би, я завжди радий буду вас бачити.
Франц із Альбером уклонилися. Граф вийшов перший. За ним Альбер; Франц зволікав.
– Вашій ясновельможності хочеться щось у мене запитати? – усміхнувся Вампа.
– Та, зізнаюся, хочеться, – відказав Франц. – Мені хотілося б знати, яку книжку ви читали так уважно, коли ми увійшли?
– "Записки" Цезаря, – сказав розбійник, – це моя улюблена книга.
– А ви що, Франце? – запитав Альбер.
– Та йду вже, – відказав Франц.
І теж виліз із тієї шпарини.
Вони пройшли декілька кроків.
– Перепрошую, – сказав раптом Альбер, повертаючись назад, – із вашого дозволу...
І запалив сигару від Луїджового смолоскипа.
– А тепер, графе, – сказав він, – не будемо гаяти часу. Мені кортить пробути решту ночі у герцога Браччано.
Коляса чекала їх на тому самому місці, де її й лишили. Граф щось сказав Алі арабською, і коні помчали учвал.
О другій годині друзі увійшли до танцювальної зали.
Їхня поява викликала сенсацію, та що були вони удвох, то тривога за Альбера відразу ж зникла.
– Графине, – сказав віконт де Морсер, підходячи до графині Г., – вчора ви ласкаво обіцяли мені галоп; я запізно нагадую вам про вашу любу обіцянку, та мій друг, правдивість якого вам відома, підтвердить вам, що це не моя вина.
І оскільки тієї миті зазвучала музика, Альбер обняв графиню за стан і закружляв із нею поміж парами, що танцювали.
А Франц думав про те, як дивно здригнувся граф Монте-Крісто, коли йому довелося подати руку Альберові.