— У мене тут є, — дістаю з задньої кишені гаманець, — один документ, який незаперечно підтверджує це: особисте посвідчення. З дуже чіткою фотографією. Bсі присутні тут, хто знав Вільмена, можуть його упізнати, і в цьому посвідченні чорним по білому написано, що Вільмен був бухгалтером. Пане Газель, чи не бажаєте показати це посвідчення Фюльберові?
Западає глибока тиша, й очі присутніх одночасно звертаються до Фюльбера. Бо він поки що не сліпий, хоч, мабуть, бажав би ним бути в цю хвилину. Якщо документ, котрий я йому передаю, потрапив до моїх рук, то який тут можна зробити висновок? Фюльбер хапає посвідчення, яке подає йому Газель. Він лише зиркає на посвідчення. Обличчя його лишається байдужим, але рука з посвідченням починає тремтіти. Спершу ледь помітно, але потім усе дужче й дужче. Я дивлюсь на його напружене обличчя й бачу, що Фюльбер докладає неабияких зусиль, щоб припинити це тремтіння, але дарма. Минає хвилина, потім друга, Фюльбер не здатний вимовити й слова. Я бачу перед собою людину, яка силкується здолати страх, і голосно кажу, сподіваючись, що мої слова почують аж за великими дверима за Фюльберовою спиною:
— Я повинен вам дещо пояснити. Четверо озброєних вартових, яких ви бачите поруч мене, — порядні хлопці, що їх Вільмен силоміць затягнув до ватаги. Двоє з них перейшли на мій бік ще до битви, а двоє стали служити мені зразу ж після неї. Вціліли тільки ці четверо з усієї ватаги. Вільменові дісталось два метри землі неподалік од Мальвіля.
Зчиняється гамір, лунають здивовані голоси, з-поміж яких виділяється голос Марселя:
— Ти хочеш сказати, що він мертвий?
— Так. Жан Фейрак загинув. Вільмен теж загинув. І всіх інших теж убито, за винятком цих чотирьох хлопців, які стали моїми друзями.
В цю хвилину в глибині каплиці відчиняються великі двері, й один за одним зі зброєю в руках до каплиці входять Мейссоньє, Тома, Пейссу й Жаке. Вони входять спокійно, навіть повільно. Коли б не рушниці в їхніх руках, можна було б сказати, що це зовсім мирні люди. Вони ступають кілька кроків центральним проходом, і я зразу ж подаю їм знак зупинитися й киваю своїм охоронцям. Вони підводяться й стають довкола мене. Присутні на якусь мить ціпеніють, а тоді починають викрикувати страшні погрози на адресу Фюльбера. Мовчать лише дві озброєні групки, які перекрили собою центральний прохід.
Усе діється блискавично швидко. Зачувши рипіння дверей, Фюльбер повертається на закаблуках, та його остання надія гасне. Коли він знову з перекошеним від страху обличчям обертається до мене, то бачить, що я з охоронцями закрив прохід, у якому він опинився. Його нерви не здатні витримати такий крах після стількох сподівань, і він здається. Думає тільки про те, щоб утекти від цих людей, які цькують його. Єдина його мета — дістатись до бічних дверей, пробігши одним з проходів, що ведуть праворуч. І в засліпленні кидається в той бік, де сидять Марсель, Жюдіта і дві вдови. Марсель штовхає його, але штовхає надто сильно, і Фюльбер падає сторчма на підлогу в центральному проході. З усіх боків, перекидаючи стільці, до нього кидаються розлютовані ларокці, і Фюльбер зникає під купою їхніх тіл, встигнувши ще двічі скрикнути. Переляканий Пейссу пильно дивиться на мене, ні питаючи, чи втручатися йому в цю веремію. Я заперечливо хитаю головою.
Цей самосуд — неприємне видовище, але він здається мені цілком справедливим. І я не буду лицемірно вдавати що хочу його зупинити чи оплакати, тоді як усе зробив для того, щоб спричинити його.
Коли крики ларокців змовкають, я здогадуюсь, Фюльбер уже неживий. Люди поволі відступають від йо трупа. Йдуть на свої місця, ставлять стільці, одні ще червоні й розпалені, інші, здається мені, засоромлені, з опущеними очима. Тихо гомонять. Я не дослухаюсь до їхніх слів. Дивлюсь на розпростерте посеред каплиці тіло Фюльбера. Киваю друзям, щоб вони підійшли до мене. Вони поминають труп, навіть не глянувши на нього. Зупиняється тільки Тома й розглядає Фюльбера.
Ми не розмовляємо, хоч новачки й відійшли вбік. Коли Тома, який припав на коліно, підводиться й наближається до мене, я ступаю два кроки вперед, віддаляючись від гурту.
— Мертвий? — запитую шепотом.
Тома похиляє голову.
— Що ж, — шепочу я йому, — мабуть, ти задоволений, маєш те, чого хотів.
Він затримує на мені погляд. І в цьому погляді, як завжди, я бачу водночас любов і антипатію до себе.
— Ти теж, — каже Тома уривчастим голосом.
Я підіймаюсь сходами на хори. Звертаюсь до присутніх, закликаю їх до тиші. Оголошую:
— Бюр і Жанне віднесуть тіло до Фюльберової кімнати. Пан Газель, коли його ласка, піде з ними й посидить біля нього. А ми продовжимо наші збори ще десять хвилин. Обговоримо разом деякі питання, котрі цікавлять Ла-Рок і Мальвіль.
Спершу гамір вщухає, але потім, коли Бюр і Жанне підіймають Фюльбера, знову посилюється. Я прохаю друзів стати так, щоб чемно не допустити до мене людей, які хотіли б оточити мене.
Відтак спускаюсь сходами наниз і підходжу до групи опозиції, єдиної групи, яка виявила хоробрість під час впробування й гідність у хвилини перемоги, бо ніхто з них не взяв участі в розправі над Фюльбером, у тому числі й Марсель. Відштовхнувши Фюльбера, він закам'янів у своєму проході. Не зрушили з місця також Жюдіта, обидві вдови й обидва хлібороби, одного з яких звуть Фожане, а другого — Дельпейру. Фюльбера вбили боягузи.
Аньєса Пімон і Марі Лянуай цілують мене, на очах у Марселя блищать сльози. А Жюдіта, взявши мене за руку вище ліктя, каже: "Пане Конт, ви були чудові. Одягнені в біле, ви, здавалося, ввійшли сюди через велике вікно, щоб здолати дракона".
— Друзі, — кажу я тихо, відводячи їх, а також Фожано та Дельпейру вбік, і довго тисну їм руки, — в нас справді обмаль часу. Вам треба організуватися. Ви не повинні дозволити колишнім Фюльберовим підлабузникам керувати Ла-Роком. Запропонуйте муніципальну раду. Запишіть шість ваших прізвищ на клапоть паперу й запропонуйте цей список. Ніхто не наважиться виступити проти.
— Мого прізвища не пишіть, — просить Аньєса Пімон.
— І мого теж, — докидає Марі Лянуай.
— Чому?
— Якщо в списку буде багато жінок, це їх може роздратувати. Але пані Медар запишіть. Пані Медар — професор.
— Називайте мене просто Жюдітою, серденько, — каже Жюдіта, поклавши їй руку на плече.
— Я не насмілююсь, — мовить Аньєса, червоніючи.
Я дивлюсь на Аньєсу. Мені подобається, як її біле обличчя наливається рум'янцем.
— А хто буде мером? — питає Марсель. — З-поміж усіх нас виступати вміє лише Жюдіта. Я зовсім не хочу вас ображати, — провадить він, люб'язно вклонившись їй, — але вони ніколи не погодяться, щоб мером була жінка. Тим паче, — докидає він, звертаючись до Жюдіти то на "ти", то на "ви", й через те ще дужче червоніє, — тим паче, що ти не розмовляєш місцевою говіркою.
— Тоді дайте мені відповідь на таке запитання, — втручаюсь я в їхню розмову. — Чи погодитесь ви на те, щоб вашим мером був хтось із мальвільців?
— Ти? — з надією запитує Марсель.
— Ні, не я. Я маю на увазі таку людину, як, скажімо, Мейссоньє.
Краєчком ока бачу, що Аньєса Пімон розчарована. Мабуть, вона сподівалася почути інше ім'я.
— Ну що ж, — мовить Марсель, — він серйозний, статечний...
— І має військові знання, що стане вам у пригоді, коли виникне потреба організувати оборону, — докидаю я.
— Я його знаю, — озиваються Фожапе.
— Я теж, — додає Дельпейру.
Вони не скажуть більше нічого. Я дивлюсь на їхні простодушні засмаглі обличчя. За отими словами "я знаю" немає й крихти якоїсь обережності.
— ... проте... — провадить далі Марсель.
— Що "проте"?
— ... він комуніст.
— Та що ви, Марселю, будьте серйозні, — картає його Жюдіта.
Вона розмовляє чітким голосом вчительки, який, коли б я спілкувався з нею щодня, діяв би мені на нерви, а цей голос впливає на Марселя.
— Ваша правда, — хитає Марсель лисою головою. — все ж нам тут більше не потрібно диктаторів, ми вже скуштували, що це таке.
— Це не в характері Мейссоньє. Зовсім ні. То навіть образливо думати так про нього.
— Я його не ображаю, — каже Марсель.
— Ти забуваєш, що в нас тепер є рушниці, — озивається Фожане.
Я зиркаю на нього. Квадратне, теракотового кольору обличчя. Плечі також квадратні. Чоловік він, видко, з кебетою. Я радий, що він поставив питання про рушниці так, ніби воно вже розв'язане.
— Я гадаю, що першою ж ухвалою муніципальної ради буде ухвала про озброєння мешканців Ла-Рока.
— Гаразд, — каже Марсель.
Ми доходимо згоди. І Жюдіта, на диво, виявляє тактовність. Вона майже не втручається в розмову.
— Що ж, — кажу я, нишком усміхаючись, — тепер мені тільки залишилося переконати Мейссоньє.
Я кидаю їх і киваю Марі Лянуай, мовляв, маю їй щось сказати. Вона зразу ж підходить до мене. Марі Лянуай чорнява, повненька й досить рішуча жінка років тридцяти п'яти. Вона підводить за мене очі, чекає, що я їй скажу, і в мене раптом з'являється нездоланне бажання обняти її. Я ніколи не фліртував з нею і навіть не думав про неї, через те не знаю, чим викликаний цей мій раптовий порив. Може, прагненням перепочити? Але навряд — є заняття набагато спокійніші.
— Марі, — кажу я приглушеним голосом. — Ти знаєш Мейссоньє, він людина проста. Він не захоче жити в замку. В тебе великий будинок. Чи не взяла б ти його до себе?
Марі дивиться на мене, розтуливши від подиву рота. Те, що вона не сказала зразу ж "ні", підбадьорює мене.
— Їсти йому ти не готуватимеш. Він, певне, захоче, щоб усі ларокці харчувалися спільно. Подбаєш тільки про його білизну.
— Гм, я б не проти, — відповідає вона, — але ж ти знаєш людей. Якщо Мейссоньє оселиться в мене, все місто плескатиме язиками.
Я знизую плечима.
— Ну, то й що з цього? А якщо між вами й справді щось виникне?
Марі сумовито дивиться на мене й кивав головою.
— Гаразд, Емманюелю, — зітхає Марі. — Після всього того, що тут сталося!
Я зиркаю на неї.
— Це буде зовсім інше.
— Так, так, — каже вона, — це буде зовсім інше.
Я всміхаюсь їй.
— Признайся, Мейссоньє ніколи не залицявся до тебе?
— О, ще й як! — відповідає вона, розвеселена, цим спогадом. І веде далі: — І знаєш, він мені теж подобається. Але батько був проти. Через його погляди.
Отже, згода. Я дякую їй, цікавлюсь, як здоров'я маленької Наталі. Наша розмова триває ще якихось п'ять хвилин, проте я не слухаю Марі, не чую навіть власних слів.