Його для цього викликали до Ньюмаркета, але він категорично відмовився.
Містер Спайкер так зацікавився, що наче аж закам'янів.
– Отже, справа досі нерозв'язана, – сказав містер Гелпідж, відкинувшись на спинку крісла. Наш друг Уотербрук пробачить, що я висловлююсь не зовсім ясно, бо тут йдеться про грандіозні суми.
Містер Уотербрук був, на мою думку, тільки щасливий, що за його столом навіть хоч натякали на такі суми і на такі імена. Він удав, ніби чудово знає про всі ці справи (хоч я певен, він розумів суть розмови не більше ніж я), і похвалив передбачливість співрозмовників. Містер Спайкер, після того, як йому висловлена була така довiра, захотів зі свого боку повідати другові деякі свої таємниці; отже, попередній діалог змінився іншим, і тут настала черга містера Гелпіджа дивуватись, а слідом за тим почалася ще одна розмова, під час якої дивувався вже знову містер Спайкер; і так тривало довгенько. Весь цей час ми, сторонні слухачі, були пригнічені вагою величезних сум, про які точилася розмова; а господар з гордістю спостерігав нас, жертв священного жаху і здивування.
Не дивно, що я зрадів змозі вийти у вітальню до Агнес, поговорити з нею в кутку і познайомити її з Тредльсом, як і раніше несміливим, але приємним і добродушним хлопцем. Він мусив рано піти з гостей, бо завтра він на місяць виїздив, і тому мені не пощастило поговорити з ним так докладно, як хотілося б. Проте ми обмінялись адресами і пообіцяли один одному зустрітися, коли він повернеться до міста. Його дуже зацікавило, що я продовжую знайомство зі Стірфорсом. Тредльс говорив про нього з такою теплотою, що я змусив його висловити Агнес свої думки про мого приятеля. Але Агнес тільки ледве помітно похитала головою.
Навряд чи могла вона почуватися як вдома серед тих людей, тому я майже зрадів, довідавшись, що за кілька днів вона виїздить звідси; щоправда, мені шкода було так скоро розлучатися з нею знову. Саме тому я лишався там, поки всі гості не розійшлися. Розмовляючи за нею і слухаючи її спів, я пригадував щасливе життя в похмурому старому будинку, що його так прикрашала вона; я ладен був лишитися в Уотербруків до півночі. Але всі зорі цього товариства зникли, і в мене вже не було приводу лишатися тут далі; тому, проти волі, довелося мені піти додому. І тоді, більше, ніж будь-коли раніше, відчув я, що Агнес – мій добрий янгол. Сподіваюсь, я не завдав шкоди, коли думав про її миле обличчя та затишну усмішку, про світло, що лине від неї, немов від янгольського створіння.
Я сказав, що всі гості розійшлись; але це не зовсім так, бо Урія до самого кінця крутився коло нас. Сходами він пішов слідом за мною. Слідом за мною йшов він і по вулиці. Поволі намагався він просунути свої довгі кощаві пальці у ще довші пальці величезних рукавичок.
Мені не до смаку було товариство Урії, але, пригадуючи прохання Агнес, я запросив його завітати до мене випити трохи кави.
– О, справді, мастере Копперфілд, – відгукнувся він, – прошу пробачення, мені слід було б сказати, містере Копперфілд... мені не хочеться, щоб ви турбувалися, запрошуючи таку мізерну особу, як я, до вашого дому.
– Я зовсім не турбуюся через це, – відповів я. – Чи ви не хочете завітати до мене?
– Мені цього дуже хотілося б, – відповів Урія, роблячи жахливі гримаси.
– Тоді ходімо! – сказав я.
Я мимоволі розмовляв з ним занадто лаконічно, але він начебто не помічав цього. Ми пішли найближчим шляхом і не дуже багато говорили по дорозі. Здавалося, що Урія так підлабузнюється навіть перед своїми жахливими рукавичками, бо він усе ще натягав їх і начебто зовсім не посунувся у цій справі вперед, коли ми прийшли до моєї квартири.
Я допоміг йому зійти нагору темними східцями, щоб він не стукнувся об щось головою, і в темряві його вогка холодна рука здавалася мені жабою, я ладен був кинути її і втекти. Проте думки про Агнес і ввічливість взяли гору, і я посадив його перед своїм каміном. Коли я запалив свічки, він почав розсипати компліменти кімнаті; а коли я скип'ятив каву в поганющій бляшанці, у якій місіс Креп звикла готувати цю рідину (головним чином, гадаю, тому, що то була бляшанка для гоління, і тому, що коштовний патентований прилад для варіння кави іржавів у коморі), – коли я зварив йому каву, він так захоплено виявив радість з цього приводу, що я з охотою ошпарив би його цим напоєм.
– О, справдi, мастере Копперфілд, я хотів сказати, містере Копперфілд, – мовив Урія, – чи міг я коли сподіватися, що ви частуватимете мене? Але такі несподівані речі трапляються тепер у моєму вбогому житті, немов дощ щастя ллється на мою голову. Насмілюся припустити, що ви вже чули про деякі зміни в моїх перспективах, мастере Копперфілд... тобто, містере Копперфілд?
Він сидів на моїй канапі, поставивши чашку на довгі свої коліна, поклавши капелюх і рукавички на підлогу поруч із собою; його голі червоні очі з немовби обпаленими повіками уп'ялися в мене, ніздрі його ворушилися, він безнастанно мішав ложкою каву; і від підборіддя до черевиків уся постать його була мені огидна. Ненависть до нього зростала в мені. Важко було вдавати гостинного господаря – я був тоді ще надто юний і не звик приховувати своїх почуттів.
– Насмілюся гадати, що ви вже чули про деякі зміни в моїх перспективах, мастере Копперфілд... тобто, містере Копперфілд, – зауважив Урія.
– Так, – сказав я, – дещо чув.
– Ага! Я так і думав, що міс Агнес знає про це! – спокійно відповів він. – Радий пересвідчитися, що мiс Агнес справді знає про це. О, спасибі вам, мастере... містере Копперфілд!
Я готовий був кинути в нього колодкою для черевиків (вона лежала напоготові на килимі) за те, що він змусив мене розкрити секрет Агнес. Але я тільки мовчки заходився пити каву.
– Яким пророком виявилися ви, містере Копперфілд, – вів далі Урія. – Боже мій, яким ви були пророком! Чи пригадуєте ви, як казали мені колись, що, може, я стану компаньйоном містера Вікфілда і що, можливо, фірма зватиметься "Вікфілд і Гіп"? Ви, може, й не пригадуєте цього, але вбога людина, мастере Копперфілд, зберігає такі речі, як коштовний скарб.
– Я пригадую, що говорив про це, – сказав я, – хоч справді не вважав це тоді дуже ймовірним.
– О! Хто би міг тоді вважати це ймовірним, містере Копперфілд?! – з захватом підхопив Урія. – Певно, я й сам не вважав це можливим. Я пригадую, як власними вустами відповідав, що я занадто вбогий і мізерний, і справді я щиро вважав себе таким.
З потворною гримасою дивився він на вогонь. А я дивився на нього.
– Але наймізерніші люди, мастере Копперфілд, – продовжував він, – можуть стати у пригоді. Я щасливий подумати, що став у пригоді. Я щасливий подумати, що став у пригоді містерові Вікфілду і що, мабуть, ще не раз зможу прислужитися йому. О, який він достойний чоловік, містере Копперфілд, але яким необережним бував він часто!
– Шкода мені чути це, – сказав я, і не міг не додати, трохи багатозначно, – він багато в чому бував необережним.
– Саме так, містере Копперфілд, – відповів Урія, – багато в чому. I щодо міс Агнес насамперед. Ви не пригадуєте ваших власних красномовних висловів, мастере Копперфілд, але я пригадую, як ви казали колись, що кожен мусить захоплюватися нею, і як я дякував вам за це. Ви забули це, без сумніву, мастере Копперфілд?
– Ні, – холодно відказав я.
– О, який я радий, – вигукнув Урія, – і як взагалі я міг подумати, що ви, – перший, хто запалив іскру гордості в моїй убогій душі, – зможете забути про це. О!.. чи дозволите ви мені попросити ще одну чашку кави?
Щось у тоні, яким він говорив про ті іскри, і щось в його погляді змусило мене здригнутися, немовби я побачив його раптом у новому світлі. Проте я налив йому кави з мисочки для гоління; щоправда, робив я це непевною рукою і знав, що він, такий спостережливий, підозрює, як не подобається мені його товариство, і як пильно чекаю я на його наступні слова.
Але він зовсім нічого не говорив. Він розмішував свою каву, сьорбав, легенько обмацував підборіддя своєю жахливою рукою, позирав на вогонь, оглядав кімнату, моторошно посміхався мені, підлабузницьки вигинався, знову розмішував і сьорбав каву. Але поновити розмову він залишив мені.
– Отже, містер Вікфілд, – сказав я врешті-решт, – який коштує п'ятисот таких людей, як ви... або я, – нізащо в світі не міг я втриматися від того, щоб зробити величезну паузу між згадуваннями про Урію і про себе, – часто бував необережним? Чи не так, містере Гіп?
– О, справді, дуже необережним, мастере Копперфілд, – відповів Урія, скромно зітхаючи. – О, дуже, дуже! Але, будь ласка, звіть мене Урією. Це так нагадує давні часи!
– Гаразд, Уріє, – сказав я, хоч важкенько було мені піти на таку інтимність.
– Дякую, – палко вимовив він. – Дякую, мастере Копперфілд. Здається мені, нібито наді мною віють давні вітри, або дзвонять давні дзвони, коли ви кажете – Уріє. Прошу пробачення. Я, здається, говорив про щось?
– Про містера Вікфілда, – нагадав я.
– О! Так, справді, – сказав Урія. – Ах! Він дуже необережний, мастере Копперфілд. Я про це не казав би нікому, крім вас. Навіть вам я можу лише натякнути на це, і не більше. Був би на моєму місці протягом останніх кількох тижнів хтось інший, то він за цей час прибрав би містера Вікфілда (о, який він цінний чоловік, мастере Копперфілд!) до рук. При-брав-би-до-рук, – повільно мовив Урія, простягнув свої бридкі руки над моїм столом і придавив його долонями так, що він почав тремтіти, і навіть кімнату затрусило.
Здається мені, що коли б я навіть бачив, як він стає огидною п'ятою на голову містера Вікфілда, то й тоді не міг би я ненавидіти його більше.
– О боже мій! Так, мастере Копперфілд! – продовжував він м'яким голосом, що явно суперечило діям його рук, які навіть і не думали зменшувати тиск. – Це безсумнівна річ! І наслідком були б розорення, ганьба, хтозна що! Містер Вікфілд це знає. Я лише вбогий його слуга, і він підносить мене на висоту, якої я ніколи не сподівався досягти! Як мені віддячити йому?
Обернувшись до мене обличчям, але не дивлячись на мене, він забрав свої криві пальці від столу і почав повільно й задумливо скребти ними свої худорляві щелепи, немовби голячись.
Добре пригадую, як билося моє серце, коли переді мною сіріло його бридке обличчя, освітлене червоними відблисками вогню.
– Мастере Копперфілд… – почав він, – але я вас затримую?
– Ви мене не затримуєте.