Розказав йому всю цю історію, так як я її розумію. На щастя, він не має зла проти нашого хлопчини, а здається мені, навпаки, скоріше прихильний до нього. Розказав я й про витівки всієї тієї наволочі — американців, мексиканців і кого там ще. І про отого — як його — Діаса не забув, бо то чи не найбільший серед них мерзотник. І тоді майор наказав поставити біля в'язниці подвійну варту і щоб так і надалі було. [396]
— Я така рада! То ви гадаєте, що їх уже можи" не боятися?
— Коли ви про містера Мігеля Діаса та його ватагу, то ладен заприсягтися, що можна. Перш ніж видобути когось із в'язниці, нехай видобудеться звідти сам.
— Що? Діас у в'язниці? Як? Коли? Де?
— Стривайте, міс Луїзо, одразу стільки запитань, і всі різні! Ну, то я почну с останнього, так буде зручніше. Отож — де? На це я можу сказати, щр в тутешній околиці лиш одна в'язниця — гауптвецста форту. То певне, що він там, де ж би ще.
— Разом із...
— Я знаю, кого ви хотіли назвати. Еге ж, ьони обидва там, одначе не зовсім разом. Між ними є переділка, але така, що якби вони захотіли, то могли б перемовлятися. А разом з мексиканцем сидять оті *рое його бісових дружків. От їм, мені здається, буде про" що побалакати проміж себе.
— Це добра новина, Зебе. Ви ж казали мені вчора, що Діас дуже старався^..
— ...Вскочити в добрячу халепу. І таки вскочив, Сказати б, сам напросився за грати. А може, хтось йому й допоміг.
— А як це сталося, коли? Розкажіть мені!
— Ой, міс Луїзо, дайте час. Я ж бо ще й не віддихався з дороги. Отже, ви питаєте — коли? На це відповісти теж неважко. Мабуть, ще й години не минуло, як того негідника схопили й замкнули. Я сам бачив, як за вдм хряснули двері в'язниці, і ото відразу ж подався сюди.
— Але ви ще не сказали, чому його заарештовано.
— Та просто не встиг. То довга історія, її так швидко не розкажеш. Хочете почути її зараз чи після...
— Після чого, містере Стампе?
— Ну, міс Луїзо, я хотів сказати... після... після того, як я відведу до стайні свою стару худобину. їй, мабуть, хочеться пожувати трохи кукурудзи та й води напитись. Ми ж з нею відбули чималу дорогу й оце тільки з годину як вернулися до форту.
— Пробачте мені, любий містере Стампе, я про це й не подумала... Плутоне, відведи-но до стайні кобилу містера Стампа і подбай, щоб її нагодували!.. Фло-ріндо! Флоріндо!.. Чого б ви хотіли попоїсти, містере Стампе?
— Та ні, дякую, міс Луїзо, про мене турбуватися не треба. Я мав на думці тільки свою худобину, а сам ще [397] години зо дві обійдуся без їжі. Та якщо десь тут у вас пахне мононгахільським віскі, то це старого Зеба таки збадьорило б.
— "Мононгахіла" ? Та звісно, скільки хочете. А може, пригостити вас чимось кращим?
— Кращим за "Мононгахілу" ?
— Атож. Хересом, шампанським... Чи, може, вам смакує коньяк?
— Ет, хай його п'ють собі ті, кому він любий. Може, воно й справді добре питво, бо я певен, що в домі Пойндекстера кепського не тримають. Але той коньяк, яким торгує маркітант у форті, годиться хіба що на ліки — він-бо й з алігатора тельбухи виверне. Ні, ну їх до біса, ті французькі зілля, а надто коньяк! Мені смакує тільки чистий кукурудзяний сік, і найкраще той, що його привозять із Піттсбурга, з річки Мо-нонгахіли.
— Флоріндо! Флоріндо!..
Служниці можна було й не казати, чого її покликали. Сама присутність Зеба Стампа усе пояснила. Не чекаючи наказу господині, дівчина пішла й за хвилину повернулася з карафкою напою, що уявлявся Зебові "чистим кукурудзяним соком", а насправді був продуктом перегонки жита, бо саме з цього зерна роблять славнозвісну "Мононгахілу".
Зеб не барився, і невдовзі питва в карафці поменшало на третину. Решту дві третини він залишив, щоб промочувати горлянку під час довгої розповіді, яку вже готовий був почати.
Розділ LXX "ЇДЬТЕ, ЗЕБЕ, І ПОМАГАЙ ВАМ БОЖЕ!"
Старий мисливець нічого не робив поспіхом. Навіть пив неквапливо, отож і тепер, коли гаяти час ніяк не годилося, він помалу, немовби знехотя, прикладався до своєї склянки.
Молода креолка, якій не терпілось почути його розповідь, не дочекалася, поки він озветься сам.
— Скажіть, любий Зебе,— спитала вона, відіславши служницю,^ за що заарештували того мексиканця, Мі-геля Діаса? Мені здається, я про нього дещо знаю.
— Не ви одна, міс Луїзо, про нього скрізь іде лиха [398] слава. Он і ваш брат... але про це ми зараз не будемо. А от Зеб Стами таки знав, чи нехай має велику підозру, що отой самий Мігель Діас якось був причетний до... Ви розумієте, про що я кажу?
— Кажіть далі, містере Стампе!
— Ну, то ось як воно все було. Коли ми вернулися з Аламо, хлопці, які погналися за тими індіанцями, виявили, що ніякі то були не індіанці. Ви, звісно, вже чули про це. Усе те причандалля, знайдене в дуплі, не лишає сумніву, що ми бачили там на кручі вагату перевдягнених білих. Я й сам про це здогадався з тих карт, що вони покинули в хакале.
— Виходить, це були ті самі, що залізли до хатини вночі? Ті, кого бачив Фелім?
— Достеменно так. Ті самісінькі мексиканці.
— А чому ви думаєте, що то були мексиканці?
— Та як же мені не думати, коли я сам це з'ясував. Простежив кожного з ватаги аж до його кубла.
Молода креолка вже не перебивала Зеба. Його розповідь обіцяла нові відкриття, що вселяли надію. І Луїза мовчки чекала продовження.
— Бачте, оті карти, а ще й кілька їхніх слів, які мені сяк-так спромігся переказати Фелім, навели мене на думку, що то мексиканці. А допевнившись цього, я вже міг прикинути, звідки вони взялися. Тутешніх мексиканців я знаю, отож мені неважко було здогадатися з Фелімових слів, що то за четвірка. Не обдурили мене й їхні індіанські лахи. Після того я вже міг піти й показати на кожного пальцем.* А вже на одного, то запевне. На котрому я поставив свій знак.
— Поставили знак? Як це розуміти, Зебе?
— Пам'ятаєте, я стрельнув звідти, від хатини?
— Ну звісно. Але індіанців я не бачила, бо стояла під деревами. Бачила тільки,, що ви в когось вистрілили.
— То щоб ви знали, міс Луїзо, коли Зеб Стами у когось стріляє, його куля рідко не лишає сліду. Я був певен, що влучив у того поганця. Хоча й стріляв здаля, і куля вже не мала такої сили, одначе я знав, що вона зачепила його. Добре бачив, як він сіпнувся, отож і подумав собі: "Коли в тій шкурі немає дірки, я ладен помінятися з ним своєю!" Ну, а як вернулися наші хлопці й розказали, що то були ніякі не індіанці, а білі, я вже знав достеменно, хто вони є, і міг би тут-таки й злапати їх, але не зробив цього. [399] — Але чому, містере Стампе? Ви ж не хотіли дати їм утекти? А може, саме ці люди винні в смерті мого бідолашного брата...
— От якраз через те я й дав їм до пори погуляти на волі. Та була й ще одна причина. Я не хотів забиватись далеко від форту, бо побоювався, щоб там не сталося без мене чогось лихого. Ви розумієте? А ще я не вивів їх тоді ж таки на чисту воду, бо треба було діяти напевне.
— Так ви й зробили?
— Аякже, тільки так. Я бачив, що на дощ не збирається, і не дуже квапився з тим, що надумав. Отож і чекав, поки вернуться солдати і я зможу спокійно залишити нашого хлопчину у в'язниці. А вже тоді сів на свою стару худобину й подався туди, де знайшли індіанське причандалля. Хто там був, розказали мені, де те місце, і я його легко знайшов. Вони мали за провідника отого зеленого Спенглера, і я був певен, що він не помітив доброї половини слідів, а я там щось таки винишпорю. Та й не помилився. Перший-ліпший дурень, що колись був у прерії, знайшов би поворотний слід тих фальшивих команчів. Будь-який крамар зміг би простежити той слід через усю рівнину, а от ні містер Спенглер, ні хто інший цього не зробили. Ну, а мені все те було заіграшки, хоч вони там добряче натоптали. Я пройшов слідами кожного з тих чотирьох коней до самої стайні.
— ї що ж потім?
— Потім побалакав з майором, і не минуло й півгодини, як усіх чотирьох красенів замкнули у в'язниці. Першого взяли верховоду, бо він міг зачути, чим пахне, й накивати п'ятами. Я таки недаремно сказав, що на містері Діасі лишився мій знак. Куля влучила йому в праву руку, оце ж того він і впустив ласо.
— То це був він...— несамохіть мовила Луїза, думаючи про щось своє.— Дуже дивно,— тихо провадила вона далі, ніби говорячи сама до себе.— Виходить, це його я бачила тоді на галявині серед чагарів. Авжеж, так воно й є. А ота жінка... та мексиканка Ісідора?.. О, за всім цим ховається якась таємниця... якийсь лихий задум. Хто б міг його розгадати?.. Скажіть мені, любий Зебе,— нерішуче звернулася вона до старого мисливця.— Ота жінка... мексиканська сеньйорита, що там була... Ви не знаєте, вона часто приїздила до нього?
— До нього? До кого, міс Луїзо? [400]
— Ну... до містера Джеральда.
— Може, й часто, а може, й ні, я того не знаю. Я ж і сам лише зрідка там бував. Полюю я звичайно не в тих місцях, а туди забреду хіба що вряди-годи, для переміни. Там коло річки завжди можна підстрелити оленя чи дикого індика... Одначе коли вже ви мене спитали, то скажу: мені здається, що та сеньйорита ніколи раніш там не була. Принаймні я про це не чув. А якби була, то Фелім напевне вже прохопився б про це. Є й інша причина, чому я так вважаю. Я чув лише про одну особу жіночого роду, що приїздила до тієї хатини.
— Хто вона? — швидко спитала креолка й ту ж мить пошкодувала про це. Вона тільки тепер помітила промовистий погляд, що супроводив Зебові останні слова, і ледь помітно почервоніла.— А втім, байдуже,— сказала, не чекаючи відповіді, й поквапилась перевести розмову на інше.— То ви думаєте, Зебе, що ці люди... ці мексиканці можуть бути причетні до трагедії, яка нас спіткала?
— Як сказати вам правду, міс Луїзо, то я й сам не знаю, що думати. Такого загадкового випадку в цій прерії ще ніколи не траплялося. Часом мені здається, що це вчинили оті мексиканці, а часом починаю думати, що до цього чорного діла доклав рук хтось зовсім інший. Тільки не хочу казати хто.
— Ні, це не він, Зебе, не він!
— Та ні, не мустангер. Ну звісно, що не він. Які б там не були проти нього докази, я й крихти сумніву не маю, що він не винен.
— Ах, от тільки чим він зможе це довести? Всі докази свідчать проти нього. І нема кому й слова сказати на його захист!
— Ну, не зовсім воно так. Досі я просто не мав часу розвідати все як слід — то пильнував за всіма отими, то за в'язницею.