Вода усе піднімалася. Нещасні видряпувалися на ванти, чіплялися за щогли, борсалися у воді. Це був людський мурашник, раптово залитий водою!
Я був паралізований, скований горем, волосся стовпужилося, очі вилазили з орбіт, подих спирало, ні голосу, ні подиху і... усе-таки я дивився! Нездоланна сила тягла мене до вікон.
Величезний корабель занурювався повільно. "Наутилус" пантрував за ним, стежачи за кожним його рухом. Раптом пролунав вибух. Стиснене повітря підірвало палуби, немов хтось підпалив порохові льохи. Поштовх води був такий потужний, що відкинув наше судно. Тепер приречений корабель став швидко йти до дна. От показалися марси, обліплені жертвами, реї, що зігнулися від людей, нагромаджених згори, і, нарешті, верхівка головної щогли. Темна маса сховалася під водою з усім своїм екіпажем мерців, утягнутим жахливим виром. [373]
Я обернувся і подивився па капітана Немо. Цей страшний судія, справжній архангел помсти, не відривав очей від потопаючого корабля. Коли усе скінчилося, капітан Немо попростував до своєї каюти, відчинив двері і ввійшов досередини. Я проводжав його очима.
На стіні проти дверей, над портретами героїв, я побачив портрет ще молодої жінки і двох дітей. Капітан Немо кілька секунд дивився на них, простягнувши до них руки, потім упав на коліна і гірко заридав.
Глава двадцять друга
ОСТАННІ СЛОВА КАПІТАНА НЕМО
Моторошне видовище скінчилося, і створки закрилися, але світло в салоні не засвітилося. Усередині підводного корабля панували безгоміння і морок. "Наутилус" ішов від місця скорботи з неймовірною швидкістю, на глибині ста метрів. Куди він йшов? На південь чи на північ? Куди тікала ця людина, здійснивши свою жахливу помсту?
Я повернувся до себе в каюту, де мовчки сиділи Консель і Нед. Я відчував відразу до капітана Немо. Скільки б він не постраждав від інших людей, він не мав права карати їх так жорстоко. Вій перетворив мене якщо не у спільника, то у свідка діянь своєї помсти! Це вже занадто!
Об одинадцятій годині дали світло. Я пройшов у салон. У ньому було порожньо. Я подивився на прилади. "Наутилус" нісся на північ зі швидкістю двадцять п'ять миль за годину то па поверхні, то иа тридцять футів нижче. По позначках на карті я бачив, що ми пройшли повз Ламанш і з неймовірною швидкістю йдемо в напрямку до північних морів. Я ледве встигав ловити очима довгоносих акул, що миготіли перед вікнами, риб-молотів, морських вовків, частих відвідувачів цих вод, великих морських орлів, хмари морських коників, схожих на шахових копей, вугрів, що вигиналися, як феєрверкові змійки, полчища крабів, що пливли навскіс, схрестивши клешні на панцирі, нарешті зграї косаток, що суперничали з "Наутилусом" у швидкості. Але, звичайно, про спостереження, вивчення, класифікацію не могло бути мови.
Під вечір ми пройшли Атлантичним океаном двісті миль. Смеркло, і до сходу місяця море огорнув морок. Жахлива сцена розгрому увесь час воскресала в моїй уяві.
З цього дня хто міг сказати, куди нас потягне "Наутилус" у цьому басейні Північної Атлантики? Увесь час він мчав з незбагненною швидкістю! Увесь час у сутінках! Чи дійде він до шпіцбергенських [374] кіс, до круч Нової Землі? Чи пройде по невідомих морях — по Білому і Карському, по Обській затоці, архіпелагам Ляхова, уздовж невідомих берегів Азіатського материка? Важко сказати. Не знаю, скільки спливло часу. Час зупинився на судновому годиннику. Здавалося, день і ніч змінювали одне одного не звичайною чергою, а як у полярних країнах. Я почував себе у владі фантастичного світу, де так вільно ширяла хвора уява Едгара По. Щохвилини я був готовий побачити міфічного Гордона Піма, "цю примарігу людську постать, набагато більшу, аніж будь-який мешканець Землі, розпростерту впоперек водоспаду, що перепиняє доступ до полюса!"
Я припускаю, — може, і помилково, — що відважний біг "Наути-луса" тривав п'ятнадцять або двадцять днів, і невідомо, скільки б він продовжувався, якби не катастрофа, що увірвала цю подорож.
Про капітана Немо не було ні слуху ні духу. Про помічника капітана — не більше. Жодна людина з екіпажу не з'являлася хоча б на мить. Майже увесь час "Наутилус" тримався під водою. Коли він піднімався на поверхню, щоб поповнити запас повітря, створки відкривалися і закривалися автоматично. Жодної позначки на карті. Я не мав уявлення, де ми знаходимося.
Додам, що канадець, утративши сили і терпіння, не з'являвся теж. Конселю не вдавалося вичавити з нього жодного слова, і він боявся, щоб канадець у нападі божевілля або під впливом нестерпної туги за батьківщиною не покінчив самогубством. Він стежив за ним, не залишаючи його на жодну хвилину.
Кожному зрозуміло, що в таких умовах наше становище стало нестерпним.
Якогось дня вранці, але якого числа, сказати важко, о першій годині дня я заснув, але сном хворобливим, важким. Коли я прокинувся, я побачив Неда, що нагнувся наді мною і пошепки сказав:
— Тікаймо!
Я підхопився.
— Коли? — запитав я.
— Цієї ж ночі. Схоже на те, що "Наутилус" залишився без нагляду. Можна сказати, що на судні усі заціпеніли. Ви будете готові?
— Так. А де ми?
— Десь поблизу землі; сьогодні я її помітив крізь туман, на відстані двадцяти миль на схід.
— Що це за земля?
— Не знаю, але яка б не була, ми там знайдемо пристанок.
— Так, Неде! Так, у цю ніч ми тікаємо, хоча б нам судилося потонути в морі. [375]
— Море бурхливе, вітер міцний; але зробити двадцять миль на легкій посудині з "Наутилуса" мене анітрохи не лякає. Я зумію непомітно перенести в шлюпку небагато їжі і кілька пляшок з водою.
— Я буду з вами, Неде.
— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не уб'ють.
— Ми вмремо разом, Неде.
Я зважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу, де насилу міг утриматися па ногах, — так сильно били хвилі. Небо не віщувало нічого доброго, але оскільки у цьому густому тумані була" видна земля, треба бігти. Ми не могли гаяти ні дня, ні години.
Я повернувся в салон, побоюючись і разом з тим прагнучи зустріти капітана Немо, бажаючи і не бажаючи його бачити. Що я йому скажу? Чи зможу приховати мимовільний жах, який уселяв він мені? Ні! Краще не зустрічатися віч-на-віч! Краще забути його! А все-таки!..
Як довго тягся цей день, останній день, що я мав провести на "Наутилусі"! Я залишався сам. Нед Ленд і Коисель уникали говорити зі мною, щоб не видавати себе.
О шостій годині я сів обідати, хоча мені не хотілося їсти. Але, незважаючи на відразу, я примушував себе, щоб не ослабнути. О пів на сьому Нед увійшов до мене в каюту. Він сказав:
— До нашого відплиття ми не побачимося. О десятій годині місяця ще не буде. Ми скористаємося темрявою. Приходьте в човен. Копсель і я будемо вас чекати.
Канадець тут же вийшов, не давши мені часу відповісти.
Я захотів перевірити курс "Наутилуса" і зійшов у салон. Ми йшли па північно-північпо-схід з неймовірною швидкістю па глибині п'ятдесятьох метрів.
Востаннє я подивився па чудеса природи, на чудові твори мистецтва, що тіснилися в цьому музеї, на ці незрівнянні колекції, приречені коли-небудь загинути на дні моря разом з тим, хто їх зібрав. Мені хотілося зберегти їх назавжди в моїй пам'яті. Так я провів тут цілу годину; залитий струменями світла, що лилося зі стелі, я усе ходив і милувався скарбами, що сяяли у своїх вітринах.
Потім я повернувся до себе в каюту. Там я иадяг непромокальний морський костюм. Зібрав свої записки і сховав їх на собі. Сильно калатало серце. Я не міг стримати його стукоту. Моя зніяковілість, моє хвилювання не вислизнули б, звичайно, від ока капітана Немо.
Що робив він у цю хвилину? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Немо був у себе. Вій не лягав спати. При кожному [376] його русі мені усе здавалося, що вігі от-от з'явиться переді мною і запитає: "Чому ви хочете бігти?" Я лякався найменшого звуку. Уява перебільшувала мої страхи. Цей хворобливий стан настільки загострився, що я не раз питав себе: чи не краще ввійти до капітана, стати перед ним і зухвало глянути йому в обличчя?
Божевільна думка! На щастя, я втримався і, повернувшись до себе, ліг па ліжко, щоб послабити фізичне збудження. Нерви заспокоїлися, але мій розгарячілий мозок працював, — у ньому швидко проносилися спогади про життя на борту "Наутилуса"; перед моїм внутрішнім зором промайнуло усе, що трапилося після мого зникнення з "Авраама Лінкольна", усі події, погані і гарні; я знову побачив: підводні полювання, протоку Торреса, береги Папуасії, мілину, коралову гробницю, Суецький канал, Саптории-ський острів, — критського ловця, бухту Віго, Атлантиду, крижаний затор, Південний полюс, крижану в'язницю, бій зі спрутами, бурю в Гольфстрімі, "Месника" і жахливе видовище корабля, потопленого разом з екіпажем! Усі ці події розгорталися перед очима, як рухається декорація на театральному заднику. І в цьому своєрідному оточенні постать капітана зростала неймовірно. Його особистість виділялася й набувала надлюдських масштабів. Вій ставав не подобою мене, а володарем вод, генієм морів!
Було пів на десяту. Заплющивши очі, я обхопив голову руками, щоб не дати їй лопнути. Мені не хотілося думати. Ще півгодини чекання! Півгодини цього кошмару, коли можна збожеволіти! І в цей час я почув неясні звуки акордів на органі, сумну гармонію начебто тужливої пісні, щирий плач душі, готової порвати земні зв'язки. Я слухав всією своєю істотою, ледь дихаючи і поринувши цілком у той музичний захват, який, бувало, заманював і капітана Немо в нетутешній світ.
Але раптом я жахнувся однієї думки. Капітан Немо вийшов зі своєї каюти. Вій був у салопі, а мені, щоб втекти, треба пройти через салон. І там я зустрінуся з ним востаннє, він мене побачить, а може, й заговорить! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до борту одним словом!
Зараз проб'є десята година. Настав час виходити з каюти і приєднатися до моїх друзів. Не могло бути ніяких вагань, хоча б капітан Немо й стояв переді мною. Я відчинив двері дуже обережно, і все-таки мені здалося, що вони прочинилися з жахливим скрипом. Може, цей скрип був лише грою моєї уяви!
Я почав рухатися поповзом по темних проходах "Наутилуса", увесь час зупиняючись, щоб стримати серцебиття. Я добрався до [377]кутових дверей салону і тихенько прочинив їх.