Його непокоїло тільки те, що й досі немає жодної звістки від друзів.
Та якось уранці, на початку листопада, він одержав з Віллеруа такого листа:
"Пане Д'Артаньяне,
добродії Атос, Портос і Араміс, зібравши у мене добірне товариство й добряче побенкетувавши, так галасували, що комендант палацу, людина дуже суворих правил, взяв їх під варту на кілька днів. Але я все-таки вирішив виконати їхнє доручення й надсилаю вам дюжину пляшок мого анжуйського вина, яке їм дуже сподобалось. Вони просять вас випити це вино за їхнє здоров'я.
Що я й роблю, добродію, з глибокою повагою до вас, лишаючись вашим найпокірнішим і найшанобливішим слугою,
Годо, корчмар панів мушкетерів". — Чудово! — вигукнув Д'Артаньян. — Вони не забувають мене в свої веселі часи, як я не забуваю їх у годину скрути. Звичайно ж, я вип'ю за їхнє здоров'я від щирого серця; але я не питиму сам.
І Д'Артаньян побіг до двох гвардійців, з якими він приятелював більше, ніж з іншими, щоб запросити їх випити чудового анжуйського вина, надісланого з Віллеруа. Проте один гвардієць мав уже йти в гості сьогодні ввечері, а другий — завтра. Тому зустріч було призначено на післязавтра.
Прийшовши додому, Д'Артаньян наказав віднести всю дюжину пляшок до похідного гвардійського буфету й попросив сказати, щоб їх там зберігали якнайретельніше.
В день бенкету — він мав відбутися ополудні — Д'Артаньян вирядив Планше до буфету о дев'ятій ранку, щоб той устиг як слід накрити стіл.
Гордий зі свого нового почесного звання метрдотеля, Планше вирішив зробити все якнайкраще. Тому він узяв собі на допомогу слугу одного із запрошених на обід гостей, якого звали Фурро, і того самого солдата, котрий хотів убити Д'Артаньяна; після того, як юнак врятував йому життя, солдат, не належачи до жодної частини, став прислужувати молодому гасконцеві, або, точніше, Планше.
Гості з'явилися на обід точно о призначеній годині й посідали за пишно накритий стіл. Планше прислужував із серветкою, перекинутою через руку; Фурро відкорковував пляшки, а Бризмон — так звали третього — переливав вино в скляні карафки, оскільки в ньому був якийсь осад, певно, від довгої дороги. Вино в першій пляшці трохи скаламутніло; Бризмон вилив залишки в склянку, і Д'Артаньян дозволив йому випити їх: бідолаха після поранення був іще дуже кволий. З'ївши суп, гості вже були піднесли до губів склянки з вином, коли раптом з боку Нового форту й форту Людовіка гримнули гарматні постріли. Вирішивши, що це ла-рошельці або англійці напали на французьке військо, гвардійці миттю схопили шпаги. Д'Артаньян, не менш меткий, ніж вони, зробив те саме, і всі троє побігли до своїх постів.
Та тільки-но вони вискочили з буфету, як збагнули справжню причину шуму. З усіх боків лунали вигуки: "Хай живе король! Хай живе кардинал!" — і звідусюди було чути барабанний дріб.
Справді, король, як ми вже сказали, не в силі стримати нетерпіння, проїхав без відпочинку два перегони і саме в цю мить прибув до табору зі своїм почтом та підкріпленням у десять тисяч солдатів; попереду і ззаду їхали мушкетери.
Д'Артаньян, стоячи в лавах гвардійської роти, жестом вітав своїх друзів, які не відводили від нього очей, і пана де Тревіля, який теж помітив його.
Незабаром церемонія зустрічі скінчилась, і друзі кинулися один одному в обійми.
— Тисяча чортів! — вигукнув Д'Артаньян. — Не можна було приїхати більш вчасно, бо я певен, що жодна страва ще не вичахла й не захолонула. Чи не так, панове? — докинув він, звертаючись до двох гвардійців, яких познайомив зі своїми друзями.
— Еге! Схоже, що ми бенкетуємо, — сказав Портос.
— Сподіваюсь, — додав Араміс, — на нашому обіді не буде дам!
— А чи знайдеться пристойне вино у вашій глушині? — спитав Атос.
— Хай йому чорт! Та в мене ж є ваше вино, мій любий друже! — відповів Д'Артаньян.
— Наше вино? — здивовано перепитав Атос.
— Авжеж, те саме, яке ви мені надіслали.
— Ми надіслали вам вино?
— А хіба ви вже забули про це молоде слабеньке вино з анжуйських виноградників?
— Так, я знаю, про яке вино ви кажете…
— Про вино, яке вам подобається більше за інші.
— Звичайно, якщо в мене немає ні шампанського, ні шамбертена.
— Ну що ж! Коли немає шампанського й шамбертена, доведеться задовольнитися анжуйським.
— То ви виписали анжуйське вино, ласуне ви такий? — спитав Портос.
— Ні. Це те вино, яке мені надіслали від вашого імені.
— Від нашого імені? — разом вигукнули три мушкетери.
— Арамісе, це ви надіслали вино? — спитав Атос.
— Ні, а ви, Портосе?
— Ні, а ви, Атосе? — Ні.
— Якщо не ви, — мовив Д'Артаньян, — то, значить, ваш корчмар.
— Наш корчмар?
— Авжеж! Ваш корчмар Годо, корчмар мушкетерів.
— Зрештою, що нам до того, звідки взялося це вино, — сказав Портос — Покуштуємо його і, коли воно смачне, то й вип'ємо.
— Ба ні, — відповів Атос, — ми не питимемо вина, що його надіслано невідомо звідки.
— Ви маєте слушність, Атосе, — погодився Д'Артаньян, — Отже, ніхто з вас не доручав корчмареві Годо надіслати мені вино?
— Ні! І все-таки він надіслав від нашого імені?
— Ось лист! — сказав Д'Артаньян. І він оддав товаришам листа.
— Це не він писав! — мовив Атос — Я знаю його руку, бо перед від'їздом розраховувався з ним.
— Лист фальшивий, — підтвердив Портос — Ніхто нас не арештовував.
— Д'Артаньяне, невже ви могли повірити, що ми галасували? — докірливо кинув Араміс.
Д'Артаньян зблід і мимоволі затремтів.
— Ти лякаєш мене, — сказав Атос, який звертався до нього на "ти" лише за надзвичайних обставин. — Що, зрештою, сталося?
— Мерщій, друзі мої, мерщій! — вигукнув Д'Артаньян. — У мене виникла жахлива підозра! Невже це знову помста тієї жінки?
Тепер уже зблід і Атос.
Д'Артаньян побіг до буфету, три мушкетери та обидва гвардійці поспішили за ним.
У буфеті Д'Артаньян побачив Бризмона, який корчився в судорогах.
На смерть перелякані Планше і Фурро намагалися допомогти йому. Але було ясно: ніщо бідоласі не зарадить. Бризмон уже конав.
— А-ах! — простогнав він, угледівши Д'Артаньяна. — Який жах! Ви вдали, що даруєте мені життя, а самі отруїли мене!
— Я? — вигукнув Д'Артаньян. — Я, нещасний? Та що ти таке кажеш?
— Я кажу, що ви дали мені це вино; я кажу, що ви примусили мене його випити; я кажу, що ви вирішили помститися мені; я кажу, що це жах!
— Це неправда, Бризмоне, неправда! Запевняю вас, присягаюся вам…
— Але є Бог! Він покарає вас! О Боже! Пошли йому такі муки, які терплю я!
— Присягаюся на Євангелії[196], — вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до Бризмона, — я не знав, що вино отруєне, і сам збирався пити його!
— Я не вірю вам, — простогнав солдат. Його востаннє скорчило, і він помер.
— Жах, який жах! — прошепотів Атос. Портос бив пляшки.
Араміс віддавав розпорядження — щоправда, трохи запізніле, — покликати священика.
— Друзі мої, — сказав Д'Артаньян, — ви ще раз врятували мені життя, і не тільки мені, а й цим добродіям. Панове, — звернувся юнак до гвардійців, — прошу вас, нікому не кажіть про те, що тут скоїлося; в тому, що ви бачили, можуть бути зацікавлені дуже високі особи, і нам тоді не минути біди.
— Ах, пане! — пробурмотів Планше, ледь живий зі страху. — Ах, пане! Мені, либонь, пощастило!
— Як, шибенику! — вигукнув Д'Артаньян. — Ти хотів випити моє вино?
— За здоров'я короля, пане. Я зібрався випити один-однісінь-кий ковточок за здоров'я короля, коли Фурро сказав, що мене кличуть.
— На жаль, це правда, — мовив Фурро, клацаючи зубами з переляку. — Я хотів спровадити його, щоб випити самому.
— Панове, — сказав Д'Артаньян, обертаючись до гвардійців — ви самі розумієте, що після всіх цих подій наш бенкет вийшов би дуже невеселий. Тож вибачте мені, й відкладімо його на інший день.
Гвардійці чемно прийняли вибачення Д'Артаньяна і, розуміючи, що четверо друзів хочуть лишитися самі, попрощалися.
Коли свідки пішли, Д'Артаньян і троє мушкетерів перезирнулися з таким виглядом, який свідчив, що кожен з них добре розуміє серйозність становища.
— Перш за все, — обізвався Атос, — ходімо з цієї кімнати; не вельми приємно бути в товаристві покійника, та ще й такого, який помер не своєю смертю.
— Планше! — покликав Д'Артаньян слугу. — Доручаю вам тіло цього бідолахи. Хай його поховають на освяченій землі. Хоч він і вчинив злочин, та потім розкаявся в ньому.
Четверо друзів вийшли з кімнати, довіривши Планше та Фурро турботи про похорон Бризмона.
Хазяїн відвів їм іншу кімнату й подав рідко зварені яйця та воду, яку Атос сам набрав з колодязя. Портосові й Арамісові коротко розповіли про суть справи.
— Любий друже, — сказав Д'Артаньян Атосові, — ви й самі бачите: це війна не на життя, а на смерть.
— Авжеж, — відповів Атос, — я згоден з вами; та невже ви й справді гадаєте, що це вона?
— Я певен цього.
— А я, правду кажучи, все ще маю сумнів.
— Але ця лілія на плечі? — Це англійка, що вчинила у Франції якийсь злочин, і за нього її затаврували.
— Атосе, це ваша дружина, запевняю вас! — мовив Д'Артаньян. — Хіба ви забули, що збігаються всі прикмети?
— І все-таки я вважаю, що та, інша, померла; я так добре її повісив.
Д'Артаньян похитав головою.
— Що ж нам робити? — спитав він.
— Справді, не можна завжди жити під мечем, що навис у тебе над головою, — сказав Атос — Треба знайти якусь раду.
— Яку ж саме?
— Спробуйте побачитися з нею й порозумітись. Скажіть їй: "Мир або війна! Даю слово дворянина — я ніколи не мовлю про вас жодного слова, ніколи не буду шкодити вам. Але й ви повинні урочисто присягнутися, що не будете переслідувати мене. А ні — то я дійду до канцлера, дійду до короля, я знайду ката, я підніму проти вас двір, я розповім про те, що ви затавровані, я віддам вас до суду, і якщо вас виправдають, тоді… ну що ж, тоді, даю слово дворянина, я уб'ю вас де-небудь під парканом, як скаженого собаку".
— Я не проти такого способу, — сказав Д'Артаньян. — Але як мені побачитися з нею?
— Час, мій любий друже, час подарує вам змогу зустріти її. Випадок дає людині подвійні шанси на виграш: чим більше ви поставили, тим більше виграєте, якщо тільки зумієте дочекатися.
— Все це чудово, але чекати в оточенні убивць і отруйників…
— Нічого! — мовив Атос — Бог беріг нас досі, Бог берегтиме нас і надалі.
— Так, нас; зрештою, ми солдати, і, власне кажучи, для нас цілком природно ризикувати життям, але вона!.. — додав Д'Артаньян, стишуючи голос.
— Хто — вона? — спитав Атос.
— Констанція.
— Пані Бонасьє? Це правда! Я й забув, що ви закохані, мій бідолашний друже!
— Стривайте! — мовив Араміс — Хіба ви не дізналися з листа, якого знайшли у вбитого негідника, що вона — в монастирі? В монастирях не так уже й погано, і я обіцяю: тільки-но закінчиться облога Ла-Рошелі, я особисто…
— Авжеж, мій любий Арамісе, — урвав його Атос — Ми знаємо, що ваші помисли спрямовані до релігії.
— Я тільки тимчасово служу в мушкетерах, — смиренно відповів Араміс.
— Мабуть, він знову не має листів од своєї коханої, — тихо сказав Атос — Не звертайте уваги; ми вже не вперше це чуємо.
— Послухайте! — озвався Портос — Мені здається, тут є один дуже простий спосіб.
— Який? — спитав Д'Артаньян.
— Ви кажете, що вона в монастирі? — вів далі Портос.
— Атож.
— Чудово! Після облоги ми викрадемо її з монастиря.
— Але спершу треба дізнатися, в якому саме монастирі вона перебуває.
— Ваша правда, — погодився Портос.
— Я пригадую, — сказав Атос, — що ви, мій любий Д'Артаньяне, говорили, ніби королева сама обрала для неї монастир?
— Я принаймні вважаю, що це так.
— Дуже добре! Тоді Портос допоможе нам у цій справі.
— Себто як, дозвольте вас спитати?
— Та через вашу ж маркізу, герцогиню чи принцесу; в неї напевно мусять бути високі зв'язки.
— Тсс! — прошепотів Портос, прикладаючи пальця до губів. — Я підозрюю, що вона кардиналістка, і їй зовсім ні до чого про все це знати.
— Тоді я берусь дізнатися про пані Бонасьє, — мовив Араміс.
— Ви, Арамісе? — вигукнули друзі хором. — Ви? Як саме?
— Через духівника королеви.