Наприкінці VIII ст. вони жили в Центральній Азії, але звідти їх витіснили сильніші огузи, які займали проміжні землі між пустелею та степом на схід і захід від Аральського моря. Зрештою, на початку ІХ ст. печеніги влаштувалися в причорноморському степу між Азовським морем і Дніпром, на землях між Хозарським каганатом і угорцями. Під постійним тиском із боку потужніших хозар вони мали посунутися далі на захід, змусивши угорців оселитися в Карпатському басейні, що дало змогу печенігам розширити свою територію на захід до річки Серет. Тепер вони займали ключову позицію між хозарами, русами, візантійцями й болгарами, з усіма якими печеніги воювали в той чи інший час. Після певних успіхів проти Київської Русі вони зазнали поразки в серії битв з візантійцями та їхніми союзниками між 1091 і 1122 рр., а їхню територію захопило інше тюркське плем'я – половці, яке нещодавно з'явилося на місці цих подій і уклало союз із візантійцями.
Тим часом на північ від Тянь-Шаню в Центральній Азії відбувався процес перегрупування нащадків ранніх тюркських імперій, і станом на Х ст. вони надійно закріпилися на території, що на заході досягала Аральського моря, утворивши племінну конфедерацію Караханідів. Наприкінці ІХ ст. вони так посилилися, що почали наступ на державу Саманідів на півдні, а після захоплення Бухари у 999 р. влада Караханідів поширилася на захід аж до долини Амудар'ї. Хоча із самого початку ця держава була політично нестабільною, вона протрималася приблизно до 1140 р. Саме в цей час тюркські громади почали засвоювати цінності та ідеали мусульманської культури, що призвело до створення нової мусульмансько-тюркської ідентичності. Цей поєднання відбувалося у животворній зоні культурної взаємодії між долинами Амудар'ї та Сирдар'ї, де впродовж тисячоліть злиття євразійських культур приводило до таких інноваційних результатів. Регіон був перехрестям багатьох шляхів і як такий не міг не притягувати творчі енергії звідусіль.
Поки Караханіди поширювали свій контроль над Трансоксанією, на півдні діяв Махмуд Газневі ("Махмуд із Газні", міста на південь від Гіндукушу на території сучасного Афганістану), найманець тюркського походження, який підняв повстання і створив нову державу. Газневіди, як вони стали називатися, завдали поразки Саманідам при Мерві та у 997 р. проголосили незалежність. Після цього вони й далі розширювали територію свого контролю на схід, у північну Індію, аж до верхів'їв Гангу. Махмуд був войовничим мусульманином і розглядав ці завоювання як священну війну проти індусів та їхніх релігійних переконань. Він також спрямував військові кампанії на захід[80], анексувавши більшу частину північно-західного Ірану й поширивши свій вплив майже до Багдада. Сусідство з державою Караханідів на півночі призвело до їхнього конфлікту. У великій битві під Балхом у 1008 р. Караханіди зазнала поразки під час свого походу на територію Газневідів, а у 1017 р. Газневіди захопили Гургандж (Ургенч), столицю Хорезму в дельті Амудар'ї, який був вотчиною Караханідів. Обидві держави перебували в стані ворожого протистояння до 1030-х років, коли їх повністю виснажила нова потужна зовнішня сила, сельджуки.
Поява сельджуків
Сельджуки були тюркським кланом на чолі з місцевим ватажком Сельджуком, який відокремився від огузької конфедерації і в ІХ ст. оселив свій народ у нижній течії Сирдар'ї на схід від Аральського моря. Станом на початок Х ст. вони були потужною регіональною державою, що підтримувала регулярні зв'язки із Саманідами, від яких сельджуки прийняли іслам. У середині Х ст. вони поширилися на південь, спочатку вздовж берега Аральського моря до гирла Амудар'ї (район Хорезму), а потім до Хорасану, узявши місто Мерв. Після певних початкових невдач вони захопили столицю Газневідів Газні у 1037 р. Цю подію зазвичай вважають початком імперії Сельджуків. У 1040 р. сельджуки розгромили Газневідів у вирішальній битві, змусивши їхнього правителя втекти до Індії. Протягом наступних кількох років вони спочатку закріпилися в Трансоксанії на колишній території Караханідів, і в Хорасані, а потім здійснили стрімкий і зухвалий рейд на захід, захопивши Хамадан на східних схилах гір Загрос і дійшовши до Мосула на Тигрі у 1042 р. На прохання аббасидського халіфа у 1055 р. вони увійшли до Багдада, відібравши його в буїдів. Халіф запросив їх, адже був переконаний, що суніти сельджуки ставитимуться до нього краще, ніж шиїти буїди.
Після певної паузи наступ на захід продовжився. У 1064 році війська сельджуків просунулися на північ Сирії і захопили Алеппо. Звідти вони здійснювали атаки на візантійські землі в східній Анатолії, кульмінацією яких стала битва під Манцикертом на північ від озера Ван, де візантійці зазнали рішучої поразки. Це відкрило шлях для завоювання решти Анатолії, яке сталося дуже скоро. За винятком Малої Вірменії та анклавів навколо чорноморських портів Трабзона й Синопа, сельджуки захопили всю Малу Азію, причому завойовану візантійську територію вони називали Рум (Рим). Наступальні операції відбувалися також в Сирії та Палестині. Станом на 1092 р. територія сельджуцького султанату досягла свого максимуму й простягалася від Середземного моря до Паміру й від Перської затоки до краю степу.
Після смерті Малік-шаха у 1092 р. султанат був поділений між його братом і чотирма синами, неминучим наслідком чого став спалах розбрату, який призвів до громадянської війни та розпаду імперії на низку окремих держав. Цією слабкістю швидко скористалися візантійці, які організували Перший хрестовий похід (1095–9 рр.) як спробу використати держави західної Європи для відвоювання Святої Землі, а заодно й повернути візантійські території (с. 398-401).
На сході Караханіди й те, що залишилося від Газневідів, визнали свою підлеглість сельджукам, але ситуація була дуже нестабільною, і на початку ХІІ ст. сельджуцький султан переніс свою столицю до Мерва, щоби бути ближче до місця можливих заворушень. Саме в цей час зовсім нова сила, каракитаї, яких змусили покинути свою батьківщину в монгольському степу (с. 386), почали рухатися на захід через Джунгарський коридор, розгромивши Караханідів спочатку при Баласагуні у 1134 р., а потім при Худжанді у Ферганській долині у 1137 р. Під Самаркандом у 1141 р. вони зійшлися з військами сельджуків і завдали їм поразки. Караханіди стали тепер васалами каракитаїв, тоді як сельджуцький султанат почав стрімко втрачати вплив, і у 1194 р. Сельджуцька імперія остаточно розпалася, залишивши після себе лише султанат Рум в Анатолії.
Феномен сельджуків був доволі короткочасним. За 160 років вони пройшли шлях від невеликої регіональної держави на східних берегах Аральського моря до світової потуги, яка контролювала територію, розміри якої можна порівняти з Перською імперією 1500 роками раніше. Створення Сельджуцької імперії відбулося завдяки енергії трьох поколінь султанів, які використовували можливості, що відкривав перед ними швидкий розпад мусульманської імперії. Енергія нового народу в поєднанні з виснаженням фрагментованого аббасидського та візантійського світів зробила завдання порівняно легким. Але люди, що в глибині душі були кочовиками й чия традиція організації суспільства включала розподіл землі між членами сім'ї, що вважали себе незалежними, не могли довго контролювати імперію, якій бракувало єдності. Великий внесок сельджуків полягав у тому, що вони звели разом три розрізнені складники: завзяття кочового способу життя, глибоко вкорінену спадщину перської культури й мови, та релігію ісламу. Цей процес розпочався ще до них, але саме сельджуки остаточно зіткали із цих ниток єдину тканину, створивши самобутню культуру, цілком відмінну від культури арабомовних мусульман, чий осередок за підтримки Фатімідського халіфату на момент Х ст. змістився на захід, до Каїру.
Незламні візантійці
До середини ІХ ст. Візантійську імперію продовжували трощити з усіх боків. Унаслідок експансії арабів вона втратила Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку та острови Кіпр, Крит і Сицилію. Ломбарди просувалися в Італії, а болгари захопили землі й спричинили безлад на більшій частині Балкан. Територія імперії тепер зменшилися до Анатолії на захід від Таврських гір та низки країн навколо західного берега Егейського моря від Фракії до Пелопоннесу. Але, хоча імперія була оточена з усіх боків, дивовижна стійкість утримувала її центр від руйнування протягом двох століть кризи. Фрагментація мусульманського світу та поступове послаблення болгар в середині ІХ ст. дали нагоду низці імператорів знову посунути кордони, аж поки станом на 1025 р. більша частина старої імперії в Малій Азії та східній Європі не була відновлена.
Найбільшу загрозу в Європі становили болгари[81], які зайняли територію на південь від Дунаю. Незважаючи на теперішню осілість, вони зберігали етос свого кочового минулого, що робило їх грізними супротивниками. Загибель візантійського імператора під час походу проти них під Софією у 811 р. була нагадуванням про загрозу, яку становила болгарська армія, що стояла за якихось три дні шляху від столиці.
Навернення болгарського хана до християнства приблизно у 865 р. зробило Болгарську державу більш впорядкованою і надавало їй все більш потужного голосу в епізодах міждержавної дипломатії, які перемежовувалися з періодами ворожнечі. Після сорокарічного миру в середині Х ст. візантійці розпочали цілеспрямовану кампанію з підкорення болгар, закликавши на допомогу угорців, печенігів та русь. Справу завершив Василій II[82] (правив у 976–1025 рр.), який за свої зусилля здобув прізвисько "Болгаробійця". На момент його смерті болгари – разом із сербами та хорватами – були включені до складу імперії. Північний кордон тепер проходив по Дунаю і річці Драві, що дало змогу відновити Егнатієву дорогу[83] – старий сухопутний шлях між Егейським і Адріатичним морями, дуже важливу комерційну магістраль.
На сході фронтир було відсунуто приблизно на 200 км завдяки злагодженим військовим зусиллям між 931 і 968 рр., що були спрямовані на підкорення невеликих мусульманських країн уздовж кордону.