До того ж, вона честолюбна, і корона наварська, навіть ще не здобута, пече їй чоло.
— Добре. За три дні до полювання сповістіть мене, де воно відбудеться: у Бонді, в Сен-Жермені чи в Рамбульє. Додайте, що ви готові, і коли побачите, що пан де Ла Моль промчить перед вами, женіть за ним чимдуж. Коли ж ви виїдете з лісу, королеві-матері, якщо вона схоче захопити вас, доведеться гнатись за вами; ну, а її нормандським коням не побачити, сподіваюсь, навіть підків у наших арабських та іспанських бігунів.
— Добре, де Муї.
— Є у вас гроші, сір?
Генріх зробив гримасу, яку завжди робив, коли у нього питали про гроші.
— Не дуже, — сказав він, — але, гадаю, у Маргарити є.
— Ну, що ж! Чи у вас, чи в неї, візьміть їх з собою якомога більше.
— А ти, поки дійде до діла, що думаєш робити?
— Після того, як я досить діяльно займався справами вашої величності, дозволите ви мені зайнятись трохи своїми власними?
— Займись, де Муї, займись, — але що за справи?
— Слухайте, сір. Ортон сказав мені (він хлопчина дуже спритний, рекомендую його вашій величності), Ортон сказав мені вчора, що зустрів коло Арсеналу отого розбійника Морвеля, що очуняв завдяки піклуванню Рене і відігрівається на сонці, як змія, — та він і справді змія.
— Ага, розумію, — сказав Генріх.
— А, ви розумієте, добре... Ви, сір, будете колись королем, і якщо у вас буде якась помста, як у мене, ви помститеся, як личить королю. Я солдат, і мушу помститись як солдат. Отже, коли всі наші справи будуть улаштовані, — це дасть тому розбійникові ще днів п'ять чи шість поправляти здоров'я, — я піду теж погуляти коло Арсеналу і приткну його до землі чотирма добрими ударами рапіри, і тоді покину Париж не з таким тяжким серцем.
— Кінчай свої справи, друже мій, кінчай, — сказав беарнець. — До речі, ти задоволений з Ла Моля, правда?
— О, чудовий хлопчина, відданий вам душею й тілом, сір, можете покладатись на нього, як на мене... відважний...
— І, головне, вміє мовчати. Ну, він поїде з нами в Наварру, де Муї, і коли ми туди прибудемо, ми знайдемо, чим нагородити його.
В хвилину, коли Генріх з своєю лукавою усмішкою проказав ці слова, двері раптом розчинились, і з'явився той, про якого щойно говорилось, блідий, схвильований.
— Тікайте, сір, тікайте! — крикнув він. — Дім оточили!
— Оточили? — скрикнув Генріх, схоплюючись. — Хто?
— Королівська гвардія.
— О! — сказав де Муї, витягаючи пістолети зза пояса. — До бою, здається!
— Так! — сказав Ла Моль. — Багато поможуть ваші пістолети. Що зробите ви проти п'ятидесяти чоловік?
— Правда, — сказав король, — і якщо є якийсь спосіб зникнути...
— Є один, я вже раз його використав, і якщо ваша величність підете за мною...
— А де Муї?
— Пан де Муї теж може піти, коли хоче. Але треба спішити.
На сходах почулися кроки.
— Надто пізно, — сказав Генріх.
— Ах, коли б тільки затримати їх на п'ять хвилин, — скрикнув Ла Моль, — я міг би поручитися за безпеку короля.
— То ручіться, пане, — сказав де Муї, — я берусь затримати їх. Ідіть, сір, ідіть.
— Що ти хочеш робити?
— Не турбуйтесь, сір, ідіть швидше.
І де Муї почав з того, що заховав тарілку, серветку й склянку короля, ніби він був за столом сам.
— Ідіть, сір, ідіть, — крикнув Ла Моль, хапаючи короля за руку і тягнучи його на сходи.
— Де Муї! Відважний мій де Муї! — скрикнув Генріх, простягаючи руку молодому чоловікові.
Де Муї поцілував руку, виштовхнув Генріха з кімнати і засунув за ним двері на засув.
— Так, так, розумію, — сказав Генріх, — він здасться, а ми врятуємось тим часом. Але який диявол міг нас видати?
— Ідіть, сір, ідіть! Вони вже на сходах!
Справді, світло від факелів почало підійматись угору на вузьких сходах, а знизу чути було ніби брязкіт шпаг.
— Тікайте, сір, тікайте! — говорив Ла Моль.
І, ведучи короля в пітьмі, вивів його на два поверхи вище, штовхнув двері в якусь кімнату, засунув їх на засув і, відчинивши вікно, сказав:
— Сір, ви дуже боїтеся ходити по дахах?
— Я? — сказав Генріх. — Де ж таки, мисливець, що полював на серн!
— То йдіть за мною, ваша величність, я знаю дорогу і буду вам за провідника.
— Ідіть, ідіть, — сказав Генріх, — я йду за вами.
Ла Моль ступив за вікно перший, пройшов широким карнізом до жолобини, утвореної двома покрівлями; до цієї жолобини виходила мансарда без вікна, з якої був хід до нежилого горища.
— Сір, — сказав Ла Моль, — от ви і коло пристані.
— Ага, — сказав Генріх, — тим краще.
І витер своє бліде чоло, на якому виступив краплями піт.
— Тепер, — сказав Ла Моль, — справа піде сама собою. Горище має вихід на сходи, сходи виводять у коридор, коридор на вулицю. Я пройшов цією дорогою, сір, в таку саму страшну ніч, як і ця.
— Ходім, ходім, — сказав Генріх, — вперед!
Ла Моль перший прослизнув у зяючий отвір, добрався до нещільно причинених дверей, відчинив їх, спинився на кручених сходах і, подаючи королю в руку вірьовку, що правила за поруччя на сходах, сказав:
— Ідіть, сір!
На середині сходів Генріх зупинився. Він дійшов до вікна, що виходило в двір готелю "À la Belle-Étoile". З вікна видно було, як сходами з протилежного боку бігли солдати — одні з шпагами, інші з факелами в руках.
Раптом серед одного гуртка солдатів король Наварський помітив де Муї. Він віддав шпагу і спокійно спускався вниз.
— Бідолаха! — сказав Генріх. — Відважне й віддане серце!
— Слово честі, сір, — сказав Ла Моль, — у нього — гляньте, ваша величність — у нього зовсім спокійний вигляд, він навіть сміється. Він, напевне, вигадав якусь штуку, бо, ви знаєте, він рідко сміється.
— А той молодий чоловік, що був з вами?
— Пан де Коконна? — спитав Ла Моль.
— Так, пан де Коконна. Що з ним?
— О, сір, я ні трохи не турбуюсь про нього. Побачивши солдатів, він тільки спитав у мене: "Ризикуємо ми чим-небудь?" — "Головою", відповів я. "А ти врятуєшся?" — "Сподіваюсь". — "Ну, і я теж", відповів він. І я присягаюсь, сір, що він врятується. Якщо Коконна візьмуть, ручусь вам, що він сам схотів, щоб його взяли.
— Тоді, — сказав Генріх, — усе добре, подумаймо, як добитись до Лувра.
— Ну, — сказав Ла Моль, — це річ зовсім проста, сір. Закутаймось у плащі і ходімо. На вулиці повно народу, що збігся на шум, нас приймуть за глядачів.
Справді, двері були відчинені, і вийти можна було без жодних перешкод, якби не величезна юрба народу, що забила всю вулицю.
Проте, їм пощастило прослизнути на вулицю Аверон, а на вулиці де Пулі вони побачили, що де Муї під конвоєм, на чолі з капітаном гвардії паном де Нансеєм, проходить майданом Сен-Жермен-л'Оксерруа.
— Ага! — сказав Генріх. — Його, мабуть, ведуть у Лувр. От, диявол! хвіртки позачиняють! Питатимуть імена у всіх, хто входитиму і якщо я увійду після нього, це буде доказ, що я був з ним.
— Що ж, сір, — сказав Ла Моль, — увійдіть у Лувр іншим шляхом, не хвірткою.
— Яким же дияволом можу я увійти?
— А хіба ваша величність не маєте вікна у королеви Наварської?
— Чорт візьми! — сказав Генріх. — Ви маєте рацію, пане де Ла Моль. А мені й на думку не спало!.. Але як же сповістити королеву?
— О! — сказав Ла Моль, уклоняючись з шанобливою вдячністю, — ваша величність так добре вмієте влучати камінцями.
XVI. Де Муї де Сен-Фаль
На цей раз Катерина повела справу так обачно, ідо не мала сумніву в щасливому закінченні її.
Отже, вона відпустила о десятій годині Маргариту, цілком певна, — і це було справді так, — що королева Наварська не знає нічого про заходи проти її чоловіка, а сама пішла до короля і попросила його не лягати спати.
Заінтригований переможним виглядом, яким сяяло обличчя матері, звичайно сповнене удаваності, Карл спитав у Катерини про причини, але вона відповіла йому словами:
— Можу сказати вашій величності лише одно: цієї ночі вас буде звільнено від двох найзапекліших ворогів ваших.
Карл зробив рух бровами, як людина, що каже сама собі: добре, побачимо. Свиснувши своєму левретові, що підповз до нього на череві, мов змія, і поклав свою розумну морду на коліна до пана, він почав чекати.
Через кілька хвилин, протягом яких Катерина сиділа, напруживши слух і очі, у луврському дворі пролунав пістолетний постріл.
— Що це за шум? — спитав Карл, нахмурюючи брови, а леврет знявся на ноги швидким рухом, наставивши вуха.
— Нічого, — сказала Катерина, — сигнал, та й усе.
— І що означає цей сигнал?
— Означає, що з цієї хвилини, сір, ваш єдиний, ваш справжній ворог вже не матиме змоги чинити вам шкоди.
— Убили кого? — спитав Карл, дивлячись на матір поглядом господаря, який хоче сказати, що життя й смерть невід'ємні прерогативи королівської влади.
— Ні, сір. Тільки заарештували двох.
— О, — промурмотів Карл, — завжди приховані витівки, завжди змови, королю невідомі. Чортова смерть! Мамо, адже я великий хлопець, досить великий хлопець, щоб доглянути самому себе, і не маю потреби ні в дитячих помочах, ні в дитячому шличку. Забирайтесь собі в Польщу до вашого сина Генріха, коли хочете бути королевою, а тут, кажу вам, годі гратися в ці іграшки.
— Сину, — сказала Катерина, — в останній раз втручаюсь я у ваші справи. Але це було давно розпочате діло; ви завжди казали, що я помиляюсь, і я дуже хотіла довести вашій величності, що таки моя правда.
В цей самий момент кілька чоловік зупинилось у вестибюлі, почувся стук мушкетних прикладів об плити підлоги.
Майже зараз по тому пан де Нансей прислав до короля просити дозволу увійти.
— Хай увійде, — живо сказав Карл.
Пан де Нансей увійшов, уклонився королю і, звертаючись до Катерини, сказав:
— Пані, наказ вашої величності виконано: його затримано.
— Як то його? — скрикнула Катерина дуже збентежена. — Хіба ви взяли тільки одного?
— Він був сам, пані.
— І оборонявся?
— НІ, він спокійно вечеряв у кімнаті і віддав шпагу на першу ж вимогу.
— Хто такий? — спитав король.
— Ви зараз побачите, — сказала Катерина. — Звеліть ввести затриманого, пане де Нансей.
За п'ять хвилин ввели де Муї.
— Де Муї! — скрикнув король. — Що це таке, пане?
— Ах, сір! — сказав з цілковитим спокоєм де Муї. — Коли б ваша величність дозволили мені, я сам спитав би про це.
— Замість того, щоб ставити таке запитання королю, — сказала Катерина, — будьте ласкаві, пане де Муї, поясніть королю, хто був у кімнаті в короля Наварського в відому ніч і хто в ту ніч, чинячи опір наказові його величності, як бунтівник, убив двох гвардійців і поранив пана де Морвеля?
— Справді, — сказав Карл, насуплюючи брови, — знаєте ви ім'я того чоловіка, пане де Муї?
— Так, сір.