Він згадав про графа Монте-Крісто.
Франц простягнув руку до дзвінка, щоб послати по маестро Пастріні, аж двері відчинилися, і господар з'явився на порозі.
– Пане Пастріні, – швидко сказав він, – як ви гадаєте, граф у своєму помешканні?
– Так, ваша ясновельможносте, він допіру прийшов.
– Він ще не встиг укластися до ліжка?
– Та навряд.
– То зайдіть до нього, будь ласка, і попросіть для мене дозволу з'явитися до нього.
Маестро Пастріні поспішно виконав те доручення; за п'ять хвилин він повернувся.
– Пан граф чекає вашу ясновельможність, – сказав він.
Франц перетнув майданчик, і лакей запровадив його до графа. Той був у невеличкому покої, якого Франц ще не бачив, попід стінами там стояли дивани. Граф підвівся йому назустріч.
– Який щасливий випадок привів вас до мене? – запитав він. – Може, ви повечеряєте зі мною? Це було б дуже люб'язно з вашого боку.
– Ні, я прийшов у важливій справі.
– У справі? – перепитав граф, глянувши на Франца своїм пронизливим поглядом. – І в якій?
– Ми тут самі?
Граф підійшов до дверей і повернувся.
– Геть самі.
Франц простягнув йому Альберового листа.
– Прочитайте, – сказав він.
Граф прочитав листа.
– От так пак! – сказав він.
– Ви прочитали, що там приписано?
– Авжеж, – відказав граф, – бачу: "Se аlle sei della mattina le quattro mila piastre non sono nelle mie mani, alle sette il conte Alberto avra cessato di vivere. Luigi Vampa".
– І що ви про це скажете? – запитав Франц.
– У вас є така сума?
– Так, бракує тільки вісімсот піастрів.
Граф підійшов до бюрка, відімкнув і витяг шухляду, де було повно золотих дукатів.
– Сподіваюся, – сказав він Францові, – ви не образите мене і не звернетеся ні до кого іншого?
– Ви ж бачите, я прийшов простісінько до вас, – відказав Франц.
– Я дякую вам за це. Беріть.
І він показав Францові на шухляду.
– А хіба необхідно віддавати Луїджі Вампі цю суму? – запитав Франц, теж пильно дивлячись на графа.
– Ще б пак! – відказав той. – Самі посудіть, там усе чітко сказано.
– Мені здається, якби ви захотіли, то ви знайшли би простіший спосіб, – сказав Франц.
– Який це? – здивовано поспитався граф.
– Наприклад, якби ми разом подалися до Луїджі Вампи, то, певен, він вам не відмовив би і звільнив Альбера.
– Мені? А який вплив я можу мати на цього розбишаку?
– Хіба ви не надали йому одну з тих послуг, що ніколи не забуваються?
– Яку?
– Хіба ви не врятували життя Пеппіно?
– А-а! – сказав граф. – Хто вам сказав?
– Хіба не все одно? Я це знаю.
Граф помовчав, насупивши брови.
– А якщо я поїду до Луїджі, ви поїдете зі мною?
– Якщо моє товариство не буде вам прикре.
– Що ж, нехай так і буде. Погода гарна, то прогулянка римськими околицями принесе нам тільки задоволення.
– Зброю треба брати?
– Навіщо?
– Гроші?
– Не треба. Де чоловік, що приніс листа?
– Надворі.
– Він чекає на відповідь?
– Авжеж.
– Треба все-таки дізнатися, куди ми поїдемо. Я погукаю його.
– Марно: він не захотів увійти.
– До вас, може, й ні, а до мене зайде.
Граф підійшов до вікна, що виходило на вулицю, і по-особливому свиснув. Чоловік у киреї відокремився од муру і вийшов насеред вулиці.
– Salite![44] – сказав граф тоном, яким гукають слугу.
Посланець негайно, не вагаючись, навіть квапливо послухався і, піднявшись на ґанок, увійшов до готелю. За кілька секунд він стояв коло дверей покою.
– А, це ти, Пеппіно? – сказав граф.
Замість відповіді Пеппіно впав навколішки і, вхопивши графову руку, кілька разів поцілував її.
– Ти ба! – сказав граф. – То ти не забув, що я врятував тобі життя? Дивно, уже цілісінький тиждень минув.
– Ні, ваша ясновельможносте, я ніколи цього не забуду, – відказав Пеппіно голосом, у якому звучала глибока вдячність.
– Ніколи? Це дуже довго! Але добре вже те, що ти так думаєш. Устань і відповідай.
Пеппіно занепокоєно глянув на Франца.
– Ти можеш говорити при його ясновельможності, – сказав граф, – це мій друг. Ви дозволите мені так називати вас? – докинув він французькою, звертаючись до Франца. – Це необхідно, щоб викликати в нього довіру.
– Можете говорити при мені, – сказав Франц, – я графів друг.
– Гаразд, – відказав Пеппіно, звертаючись до графа, – нехай ваша ясновельможність запитує, я відповідатиму.
– Як потрапив до рук Луїджі віконт Альбер?
– Ваша ясновельможносте, французова коляса кілька разів зустрічалася з бричкою, де сиділа Тереза.
– Отаманова подруга?
– Ага. Француз почав залицятися, Тереза жартома відповідала йому, француз кидав їй букети, вона теж йому їх кидала, звісно ж, усе робилося з дозволу отамана, що сидів у тій-таки колясі.
– Що? – вигукнув Франц. – Луїджі Вампа сидів у колясі з селянками?
– Він убрався за візника і правив повозом, – відказав Пеппіно.
– Далі, – звелів граф.
– А далі француз скинув маску, Тереза, з дозволу ватажка, теж відкрила обличчя, француз попросив побачення, і Тереза призначила час і місце, тільки замість Терези на паперті церкви Сан-Джакомо чекав Беппо.
– Що? – знов урвав Франц. – Ота селяночка, що видерла у нього мокколетто?..
–То був п'ятнадцятирічний хлопчина, – відказав Пеппіно. – Та вашому другові нема чого соромитися, що він так улип. Не перший він, кого пошив у дурні Беппо.
– То Беппо випровадив його з міста? – запитав граф.
– Авжеж. Наприкінці віа Мачелло стояв ридван, Беппо сів туди і запросив француза, і той не змусив себе просити. Він люб'язно поступився Беппо правим боком і сів поруч. Тоді Беппо сказав йому, що повезе його на віллу, за милю від Рима. Француз відказав, що ладен їхати навіть на край світу. Ридван покотив по віа Ріпетта, поминув браму святого Павла, та коли вони опинилися у полі, француз попустив собі віжки, і Беппо націлив на нього два пістолети. Візник зупинив коней, обернувся і зробив те саме. Тут-таки до ридвана підбігло четверо наших людей, що ховалися на березі Альмо. Француз вирішив боронитися і навіть трохи задавив Беппо, але що вдієш проти п'ятьох озброєних людей? Залишалося тільки здатися. Його витягли з ридвана, допровадили до берега річки і привели до Терези з Луїджі, що чекали на нього у катакомбах Сан-Себастьяно.
– Що ж, – сказав Францові граф, – як на мене, ця історія варта будь-якої іншої. Що ви скажете? Ви ж знаєтеся на цім ділі?
– Скажу, що добряче потішився б, – відказав Франц, – якби це сталося з кимось іншим, а не з сердегою Альбером.
– Авжеж, якби ви мене не застали, то ця любовна пригода обійшлася б вашому другові досить дорого, та не турбуйтеся, він тільки страху набереться.
– То поїдемо по нього? – запитав Франц.
– Неодмінно. Тим паче що він перебуває в дуже мальовничому місці. Ви бували в катакомбах Сан-Себастьяно?
– Ні, я ніколи не спускався туди, та давно вже збираюся це зробити.
– Оце якраз і нагода, ліпшої й чекати не варто. Ваша коляса внизу?
– Ні.
– Та дарма, мій ридван завжди напоготові – і вдень, і вночі.
– І коні запряжені?
– Так. Мушу сказати вам, я людина непосидюча і часом, уставши з-за столу або з ліжка посеред ночі, я раптом вирішую податися кудись на край світу, ото й їду.
Граф подзвонив один раз, і до покою ввійшов слуга.
– Загадайте, щоб ридван випровадили з повітки, – звелів він, – і вийміть відтіля пістолі. Кучера не будіть, нас повезе Алі.
За хвилю пролунало торохтіння ридвана, який підкотив до ґанку. Граф поглянув на годинника.
– Пів на першу, – сказав він. – Ми могли б вирушити о п'ятій ранку і все-таки встигли б вчасно, та, може, через це зволікання ваш приятель збув неспокійну ніч, тож ліпше буде видерти його хутчій із розбишацьких лабет. Ви ще хочете їхати зі мною?
– Більше, ніж будь-коли.
– То їдьмо.
Франц із графом вийшли з покою. Пеппіно пішов за ними.
Біля ґанку стояв ридван. На козлах сидів Алі. Франц упізнав німого раба з печери Монте-Крісто.
Франц із графом сіли до двомісного ридвана, Пеппіно вмостився біля Алі, і коні помчали учвал.
Певне, Алі заздалегідь попередили, тому що він попрямував вулицею Корсо, перетнув Кампо Ваччіно, піднявся по страда Сан-Ґреґоріо і зупинився коло брами Сан-Себастьяно. Сторож не хотів пропускати їх, та граф показав дозвіл, виданий римським губернатором на безперешкодний в'їзд і виїзд із міста будь-якої пори дня і ночі; ґрати відразу ж підняли, сторож отримав за клопіт дуката, і ридван помчав далі.
Вони попрямували давнім Аппієвим шляхом, поміж двома рядами гробівців.
Деколи Францові здавалося, ніби у примарному місячному світлі від руїн відокремлюється постать вартового, та, за знаком Пеппіно, вона відразу ж зникала в пітьмі.
Трохи не доїжджаючи цирку Каракалли, ридван зупинився. Пеппіно відчинив дверцята, граф із Францом вийшли.
– За десять хвилин будемо там, – сказав граф супутникові.
Потім погукав убік Пеппіно, пошепки щось загадав йому, і той, діставши з ридвана смолоскип, пішов собі.
Минуло ще п'ять хвилин, і Франц побачив, як Пеппіно іде вузенькою стежиною, що звивається горбистою римською рівниною; потім він зник у високій червонястій траві, що скидалася на скуйовджену гриву велетенського лева.
– Ходімо за ним, – сказав граф.
Вони рушили тією стежиною і, пройшовши кроків сто пологим узгір'ям, опинилися в маленькій долині. Незабаром вони помітили двох людей, що балакали у пітьмі.
– Іти далі, – спитав Франц, – чи, може, зачекати?
– Ходімо, ходімо! Пеппіно, либонь, попередив вартового.
І справді, один зі співрозмовників був Пеппіно, а другий – розбійником, що стояв на чатах.
Граф із Францом підійшли до них, і розбійник уклонився.
– Ваша ясновельможносте, – сказав Пеппіно, – може, зволите піти за мною? Вхід до катакомб за два кроки звідціля.
– Добре, – сказав граф, – іди вперед.
Незабаром за кущами, поміж камінням, з'явився отвір, куди насилу могла пропхнутися людина.
Пеппіно перший проліз у ту шпарину, і вже за кілька кроків той лаз почав розширюватися. Тоді він зупинився, запалив смолоскипа й обернувся.
Граф перший промкнувся до тієї віддушини, Франц поліз за ним.
Дорога ішла під укіс і потроху ширшала, проте Франц із графом ще мусили йти нагинці й насилу могли б рухатися поруч. Отак пройшли вони ще кроків півтораста, а потім їх зупинив вигук: "Хто йде?".
І в світлі смолоскипа вони побачили, яка у темряві зблиснула цівка рушниці.
– Друг, – відказав Пеппіно.
Він пройшов уперед і сказав декілька слів чатовому, що, як і перший, уклонився і зробив нічним відвідувачам знак, щоб вони йшли далі.
Чатовий стояв на майданчику східців, яких було із дванадцять; Франц із графом спустилися ними в діл і опинилися немовби у гробівці.