Повір, це нелюд!.. Він цілі дні тиняється по кав'ярнях та по пивницях, а там жінки. У тих вертепах він із приятелями готує чергові номери журналу. Можеш уявити, що з того виходить!.. В останньому номері читати нічого!.. Знаєш, коли він їздив до Ендре, гроші привозив, я також була там, чекала у селі по той бік річки... І мені так хотілося побачитися із тобою! Але пан не дозволили! Мерзотник безсердечний! А як він тебе ненавидить! Як лютує, що ти не звертаєшся до нього за допомогою! Цього він найбільше не може тобі пробачити. А колись же тільки й дорікав нам шматком хліба! Скупердяй нещасний!.. Сказати, як він тебе обікрав? Я думала ніколи й не згадувати про це, але сьогодні мені урвався терпець. Так от! У мене було твоїх десять тисяч франків, подарованих "добрим дядечком", коли сталася ота пригода в Ендре. А він уклав їх у свій журнал, так, дорогий мій, уклав їх у свій журнал!.. Я знаю, він надіявся розбагатіти, але твої гроші пропали так само, як і всі інші! А коли я запитала, чи має він намір нарешті повернути їх тобі, адже зрештою, ті гроші дуже знадобилися б тобі у твоєму теперішньому становищі, ти знаєш, що він зробив? Він склав довжелезний список того, що свого часу нібито потратив на твоє утримання, харчування й одяг у Етьйолі, у Рудиків. Він нарахував аж п'ятнадцять тисяч франків. Але, як він заявив, він не вимагатиме з тебе різниці. Бач, який щедрий! Я все терпіла: його безпідставні звинувачення, лиху вдачу, напади люті, коли лиш згадувалося саме твоє ім'я: те, як злорадно він розмовляв про тебе зі своїми приятелями, коли звалилося на тебе оте нещастя в Ендре, ніби твою невинність не було визнано й оголошено, – атож, навіть і це терпіла, бо хоч би що вони казали, це не заважало мені любити тебе, мій хлопчику, згадувати про тебе по сто разів на день. Але примусити мене дві ночі підряд каратися ревнощами і чеканням, віддати перевагу переді мною якійсь театральній дівці чи повії із Сен-Жерменського передмістя – вони, здається, показилися там через нього, усі оті графині, – зустрічати мої докори зневажливим поглядом, знизувати плечима, а потім, розлютившись, відважитись ударити мене, мене, Іду де Барансі! Такого моя гордість, моє самолюбство не могли вже стерпіти. Я одяглася, наділа свого капелюшка. Потім підійшла до нього і заявила: "Подивіться на мене уважно, пане д'Аржантон: ви бачите мене востаннє! Я покидаю вас. Я йду жити до сина. Бажаю вам знайти іншу ІІІарлотту. з мене досить!.." І пішла з дому. Ось так. Тепер я тут, у тебе.
Джек вислухав її до кінця, ні разу не перебивши. Він тільки чимдалі більше бліднув, коли дізнавався про нову ницість: слухаючи всі оті розповіді, він відчував такий сором за матір, що не відважувався звести на неї очі. А коли вона виговорилася, Джек дуже лагідно, ніжно і водночас поважно взяв її за руку й промовив:
– Спасибі, мамо, за те, що ти прийшла до мене... Лише тепер, з тобою, моє життя буде щасливим і гідним. Нарешті ти зі мною, ти моя, й мені не треба більше нічого в світі. Тільки май на увазі: я тебе уже нікуди не відпущу.
– Та куди б я пішла?! Повернулася б до того нелюда? Ні, дорогий мій Джеку! Тепер я житиму з тобою, тільки з тобою! Ми завжди житимемо разом... Пригадуєш, як я колись казала тобі: настане день, і мені буде потрібна твоя підтримка. Тепер той день настав, присягаю тобі.
Завдяки синовій уважності та лагідності її туга потроху вщухала, розвіювалась, і тепер Іда лише тяжко зітхала, як зітхають, наплакавшись, діти.
– Ось побачиш, синку, як ми гарно житимемо удвох. Адже я так завинила перед тобою: тобі стільки років бракувало материнської турботи й ласки! Але я поверну тобі свій борг. Якби ти знав!.. Я наче скинула із себе важкий тягар. Мені так легко дихається! Зверни увагу: твоя кімнатка вузька, гола, убога, наче собача будка. Однак відтоді, як я зайшла сюди, я почуваю себе тут, мов у раю.
Несхвальний відгук про житло, яке Джек із Белізером вважали просто чудовим, вселили в юнака деяку стурбованість за майбутнє, але він уже не мав часу задуматися про це. Не більше ніж через півгодини він повинен іти на завод, я ще треба було вирішити стільки питань, що він не знав, ,ч чого й почати. Перш за все Джек пішов порадитися з Белізером, який і далі терпляче міряв кроками коридор, і якби його не покликали, то ходив би отак аж до вечора, жодного разу не постукавши в двері, аби дізнатися, чи все уже з'ясовано.
– Знаєш, Белізере, в мене несподівано змінилися обставини. Зі мною тепер житиме мати. Як нам бути?
Бродячий торговець здригнувся. "Він не зможе тепер бути нашим компаньйоном. Знову одруження відкладається невідомо на скільки",– промайнуло в його голові. Але Белізер нічим не видав свого гіркого розчарування. Він думав тільки про те, як виручити із скрутного: становища свого товариша. Оскільки їхнє житло найкраще на поверсі, вони домовилися, що Джек поселиться у ньому разом із матір'ю, а Белізер перенесе свої кашкети й капелюхи до пані Вебер і пошукає у будинку іншої кімнатки.
– Та це дрібниці, це дрібниці...– повторював бідний хлопець, вдаючи безтурботність.
Вони увійшли до кімнати. Джек відрекомендував матері свого друга, котрий, як виявилося, добре пам'ятав вродливу даму з Вільшаника, і на цей день улаштування торговець капелюхами пообіцяв бути цілком до послуг Іди де Барансі, – про Шарлотту, зрозуміло, більше й мови не було. Для тимчасового користування потрібне було ще одне ліжко, два стільці й туалетний столик. Джек узяв із шухляди, де лежали його заощадження, кілька луїдорів і віддав їх матері.
– Знаєш, мамо, якщо тобі не хочеться морочитися з кухнею, приготуванням їжі займеться пані Вебер.
– Ні в якому разі. Я сама займуся цим. Пан Белізер тільки покаже, де тут у вас крамниці. Я хочу бути господинею у твоєму домі, хочу робити все сама, щоб ти не відчував ніяких змін. Побачиш, яку смачну вечерю я тобі приготую, адже обідати ти не прийдеш, завод далеко. До твого повернення усе буде готове.
І вона скинула з плечей шаль, закатала рукава і підібрала довгий поділ спідниці, щоб відразу взятися до роботи. Бачачи таку рішучість, Джек щиро поцілував матір і, радий, як ніколи, поквапився на роботу. Того дня він працював бадьоро й весело, думаючи про взяті на себе нові обов'язки. Відтоді, як Джек вирішив одружитися, материне становище дуже непокоїло його. Думки про фальш її стосунків з д'Аржантоном отруювали його радість, його ясні надії. До чого доведе її той виродок? Що її чекає в майбутньому? Іноді його поймав гнітючий сором за те, що він готує для своєї дорогої Сесіль свекруху із сумнівною репутацією, яка у всіх, крім сина, може викликати тільки зневагу. Віднині все мінялося. Тепер, відвоювавши матір, він оточить її ніжною любов'ю й увагою, і вона поступово стане гідною дівчини, котру колись назве дочкою. Джеку здавалося, що завдяки сьогоднішній події відразу зменшилася відстань між ним і нареченою, і він із таким запалом трудився на важкому пресі Ессендеків, що це помітили усі товариші по цеху.
– Гляньте на нашого Аристократа з горища! Сьогодні він цвіте й пахне!.. Ото, певно, догодила йому землячка! Еге ж, Аристократе?
– Та певно, – відповідав, сміючись, Джек.
Цілий день з його обличчя не сходила весела усмішка. Але після роботи, коли він повертався додому вулицею Оберкампфа, його раптом опанував страх. Чи він ще застане в своїй кімнаті ту, котра вранці так несподівано прибилася до нього? Він знав, як легко піддавалася Іда будь-якій із своїх примх. До того ж це слабке створіння було прив'язане до свого кумира хоч і ганебною, але палкою пристрастю, і це вселяло в Джека страх, чи не закортить їй знову .ч а кувати себе у ті самі ланцюги, які вона розірвала вранці. Отож він не йшов – летів додому, але уже на сходах мого страх розвіявся. Серед глухого гамору у робітничому будинку лунали співучі рулади дзвінкого голосу, ніби тут щебетав щиглик, посаджений у нову клітку. Джек добре знав той тонкий голос.
Ледь відчинивши двері й зайшовши у свою "буду", він остовпів. Протерта й вимита зверху до низу, звільнена від Белізерових капелюхів, прикрашена взятими напрокат чудовим ліжком і туалетним столиком кімната побільшала. У вазах скрізь стояли великі букети квітів, куплених на вуличних візках, стіл був застелений білою скатертиною, на якій серед недорогого посуду пишався запашний пиріг з м'ясом і весело поблискували дві закорковані пляшки вина. Та й сама Іда у вишиваній спідниці, світлій кофті і маленькому чепчику на пухнастому волоссі стала невпізнанною. її привабливе обличчя проясніло, заспокоїлося, повеселішало.
– Ну, як тобі все це подобається? – защебетала вона, кинувшись із обіймами йому назустріч.
Джек розчулено поцілував її.
– Просто чудово!
– Як ти гадаєш, швидко я упоралась? Треба сказати, мені дуже допоміг Бель... Який же він люб'язний та послужливий хлопчина!
– Хто? Белізер?
– Звичайно, мій Белізерчик, та й пані Вебер також.
– О-о-о, я бачу, ви вже стали приятелями! —Аякже! Вони такі люб'язні, такі запобігливі! Я запросила їх повечеряти разом із нами.
– От дідько б його взяв! А посуд?
– Я купила трохи. Зовсім трохи... А в сусідів узяла кілька приборів. Оті милі Левендре також дуже послужливі.
Джек, який уявлення не мав про послужливих сусідів, здивовано витріщився на матір.
– Але це ще не все, любий Джеку!.. Ти тільки глянь на ось цей пиріг. Я за ним ходила аж на Біржову площу: я там знаю одну крамничку, де продають на п'ятнадцять су дешеве, ніж у інших. Тільки це далеко. Повертаючись, я вже не мала сили йти пішки. Довелося взяти фіакр.
У цьому виявлялася вся її натура: викинути два франки, аби зекономити два су! Але видно було, що вона знає всі крамниці. Хлібці вона купила у "Віденській пекарні", каву і десерт – у "Пале-Руаяль".
Джек оторопіло слухав матір. Помітивши це, вона наївно запитала:
– Я, мабуть, забагато витратила грошей?
– Та ні...
– Таки забагато, по тобі бачу. Але що зробиш? У тебе бракувало і того, і сього. Та й не щодня бувають такі, як сьогодні, зустрічі. А втім, ти ще побачиш: я вмію бути ощадливою...
Вона дістала із комода довгого зеленого зошита і переможно помахала ним у повітрі.
– Поглянь, яку чудову книгу для ведення витрат я купила у пані Левек.
– Левек, Левендре!..