— Батько оце перед самим вашим приходом почав був розповідати мені про вас.
— Невже... — зрадів, аж засяяв, Стігінс. — Він таки, значить, змінився. Ми чудово житимемо вдвох, га, містер Семюел? Я доглядатиму його, як ви поїдете; та ще як доглядатиму; ось побачите.
Зітхнувши довгим зітханням, містер Стігінс мовчки чекав відповіді. Сем нахилив голову. В цю хвилину з того кутка, де сидів старий, долинув якийсь незвичайний звук чи рик, чи зітхання, чи хропіння, а скоріше,— все це разом.
Містер Стігінс, вважаючи ці звуки за стогін каяття, осмілів, потер руки, заплакав, усміхнувся, знову заплакав, а тоді підійшов до мисника, взяв з нього склянку й поклав у неї чотири грудочки цукру. Після того він озирнувся, важко зітхнув і попрямував до буфету, звідки незабаром повернувся із склянкою, до половини налитою ромом. Доливши туди по вінця теплої води з чайника, червононосий розмішав грог, покуштував його, сів у крісло, висьорбнув чималу частку питва й перевів дух.
Під час усіх цих процедур старший містер Веллер дивними та незграбними зусиллями намагався удати, ніби спить, а коли містер Стігінс спинився передихнути, він кинувся на нього, вихопив з його рук склянку, вихлюпнув рештки рому з водою йому в обличчя, а склянку жбурнув у камін. Потім, цупко схопивши превелебного джентльмена за комір, він почав люто бити його ззаду ногами, супроводячи кожен дотик ніска свого чобота до особи містера Стігінса прокльонами його рукам, ногам, очам і всьому тілу.
— Семі, — попросив містер Веллер, — насунь мені глибше капелюх.
Сем, як годиться слухняному синові, глибше насунув на батькову голову капелюх з довгою стрічкою, і старий джентльмен, стусаючи свого ворога з ще більшою жвавістю, прокотився разом із містером Стігінсом через буфет, через коридор і через парадні двері на вулицю — всю дорогу штурхаючи його і скоріше збільшуючи, ніж зменшуючи силу кожен раз, коли підводився вгору нісок чобота.
Гарно й весело було дивитися, як червононосий звивався в руках містера Веллера, і як уся його постать здригалася при кожнім ударі ногою, що швидко йшли один за одним. Та ще втішніше було видовище, коли містер Веллер, після потужної боротьби, занурив голову містера Стігінса в повне води корито для напування коней і тримав там, доки той мало не задушився.
— О! — крикнув містер Веллер, виснажуючи свою енергію надзвичайно складним штурханом і дозволяючи містерові Стігінсу витягти нарешті голову з корита.— Присилайте до мене всіх ваших ледарів-пастирів, і я їх спершу зітру на порох, а потім утоплю в кориті. Поможи мені здертися на сходи, Семі, та дай скляночку бренді. Я зовсім захекався, синку.
Розділ XL
Останній вихід на сцену містера Джінгла та Джоба Тротера. Дуже діловий ранок в Грейс-Інському сквері, що закінчився стуком у двері містера Перкера.
Коли, після делікатних підготувань та багатьох запевнень, що занепадати духом немає ніяких підстав, Арабелла довідалась нарешті від містера Піквіка про незадовільні наслідки його візиту до Бірмінгема, вона обмилась сльозами і, голосно схлипуючи, у зворушливих виразах почала бідкатись, що стала причиною незгоди між батьком і сином.
— Люба моя дівчино, — ніжно сказав містер Піквік,— це ж не ваша провина. Ніхто не міг передбачати, що старий джентльмен з таким упередженням поставиться до одруження свого сина. Я певний, — додав містер Піквік, глянувши на її гарненьке обличчя, — що він навіть не уявляє, якої приємності позбавляє самого себе.
— О, любий містер Піквік, — зітхнула Арабелла,— що ж ми робитимемо, як він і далі буде на нас сердитись?
— Пождіть трохи — і все буде гаразд, — весело відповів містер Піквік.
— Але як же житиме Натаніел, коли батько відмовиться допомагати йому?— сумувала Арабелла.
— Тоді, серце, — і я провіщаю це — у нього знайдеться інший друг, що охоче підтримає його перші кроки.
Хоч як старанно прихований був зміст цієї фрази, та Арабелла відчула його, обхопила містера Піквіка за шию, вдячно поцілувала й заплакала ще ревніше.
— Ну, годі вже, годі!— взяв її руки в свої містер Піквік.— Почекаємо ще кілька днів та подивимось, чи не напише він вашому чоловікові. В противному разі я виміркую півдесятка планів, що кожен з них зараз же зробить вас щасливою. Та годі бо, моя дорога!
Кажучи це, містер Піквік ніжно стиснув Арабеллину ручку й порадив їй втерти очі та не завдавати зайвого суму своєму чоловікові. Послухавши його, Арабелла, яка була найлагіднішим створінням у світі, сховала хусточку в редикюль і, коли містер Вінкл повернувся, привітала чоловіка променистою усмішкою, що колись полонила його серце.
"А втім, становище молодих людей досить прикре,— подумав містер Піквік, одягаючись наступного ранку,— Треба піти до Перкера і порадитися з ним".
Мавши й давніше на думці відвідати Грейс-Інський сквер і палко бажаючи зараз же скінчити свої грошові розрахунки з добродушним маленьким аторнеєм, містер Піквік нашвидку поснідав і так хутко здійснив свої наміри, що не було й десятої, коли він під'їхав до Грейс-Іна.
— А, містер Піквік! — привітав його Лаутен.— Перкер зробив уже дещо у вашій справі.
— В якій справі? Це ви про місис Бардл?
— Ні, в справі невиплатного винуватця, що за нього ми з вашого наказу й вашим коштом сплатили по десять шилінгів за фунт. Той, що його мали звільнити з Флітської тюрми; знаєте? Він ще збирався їхати до Демерарі.
— А, містер Джінгл. Знаю, знаю, ну й що?
— Все влаштовано,— відповів Лаутен, гострячи собі перо.— Ліверпульський агент каже, що багато чим був зобов'язаний вам ще тоді, як ви мали роботу, і з вашої рекомендації охоче бере його до себе.
— Добре,— зрадів містер Піквік.— Я просто щасливий чути про це.
— Ну, а той, другий, нібито плохенький,— зауважив містер Лаутен.
— Який другий?
— Та той — приятель чи слуга, чи кат-зна хто. Ви ж його знаєте: Тротер.
— А! — зрозумів містер Піквік і усміхнувся.— Щодо нього, то я завжди був іншої думки.
— Так само думав і я, доки не придивився до нього ближче. Це свідчить про те, як часто ми помиляємось. Чи повірите? — він теж хоче до Демерарі.
— Та невже?— здивувався містер Піквік.— Не зважаючи на пропозиції, що йому зробили у вас?
— Перкер пропонував йому вісімнадцять шилінгів на тиждень і обіцяв збільшити платню, коли він працюватиме як слід. Та куди там! Він каже, що мусить бути з своїм товаришем. Отже, вони попросили Перкера написати ліверпульському агентові й про Джоба, і той погодився влаштувати його разом з Джінглем.
— Дурний хлопець,— сказав містер Піквік, і очі його заблищали.— Дурний хлопець!
— О, більше, ніж дурний: просто йолоп,— зневажливо промовив Лаутен.— Він базікає, що це його єдиний друг, і що вони страх як звикли один до одного, і плете всіляку подібну дурницю. Дружба, певними сторонами, дуже гарна річ. Приміром, у "Прикорні" всі ми — друзі та приятелі за грогом, що за нього кожен платить сам. Але на біса робити собі прикрості задля Іншого? У чоловіка мають бути лише дві прихильності: номер перший — до першої особи однини; і другий — до дам. Ось як я думаю. Ха-ха-ха! — Слова свої містер Лаутен закінчив сміхом — напіввеселим, напівглузливим, але передчасно увірвав його, почувши на сходах ходу Перкера. При наближенні його він із дивною спритністю зскочив на свій високий табурет і почав завзято писати.
Зустріч містера Піквіка з його досвідченим радником була надзвичайно тепла й сердечна. Не встиг ще клієнт умоститися зручніше в кріслі аторнея, як у двері кабінету постукали, і чийсь голос спитав, чи можна поговорити з містером Перкером.
— А, та це ж один з наших волоцюг-приятелів,— сказав містер Перкер.— Сам Джінгл, дорогий мій сер. Хочете побачити його?
— Як вам здається? — завагався наш герой.
— Я думаю, це було б краще. Заходьте сюди, сер; заходьте, хто там є.
Підкоряючись такому не дуже чемному запрошенню, містер Джінгл із Джобом увійшли до кабінету, але, побачивши містера Піквіка, замішались і спинилися.
— Ну,— сказав Перкер,— знаєте ви цього джентльмена?
— Маю всі підстави бути знайомим,— відповів містер Джінгл.— Містер Піквік... глибоко зобов'язаний... врятував життя... зробив людину з мене... ніколи не шкодуватиме, сер.
— Мені дуже приємно чути це,— сказав містер Піквік.— У вас тепер значно кращий вигляд.
— Дякуючи вам, сер... величезні зміни... тюрма його величності... нездорова місцевість... дуже,— задріботів Джінгл, похитуючи головою. Він був охайно й пристойно одягнений, так само як і Джоб, що стояв поруч нього і пильно дивився на містера Піквіка.
— Коли вони їдуть до Ліверпуля? — спитав містер Піквік у Перкера.
— Сьогодні ввечері, сер; о сьомій годині,— ступив Джоб крок наперед.— Їдемо диліжансом, що вирушає з Сіті, сер.
— Білети вже взяли?
— Квитки у нас, сер,— одповів Джоб.
— Отже, ви твердо вирішили їхати?
— Остаточно, сер.
— Речі, потрібні для Джінгла, я купив йому, утримавши частину його платні за перший квартал,— звернувся до містера Піквіка Перкер.— Протягом року він спроможеться сплатити все. Я проти того, щоб ви допомагали йому, дорогий сер. Тепер все залежатиме тільки від нього самого — від його ретельності й доброї поведінки.
— Безперечно,— згодився дуже рішуче Джінгл,— розумна голова... людина практична... цілком правильно... абсолютно.
— Задовольнити його кредиторів, викупити в лихваря його вбрання, заплатити за нього у тюрмі і квиток до Ліверпуля,— вів далі містер Перкер, не звертаючи на Джінгла ніякої уваги,— коштувало вже вам понад п'ятдесят фунтів, дорогий мій сер.
— Гроші не загинуть,— поквапився Джінгл.— Плачу все... по-діловому... готівкою... до останнього фарсинга... хіба жовта пропасниця... нічого не поробиш... якщо ні...— тут містер Джінгл зробив паузу, енергійно стукнув кулаком по своєму капелюху, підніс до очей руку й сів.
— Він хоче сказати,— пояснив Джоб,— що, коли не помре від пропасниці, він сплатить увесь свій борг. І якщо він житиме, він зробить це, містер Піквік. Я сам догляну за ним. Я знаю, що він сплатить, сер,— упевнено промовив Джоб.— Ладен заприсягатися, що сплатить.
— Ну, добре, — засміявся маленький чоловічок. Передайте цього листа ліверпульському агентові і дозвольте мені порадити вам, джентльмени, шануватися там, в Індії. Якщо ви не використаєте цієї можливості, вас обох треба буде повісити.