Щоб їх грець побив, тих запорожців! Сім потів, скажу я вам, ваші милості, із мене вийшло, перш ніж я за ратище вхопився. Поспитайте у пана Скшетуського, того самого, котрий Бурдабута порішив, він усе це на власні очі бачив і захоплювався. Та й зараз тільки крикніть у козака над вухом: "Заглоба!" — і побачите, що буде. Але що я тут із вашими милостями балакаю! Ви ж тільки muscas на стінах мухобійкою били, більше нікого.
— Як же це було? Як же? — допитувалися молоді.
— А ви, ваші милості, хочете, щоб у мене язик від вихання у роті перегрівся, як вісь у возі?
— То змочити треба! Вина сюди! — волала шляхта.
— Хіба що так! — відповідав пан Заглоба і, радий, що знайшов удячних слухачів, розповідав усе ab ovo , від подорожі у Галату і втечі з Розлогів аж до здобуття стягу під Старокостянтиновом. Вони ж слухали із роззявленими ротами, часом буркочучи, коли, вихваляючись своєю хоробрістю, він занадто глузував із їхньої недосвідченості, але попри це із дня на день запрошували його й напували у якійсь іншій квартирі.
От як весело й гучно бавилися тоді у Збаражі, а старий Зацвіліховський та інші поважні люди дивувалися, що князь так довго потакає цим розвагам. Він же так і не виходив зі своєї квартири, певно, зумисне давши волю жовнірам, щоб вони перед новими боями зажили усяких розкошів.
Тим часом приїхав пан Скшетуський і відразу ж як у вир ускочив, як в окріп який. Кортіло теж і йому відпочинком у колі друзів посмакувати, та ще дужче хотілося йому у Бар, до коханої, поїхати і всю колишню журбу, усі небезпеки й терзання у її солодких обіймах забути. Тож, не гаючись, пішов він до князя, щоб звітувати про похід до Заслава і дістати дозвіл на поїздку.
Князь змінився до невпізнання. Скшетуський аж жахнувся його вигляду, сам себе подумки питаючи: "Чи це той вождь, котрого я бачив під Махнівкою і Старокостянтиновом?". Бо перед ним "стояв чоловік, що зігнувся під тягарем турбот, із запалими очима і спаленими губами, ніби його підточувала якась тяжка внутрішня хвороба. Коли Скшетуський спитав його про здоров'я, він одповів коротко й сухо, що здоровий; рицар же більше питати не посмів. Тому, звітувавши про похід, він одразу ж попросив дозволу покинути хоругву на два місяці, щоб одружитися й відвезти дружину до Скшетушева.
Почувши це, князь ніби пробудився від сну. Притаманна йому доброта осяяла понуре досі обличчя, і він, пригорнувши пана Скшетуського, сказав:
— Отже, кінець твоїм стражданням. Їдь, їдь! Нехай тебе Бог благословить! Сам би я хотів побувати у тебе на весіллі, бо і перед князівною, як донькою Василя Курцевича, і перед тобою, як приятелем, я у боргу, але ниньки мені навіть неможливо про це думати. Коли ти хочеш їхати?
— Та хоч сьогодні, ваша ясновельможність!
— То їдь завтра. Самому їхати не можна. Я дам тобі триста Вершулових татар, щоб ти княжну безпечно відправив. Із ними ти найшвидше доїдеш, а знадобляться вони тобі достеменно, бо там зграї гультяїв усюди шастають. Дам я тобі й листа до пана Єнджея Потоцького, але поки напишу, поки прийдуть татари, поки ти, нарешті, вирушиш, вечір на ранок обернеться.
— Як ваша ясновельможність накаже. Але ще смію попросити, аби Володийовський і Підбип'ята теж вирушили зо мною.
— Гаразд. Прийди ж завтра поблагословитися і попрощатися. Хочеться мені й твоїй князівні якийся подарунок послати. Шляхетна це кров. Будьте ж щасливі, бо ви одне одного варті.
Рицар уже впав навколішки й обіймав коліна улюбленого воєначальника, котрий іще кілька разів повторив:
— Дай Боже тобі щастя! Дай Боже тобі щастя! Приходь же завтра!
Але рицар не підводився з колін і не йшов, ніби хотів іще про щось попросити. Нарешті вибухнув:
— Ваша ясновельможність!
— Ну, що там іще в тебе? — лагідно спитав князь.
— Ваша ясновельможність, даруй мені за сміливість, але... серце в мене крається і тільки від жалю великого питати я смію: що з вашою ясновельможністю? Турботи пригнічують чи хвороба яка?
Князь поклав йому руку на голову.
— Тобі не треба про це знати! — мовив він із теплотою в голосі. — Приходь же завтра.
Пан Скшетуський підвівся і з важким серцем вийшов.
Увечері прийшов до нього на постій старий Зацвіліховський, а з ним — малий Володийовський, пан Лонгінус Підбип'ята і пан Заглоба. Усі сіли до столу, і враз до кімнати зайшов Жендзян, несучи кубки та барильце.
— Во ім'я Отця і Сина! — вигукнув пан Заглоба. — Що я бачу? Пахолок вашої милості воскрес!
Жендзян наблизився й обняв його за коліна.
— Не воскрес я, але й не помер завдяки тому, що ви мене, добродію, врятували.
А пан Скшетуський додав:
— І до Богуна згодом на службу пристав.
— То матиме тепер у пеклі протекцію, — сказав пан Заглоба, а потім, звернувшись до Жендзяна, промовив: — Навряд чи ти на тій службі розкошів зажив, на ж тобі таляр на втіху.
— Покірно дякую, добродію, — відповів Жендзян.
— Він? — закричав пан Скшетуський. — Та це ж проноза, битий жак! Він же у козаків здобич скуповував, а те, що має, того б ми удвох із вашою милостю не купили, навіть якби ваша милость усі свої маєтки в Турчах продав.
— Он як! — здивувався пан Заглоба. — Тримай же собі мого таляра і рости, миле деревце, бо якщо не на Божі страждання, то хоч на шибеницю згодишся. На вигляд він пахолок нівроку. — Тут пан Заглоба вхопив Жендзяна за вухо і, легенько смикаючи, вів далі: — Люблю проноз, а тому пророкую, що будуть із тебе люди, якщо тварюкою не станеш. А як тебе там твій пан, Богун, згадує, га?
А Жендзян усміхнувся, бо йому лестили і слова, і ласка, й відповів:
— О мій добродію, а вже як вас він згадує, то аж іскри зубами викрешує.
— Йди до біса! — ураз спалахнувши, вигукнув пан Заглоба. Верзеш казна–що!
Жендзян вийшов, а за столом загомоніли про завтрашню подорож і про незмірне щастя, яке чекає на пана Яна. Мед невдовзі поліпшив настрій пану Заглобі, і він одразу почав допікати Скшетуському й нагадувати то про хрестини, то про залицяння до князівни пана Єнджея Потоцького. Пан Лонгінус зітхав. Усі цідили мед і тішилися від душі. Та ось нарешті розмова зайшла про воєнну ситуацію і про князя. Скшетуський, якого два тижні не було у таборі, допитувався:
— Скажіть же мені, ваші милості, що сталося із нашим князем? Адже це просто інший чоловік. Я усього цього збагнути не можу. Господь посилає йому звитягу за звитягою, а що його рейментарством обійшли, чи й не біда! Зате тепер усе військо до нього плавом пливе, отож без нічиєї ласки князь гетьманом стане і Хмельницького зітре... А його, з усього видно, щось гризе й гризе!..
— Може, у нього подагра починається, — висловив здогад пан Заглоба. — От мене часом як смиконе у великому пальці, так я на три дні в меланхолію впадаю.
— А я вам, побратими, ось що скажу, — зауважив пан Підбип'ята. — Я цього сам від ксьондза Муховецького, щоправда, не чув, але чув, буцімто він комусь розказував, чому князь у тугу вдається... Я сам нічого сказати не можу — князь пан милостивий, добрий і полководець великий... Чого ж мені судити його... Але ніби ксьондз Муховецький... А втім, хіба я знаю...
— Ну, погляньте, ваші милості, на цього литвина! — заволав пан Заглоба. — Ну як же мені не збиткуватися з нього, як він людської мови не знає! От що ти, ваша милость, хотів повідомити? Ходиш, ходиш кругом, як заєць довкола ковбані, а до пуття сказати не можеш.
— Що ж ти, ваша милость, насправді чув? — запитав пан Ян.
— Ет! Коли... Бо це... Казали, ніби князь багато крові пролив. Великий він вождь, але міри, мовляв, коли карає, не знає... І тепер йому усе червоним здається: удень — червоно, уночі — червоно, мовби його червона хмара оточує...
— Не говори, ваша милость, дурниць! — гнівно гримнув старий Зацвіліховський. — Бабські це плітки! Не було на гультяїв ліпшого пана за мирних часів! А що до бунтівників він милосердя не має, то й що з того? Це заслуга, не гріх. Яких страждань, якої кари забагато для тих, хто цю вітчизну у крові втопив, хто татарам власний народ у неволю віддає, Бога забувши, глумлячись над величчю, вітчизною, добродійністю? Де ти ще, ваша милость, знайдеш монстрів таких? Де ще бачили такі звірства, які вони вчиняли над жінками й дітьми–кришенятами? Де ще є такі злочини жахливі? І за це палі чи шибениці забагато?! Тьху! Тьху! У тебе, ваша милость, рука залізна, але серце жіноче. Бачив я, як ти стогнав, коли Полуяна припікали, і ще й казав, що ліпше б його на місці убив. Та князь — не жінка, він знає, як милувати і як карати. Навіщо ж ти тут, ваша милость, теревені правиш?
— Так я ж, батьку, казав, що достоту не знаю, — виправдовувався пан Лонгінус.
Але старий довго ще сопів і, погладжуючи рукою біле волосся, бурчав:
— Червоно! Гм! Червоно!.. Це вже щось нове! В голові у того, хто це вигадав, зелено, не червоно!
Настала тиша, і тільки знадвору долинав гомін розвеселілої шляхти.
Мовчання порушив малий Володийовський:
— А ви як, батьку, гадаєте? Що могло статися із нашим паном?
— Гм! — мгукнув старий. — Я у нього не сповідник, тому не знаю. Над чимось він роздумує, сам собі місця не знаходить. Тут якась боротьба душевна, не інакше. А що душа більша, то мука тяжча...
І старий рицар не помилявся, бо саме в цю хвилину князь, вождь і звитяжець лежав у поросі в своїй квартирі перед розп'яттям і вів одну із найзапекліших битв у своєму житті.
Вартові на мурах збаразького замку сповістили про північ, а Ієремія досі ще вів розмову з Богом і з власною величною душею. Розум, сумління, любов до вітчизни, гордість, відчуття власної могутності й великих призначень боролися у нього в душі й вели між собою запеклу сутичку, від якої розривалися груди, розколювалася голова і біль роздирав усе його тіло. Адже всупереч волі примаса, канцлера, сенату, рейментарів, усупереч волі уряду йшли до цього звитяжця кварцяне військо, шляхта, чужі приватні хоругви — одне слово, уся Річ Посполита віддавалася у його руки, збиралася під його крила, долі свої вручала його генієві й вустами своїх найкращих синів волала: "Рятуй, бо ти один урятувати можеш!"
Іще місяць, іще два, і під Збаражем постане сто тисяч жовнірів, готових на смертельний бій із драконом братовбивчої війни. І враз картини прийдешнього, осяяні якимось сліпучим світлом слави й могутності, почали пропливати перед очима у князя.