Це був би для мене привід усамітнитись і посправжньому натішитись дозвіллям. Найважливішим для мене в тій книжечці був би тон, золота середина між побожною шанобою та інтимністю, між поважністю та грайливістю, тон не повчання, а дружньої бесіди, спокійної розповіді про те й про се, що я пережив і чого, здається мені, навчився. Манери цього Фрідріха Рюкерта змішувати в своїх віршах повчання з роздумами, розповідь з балаканиною я б, мабуть, не запозичив, а проте мені дещо в ній подобається: вона індивідуальна і все ж не свавільна, вона грайлива й водночас зв'язана твердими правилами форми, це те, що я люблю. Ну, а поки що моя книжечка почекає, мені потрібно берегти сили для іншого. Та колись згодом, може, і я спізнаю щастя творчості, такої, як я її уявляю: обережного, сумлінного відтворення речей, не тільки для власного задоволення, а й завжди з думкою про своїх небагатьох добрих приятелів і читачів.
Другого ранку Кнехт вирушив до Бельпунта. Напередодні Десиньйорі заявив, що відвезе його туди, але Кнехт твердо відхилив його пропозицію, а коли той почав наполягати, мало не розсердився.
— З хлопця вистачить і того, — сказав він, — що йому доведеться зустріти нового вчителя й терпіти його присутність. Навряд щоб йому саме тепер хотілося бачити ще й батька.
Коли прохолодного вересневого ранку Кнехт виїхав каретою, яку йому найняв Плініо, в гори, до нього повернувся той самий гарний дорожний настрій, що був учора. Він заводив мову з візником, часом просив його зупинитися або їхати повільніше, як місцевість особливо подобалась йому, інколи грав на сопілці. То була чудова, цікава подорож: з долини, де розташувалася столиця, спершу в підгір'я, а тоді все вище в гори, від пізнього літа до осені. Десь опівдні почався останній великий узвіз. Дорога широкими закрутами вела крізь ялиновий ліс, що ставав усе рідший, понад бурхливими гірськими потоками, які пінились між скелями, через мости, повз самітні приземкуваті селянські будинки з маленькими вікнами в край кам'яних хребтів, дедалі суворіший і дикіший; серед того голого неприступного громаддя маленькі улоговини, всіяні квітками, здавалися вдвічі милішими.
Невелика дача, до якої вони нарешті дісталися, стояла на березі гірського озера, серед сірих скель, і майже не вирізнялася на їхньому тлі; Кнехт зразу оцінив її сувору, навіть похмуру архітектуру, що дуже пасувала до навколишнього дикого високогір'я. Наступної миті обличчя його осяяла радісна усмішка, бо у відчинених навстіж дверях він побачив постать юнака в яскравій куртці й коротких штанях; то міг бути тільки його учень Тіто. І хоч Кнехт, властиво, не дуже турбувався за втікача, всетаки він відітхнув з полегкістю і вдячністю. Якщо Тіто тут і вітає вчителя на порозі дому, то все гаразд, не треба думати про ті труднощі, які він дорогою сюди всетаки вважав можливими.
Хлопець, привітно і трохи збентежено всміхаючись, рушив Кнехтові назустріч, допоміг йому вилізти з карети й сказав: — Вибачте, що через мене вам довелося робити цю подорож на самоті, я не хотів вас образити. — І не встиг Кнехт відповісти, як він докірливо додав: — Я думаю, ви зрозуміли мене, а то б привезли з собою мого батька. Я вже повідомив його, що доїхав добре.
Кнехт, усміхаючись, потиснув хлопцеві руку й пішов за ним до будинку. Служниця теж привітала його й сказала, що скоро буде вечеря. Кнехт відчув незвичайну для нього потребу трохи лягти перед вечерею і аж тепер усвідомив, що чудова подорож у кареті якось дивно втомила його, навіть виснажила. Ввечері, розмовляючи з своїм учнем і розглядаючи його гербарій гірських рослин і колекцію метеликів, він відчув ще більшу втому, навіть майже млість і небувалу порожнечу в голові; серце в нього ослабло й билося нерівномірно. Але він просидів з Тіто до тієї години, о котрій вони домовилися щодня кінчати свою працю і йти на спочинок, з усієї сили намагаючись не показати, як йому погано. Учня трохи здивувало те, що Магістр жодним словом не згадав про початок навчання, розклад уроків, останні оцінки тощо. А коли він спробував скористатися добрим настроєм учителя й запропонував піти завтра на прогулянку, щоб показати йому нову для нього місцевість, той ласкаво погодився.
— Я буду радий такій прогулянці, — додав Кнехт, — і зразу ж хочу попросити вас, щоб ви зробили мені одну послугу. Оглядаючи ваш гербарій, я переконався, що ви знаєте гірську рослинність багато краще, ніж я. Крім усього іншого, мета нашого спільного життя полягає ще і в обміні знаннями, у вирівнюванні їх; почнемо з того, що ви перевірите мої куці знання з ботаніки й допоможете мені поглибити їх.
Коли вони попрощалися й розійшлися по своїх кімнатах, Тіто лишився дуже задоволений своїм новим учителем і сповнений добрих намірів. І цього разу Магістр Кнехт дуже сподобався йому. Веселий, привітний, він не вдавався до гучних слів, не просторікував про науку, людські чесноти, благородство духу тощо, як шкільні вчителі, але щось у його зовнішності, в мові зобов'язувало, промовляло до благородних, добрих, рицарських, високих прагнень і сил у людині. Обдурити чи перехитрувати будьякого шкільного вчителя могло бути приємно, навіть почесно, але щодо цього чоловіка таке просто не спало б на думку. Він був… а, власне, ким і чим він був? Тіто замислився: що ж у цьому чужинцеві так сподобалось йому, викликало в нього таку повагу? І зрозумів: його благородство, його аристократизм, його владність. Ось що насамперед приваблювало в ньому хлопця. Цей Магістр Кнехт був аристократом, володарем, благородною людиною, хоч ніхто не знав, з якої він родини, чи не був його батько простим шевцем. У ньому відчувалося більше аристократизму й благородства, ніж майже в кожному з тих людей, яких знав Тіто, навіть більше, ніж у його батькові. Хлопець, який так шанував патриціанські почуття й традиції своєї родини і не міг подарувати батькові, що той їх знехтував, уперше в житті побачив духовний, виплеканий аристократизм, ту силу, що за сприятливих обставин може інколи зробити диво: перескочити через довгий ряд предків та поколінь і на протязі одного людського життя перетворити сина плебея в високородну людину. В душі гордого, запального юнака ворухнулось передчуття, що приналежність до такої аристократії і служіння їй могло б, мабуть, стати для нього обов'язком і честю, що, мабуть, саме тепер, після появи цього вчителя, такого лагідного й привітного і водночас такого владного, як ніхто, саме завдяки йому він, Тіто, краще пізнає сенс свого життя і свою мету.
Коли гостя провели до його кімнати, він не зразу ліг у постіль, хоч як йому хотілося. Цей вечір стомив Кнехта, йому було дуже тяжко тримати себе в руках перед хлопцем, який, безперечно, пильно стежив за ним, і не зрадити ні словом, ні поставою, ні голосом свою чимраз більшу втому, чи то поганий настрій, чи то хворобу. Але, здається, йому пощастило домогтися цього. А тепер він повинен дати відсіч цій порожнечі, цій недузі, цій млості, що трохи лякала його, цій смертельній втомі, напоєній тривогою, побороти її, а для цього найперше треба її розпізнати й зрозуміти. Це йому вдалося досить легко, хоч і не зразу. Він дійшов висновку, що його недуга могла мати тільки одну причину: він за надто короткий час піднявся з долини на висоту десь до двох тисяч метрів. Так високо він бував тільки замолоду, коли кілька разів ходив на прогулянку в гори, а відтоді відвик від швидкої зміни висоти, тому сьогодні й важко витримав її. Мабуть, йому ще день або два буде погано, а якщо й тоді прикре почуття не зникне, доведеться їм з Тіто і служни2цею вертатися додому, отже, плани, які Плініо пов'язував з цим чудовим Бельпунтом, не здійсняться. Шкода було б, але це не найбільше лихо.
Подумавши так, Кнехт ліг спати, проте за цілу ніч майже не склепив очей. Він то наново переживав свою подорож, починаючи від прощання у Вальдцелі, то намагався втихомирити серце й заспокоїти напружені нерви. Багато він думав також про свого учня, і думав приязно, але не снував ніяких планів: йому здавалося, що цього породистого, але норовистого лошака найлегше буде приручити ласкою і терплячістю, не можна ані надміру поспішати, ані силувати його. Треба поволі довести хлопця до того, щоб він усвідомив свої сили і здібності, й водночас виплекати в ньому ту благородну цікавість, те шляхетне невдоволення собою, з якого живиться любов до наук, до духовного життя, до всього прекрасного. Завдання було чудове, і його учень був не першийліпший молодий талант, який треба збудити і сформувати, а єдиний син впливового, багатого патриція, в майбутньому сам один із тих, хто має в руках владу, хто стоїть біля керма суспільного й політичного життя народу, хто покликаний давати приклад і вести за собою людей. Касталія трохи заборгувала родині Десиньйорі: їй колись довірили батька Тіто, але вона виховала його не так, як слід, не достатньо загартувала для тяжкого становища між світом і духом, в якому той опинився, через те не тільки сам Плініо, обдарований, симпатичний юнак, став нещасною людиною з невлаштованим, неврівноваженим життям, а й його єдиному синові загрожувала небезпека попасти в тенета тих самих проблем, які мучили батька. Тут багато що потрібно було виправляти й рятувати, якоюсь мірою сплачувати борг, і Кнехт з тихою радістю вбачав особливий сенс у тому, що саме йому, кого вважали бунтівником і відступником, припало це завдання.
Вранці, почувши, що в будинку прокинулись, він устав, знайшов коло ліжка приготований для нього купальний халат, одяг його поверх легкої нічної білизни і вийшов, як йому напередодні ввечері показав Тіто, крізь задні двері в круту галерею, що з'єднувала будинок з купальнею.
Перед ним лежало невелике, тихе, сіруватозелене озеро. По той бік здіймалася стрімка, висока скеляста круча з гострим, щербатим гребенем, що ніби розтинав прозоре, зеленкувате, холодне вранішнє небо і в затінку здавався прямовисним. Проте вже відчувалося, що за тим хребтом скоро зійде сонце, проміння його то тут, то там крихітними блискітками спалахувало на гострому кам'яному ребрі, ще кілька хвилин, і зза визубнів гори бризне яскраве світло і заллє озеро й долину. Кнехт пильно й поважно розглядав цю картину.