Обшиті міцними дошками багатопалубні джонки курсували Південно-Китайським морем із часів пізньої Тан. На момент середини XII ст., за словами арабського автора аль-Ідрісі, вони плавали Індійським океаном, доставляючи вантажі заліза, мечів, шовку, оксамиту та порцеляни в порти долини Інду, до річки Євфрат і в Аден. Перевезення заліза й порцеляни, тобто товарів, що багато важили, нагадує про те, що морські судна такого типу потребували баласту, який можна було б продати разом із предметами розкоші. Коли мусульманські кораблі прямували на схід, в якості баласту вони везли фініки, вино й будівельні матеріали.
10.4 Керамічна модель китайської джонки часів династії Східна Хань (25–220 рр. н.е.), знайдена в Сяньліелу, Гуанчжоу, провінція Гуандун. Ці міцні морські судна мають давнє походження, але з пожвавленням морської торгівлі в період Сун вони стали домінувати на морських шляхах Східної Азії.
Збільшення обсягів морських перевезень у період Сун призвело до того, що влада почала посилювати свій контроль на ними. Наприкінці Х ст. було видано імператорський указ, який забороняв інспекторам судноплавства, губернатору та іншим чиновникам купувати товари в іноземних купців; внаслідок цього було запроваджено державну монополію і, таким чином, контроль над цінами. Трохи пізніше з'являються повідомлення про спеціальних наглядачів, які були розташовані в головних портах Гуанчжоу та Цюаньчжоу, щоб сприяти діяльності іноземних купців і розглядати їхні скарги. Розвиток портів на усьому південному узбережжі Китаю та ускладнення адміністративних систем для врегулювання морських справ не залишають сумнівів у тому, що за часів Сун зовнішня торгівля активізувалася та набула значного розмаху. У 1132 р. був закладений перший постійний військово-морський флот, що стало ще одним свідченням зростаючої важливості моря.
Розпад мусульманської імперії
До розпаду величезної імперії, що утворилася завдяки блискавичним арабським завоюванням в VII і на початку VIII ст. призвели багато факторів. Насамперед, це були самі її розміри та географічне розмаїття: імперія була просто занадто громіздкою для управління. Ми вже бачили, як станом на 840 р. Аббасиди втратили контроль над більшою частиною західних земель: Іберія відокремилася і стала еміратом Омеядів у 756 р. н.е., Ідрісиди створили халіфат у Магрибі у 789 р., а Іфрикія (Туніс і західна Лівія) стала незалежним еміратом Аглабідів у 800 р.; потім те ж саме сталося в інших регіонах, і станом на 900 р. територія Аббасидського халіфату скоротилася до Месопотамії та Хіджазу на східному узбережжі Червоного моря. Але діяли й інші фактори. Важливу роль у цій фрагментації відігравали релігійні розбіжності, особливо конфлікт між шиїтами та сунітами; окрім того, виникли численні інші релігійні фракції, що ворогували між собою; поза тим зростало непорозуміння між консерваторами та поміркованими мусульманами. Існувало також широке невдоволення, пов'язане з різницею між арабськими мусульманами та іншими етнічними групами, що нещодавно навернулися до ісламу, але яких оподатковували й до яких ставилися по-різному. У більшій частині Персії і в Центральній Азії такі неофіти становили великий відсоток населення. З огляду на глибину цих розбіжностей, політична дезінтеграція була неминучою.
Навіть після втрати іберійських і північноафриканських територій Аббасидський халіфат залишався потужною силою, досягши вершини могутності за Гаруна ар-Рашида (правив у 786–809 рр.), але громадянські війни, що спалахнули після його смерті, коли його сини боролися за владу, посилили процес розпаду, що охопив імперію. Найважливішою була втрата Єгипту, Палестини й Сирії, які у 868 р. стали еміратом Тулунідів (хоча між 905 і 972 рр. Аббасидам на короткий час вдалося повернути ці території). Більшу частину Аравії, за винятком Хіджазу, у 899 р. захопили кармати[79], які мали великий вплив серед мешканців південного берега Перської затоки. Тим часом на сході, у Персії та Центральній Азії, місцеві правителі після 875 р. заснували незалежні емірати Саффаридів і Саманідів. У 908 р. суніти-саманіди врешті-решт захопили землі шиїтів-саффаридів., створивши потужний емірат на території між Паміром, Каспійським морем, Іранським нагір'ям і степом.
10.5 Фрагментація мусульманського світу між X і кінцем XII ст. н.е. під час наступу тюрків.
Часи правління династії Саманідів було періодом миру й добробуту в Центральній Азії, особливо в першій половині Х ст. Економіка залишалася сильною завдяки позитивному впливу як від пожвавлення міжнародної торгівлі, так і від розробки родовищ срібла, золота й нефриту у Ферганській та Зеравшанській долинах. Економічне піднесення дало змогу правителям вкладати кошти в амбітні будівельні проекти – мечеті, караван-сараї, палаци та фортеці тепер прикрашали великі міста. Це також був час, коли завдяки підтримці з боку еліти стрімко розвивалася наука й мистецтво, а мусульманські місіонери активно працювали серед тюркських племен. Але після середини Х ст. система почала відчувати напруження від суперечок в правлячому домі та ворожнечі між двома конкуруючими школами ісламу: сунітами та шиїтами-ісмаїлітами. У 990-х роках на територію регіону з півночі розпочався новий наступ тюркських військ, кульмінацією якого стало вторгнення Караханідів (с. 394), які у 999 р. захопили Бухару й поклали край царюванню Саманідів.
10.6 Мавзолей Саманідів у Бухарі (Узбекистан) був побудований між 892 і 943 рр. н.е. як місце спочинку засновника династії Саманідів Ісмаїла Самані та його родичів. Його тонка цегляна кладка знаменує початок нового стилю в будівництві.
10.7 Мінарет Калян у Бухарі був побудований караханідським правителем Арслан-ханом у 1127 р. н.е. у вишуканому цегляному стилі, запровадженому Саманідами; його висота становить 47 м. Чингісхан був настільки вражений, що, руйнуючи місто, не став знищувати цю будівлю.
Тим часом у самому серці мусульманського світу династія Аббасидів після нетривалого відродження на початку Х ст. занепала й втратила вплив, хоча халіф залишався духовним лідером. Станом на 1000 р. контроль над Іфрікією, Єгиптом, Палестиною та більшою частиною Сирії встановила нова династія, Фатиміди. Водночас в центрі Месопотамії та західної Персії до влади прийшли буїди, конфедерація племен із південного узбережжя Каспійського моря, що у 945 р. захопили столицю Аббасидів, Багдад.
У перші десятиліття ХІ ст. племена тюрків, серед яких уже було багато мусульман, наблизилися до Центральної Азії з метою узяти її під свій контроль. Завоювання Хорасану сельджуками у 1038–40 рр. ознаменувало фактичний кінець арабо-мусульманського правління на Середньому Сході.
Хоча з 840 по 1040 рр. дійсно відбувалася політична фрагментація арабського світу, це був радше перехідний період, аніж час розпаду. Незважаючи на зміну династій і постійне перекроювання кордонів, мусульманські вірування та культура єднали розрізнені регіони, а халіф Аббасидів, хоча й був позбавлений більшості інших повноважень, усе ще визнавався верховним лідером спільноти (умми). Ба більше, незабаром тюркські народи, нещодавно навернені в іслам, мали привнести нову енергію в мусульманський світ. Багато хто вважає, що захоплення сельджуками Багдада у 1055 р. стало початком нової ери, коли Близький Схід і Центральна Азія знову возз'єдналися під владою однієї династії.
Протягом двох століть, що передували приходу сельджуків, у мусульманській культурі, що зосереджувалася у швидко зростаючих міських центрах, відбувалися важливі події. Самарканд, Бухара, Багдад, Дамаск, Фустат (Каїр), Кайруан і Кордова перетворилися на великі освітні центри, де вели дослідження і викладали деякі з найбільш передових науковців тогочасного світу. Повага до вченості поєднувалася з енергійним будівництвом медресе, де молодь могла вивчати ісламські науки. Динамічна мусульманська культура, яка через 400 років після смерті Пророка тепер поширилася всією Євразією приблизно на 7000 км від краю до краю, дуже відрізнялася від суворої, вузько зосередженої культури пустелі її батьків-засновників. Вона розвивалася і урізноманітнювалася, збагачена внеском безлічі різних народів, і переросла у щільну тканину витончених складнощів, народжених творчою думкою поколінь учених. Хоча мусульманський світ був роздроблений політично, його багатогранна культура являла собою цілісну мережу, що простягалася від Атлантики до Інду.
10.8 Тюркські племена Центральної Азії у Х-ХІІ ст.
10.9 Поява й просування тюрків-сельджуків станом на кінець ХІ ст.
Міграція тюрків
Між III і VIII ст. хвилі тюркомовних кочовиків одна за одною залишали свої рідні землі у південному Сибіру й західній Монголії та рухалися на захід. На початку VI ст. вони дійшли до Центральної Азії, причому їхня кількість дала їм змогу взяти під свій контроль торгові міста Согдіани й заснувати Західний тюркський каганат, який перебував при владі до середині VII ст., коли цю територію захопили араби. Від часу завоювання і до кінця правління династії Саманідів (999 р.) тюркський компонент населення мусульманської Центральної Азії зберігав свій вплив. Тюрки були відомі як гарні бійці-вершники й становили значну частину мусульманських армій. Важливим джерелом постачання цих вояків були тюркські громади, що мешкали в степу на північ від підконтрольної мусульманам території навколо Аральського моря. Унаслідок постійних конфліктів, викликаних міжплемінною ворожнечею, і припливу до цього регіону нових людей зі сходу, тут не було нестачі у бранцях, яких можна було продавати мусульманам для служби в армії. Нестабільність умов життя заохочувала чоловіків, вправних у військовій справі, пропонувати себе як найманців і водночас змушувала цілі громади шукати нові землі на заході.
Одним із племен, яке було вимушене рухатися на захід під тиском сильніших сусідів, були печеніги.